Про це повідомляє прес - служба Мукачівської греко-католицької єпархії.Перечинський деканат.
с. Тур’я Бистра, храм святого Василія Великого, 1825
Перша дерев’яна церква стояла близько теперішнього дитсадка, пізніше ще одну спорудили на Горбі. У 1751 р. за пароха Василя Леґези згадують добру дерев’яну церкву з двома дзвонами, забезпечену частково старими, частково новими образами. У селі твердять, що теперішню кам’яну базилічну церкву будували італійці, будівництво тривало 10 років і було закінчене в 1811 р. (можливо, в 1825 р. було закінчено оздоблення та малювання церкви). Головний фасад храму зміцнили чотирма масивними контрфорсами.
У 1937 р. замінили шинґлове покриття дахів – бляшаними. У середині – доброї старої роботи іконостас та вівтар.
Перед церквою стоїть одноярусна каркасна дерев’яна дзвіниця, вкрита високим чотирисхилим бляшаним шатром. Дзвіницю збудували близько 1924 р., коли за пароха Антона Бачинського на пожертви вірників у Америці Ф. Еґрі вилив великий дзвін. За спогадами, дзвінницю будували Іван Непуда та Василь Романяк. Менший дзвін походить з 1762 р., а найменший – з 1766 р.
У селі народився священик Іриней Леґеза (1861 - 1922) – досить відомий писменник початку ХХ ст.
Із книги Михайла Сирохмана "Церкви України Закарпаття" 2000
З приходом безбожної радянської влади, Греко-католицький храм відібрали і передали у користування московського патріархату, який утворився на території Закарпаття за допомогою КГБ і за підтримки Сталіна. На території Закарпаття ніколи не існувало московської церкви, а якщо були православні, то тільки Сербського Патріархату.
За переписом населення 1851 р. академіка наук Елека Фийнєша, населення Тур’я Бистра складало: 694 греко-католики, 12 євреї.
о. Іриней Легеза (1 квітня 1861, с. Тур'я Бистра, теп. Перечинський район, Закарпатська область — 8 вересня 1929, там само, Клинове; псевдонім: Іван Лоцуга) — письменник і громадський діяч.
Народився 1 квітня 1861 року в селі Тур'я Бистра, Перечинського району в сім'ї священика. Навчався в Ужгородській гімназії та духовній семінарії, після закінчення якої працював парохом у рідному селі Клиновому. Там розгорнув громадську працю, організовував кредитні каси, кооперативи, «Братства тверезості», закликав будувати школи, вів антиалкогольну боротьбу серед своїх прихожан та ін.
Одночасно писав статті на сільськогосподарські теми, а також — оповідання. Вони часто друкувалися в часописі «Наука» та «Місяцеслов». Оповідання І. Легези можна згрупувати за темами: гумористичні («Циган і смерть», «Як став Максим віщуном», «Кінець фіґлям»), психологічно-моралізаторські («Андрій, блудний син», «Св. вечір», «Чорна яма», «Жебрак», «В'язник», «Як продав Ондуляк Тирчуну»), соціально-побутові («Чичанич», «Бочка зі сливами», «Скупий Іцко», «Послідня карта»). Він писав про скупість глитаїв, моральне їх виродження та убогість думки; протиставляв їм здоровий глузд селян-лемків.[1]
Після смерті автора у 1929 році, оповідання Івана Легези часто передруковувалися в різних газетах і журналах, але окремою книжкою так і не вийшли.
Анонс Закарпаття
