Вкрадені храми Мукачівської греко-католицької єпархії
. Перечинський деканат.
с. Тур’я Пасіка, храм Архистратига Михаїла, 1810
Вперше село згадують у документах ха 1552 р. Найдавніша церква стояла в місцевості, що дотепер називається «Монастир». Друга дерев’яна церква стояла неподалік теперішньої, але згоріла. У 1751 р. згадують дерев’яну церкву святого архистратига Михаїла з усіма образами та трьома дзвонами.
Теперішня церква – струнка мурована споруда базилічного стилю, гарно розміщена на пагорбі в центрі села. Турня до 1954 р. була вкрита шинґлами. Іконостас зробили в 1840 р. Можливо, тоді ж розмалювали також інтер’Єпископська резиденція.
Місцевий священник Микола Балтович 1950 р. був засуджений на 25 років каторги.
Із книги Михайла Сирохмана "Церкви України Закарпаття" 2000
З приходом безбожної радянської влади, Греко-католицький храм відібрали і передали у користування московського патріархату, який утворився на території Закарпаття за допомогою КГБ і за підтримки Сталіна. На території Закарпаття ніколи не існувало московської церкви, а якщо були православні, то тільки Сербського Патріархату.
За переписом населення 1851 р. академіка наук Елека Фийнєша, населення Тур’я Пасіка складало: 728 греко-католики, 3 римо-католики, 12 євреї
Ісповідник віри о. Микола БАЛТОВИЧ – парох церкви св. Архангела Михаїла в с. Тур’я Пасіка Перечинського р-ну. Народився 23 лютого 1886 р. у сім’ї греко-католицького священика Миколи Балтовича та Олени Штефан у с. Мала Мартинка Свалявського р-ну. Коли здобув початкову освіту у рідному селі, батьки віддали хлопця в 1896 році для продовження навчання в Ужгородську гімназію. Отримавши середню освіту в 1906 році, Микола продовжив навчання в Ужгородській духовній семинарії. 7 квітня 1912 р., через хворобу єпископа Мукачівської єпархії Юлія Фірцака, єпископ Великовародинської Греко-Католицької єпархії (Румунія) д-р Дмитро Раду у Великому Вародині рукоположив на священиків 16 богословів Бачинського Стефана, Дудинського Андрія, Іванчо Василя, Молнар Павла, Неймет Івана, Орос Августина, Папп Олександра, Рац Гаврила, Русинко Миколая, Саксун Йосифа (нежонатим), Сіксай Ігнатія, Уличак Адальберта, Шерегій Василя (нежонатого), Шерегій Євгенія, Шерегелій Миколая, серед яких був і Балтович Микола. Після висвячення о. Микола працює парохом в с. Смереково Великоберезнянського р-ну з 1912 по 1919 рр. З 1919 по 1927 рр. був парохом в с. Обава Мукачівського р-ну. Будучи парохом в с. Обава побував з своїми вірниками на Чернечій Горі і свої враження від цього паломництва описав у статті “Великое торжество в Мукачевском монастыръ”. У 1927-1929 рр. – помічний священик у с. Тур’я-Пасіка, де на той час парохом був похилого віку хворий о. Іриней Легеза (1920-1929), а після його смерті 8 вересня 1929 р. єпископ Петро Гебей призначає о. Миколу парохом цього приходу. Тут він виконував душпастирську роботу до так званого “саморозпуску” Греко-Католицької Церкви та її заборони в лютому 1949 року. Перед цим йому було запропоновано возз’єднатися з російським православ’ям, але оскільки він відмовився це зробити, то радянські власті, щоб досягти успіху, стараються примінити різні методи тиску на нього. Основними таким “гуманними” методами переконання були: заборона виконувати душпастирську роботу, а пізніше виселення з параіфального будинку. Але світ не без добрих людей і в селі була знайдена хата, у яку прийняли виселену сім’ю о. Миколи Балтовича. І тут до нього досить часто навідувались “гості” від влади і КДБ. За їх дорученням до нього навідався і його рідний брат Варфоломей, який був парохом в с. Зарічча Іршавського району і уже 14-го березня 1949 р. возз’єднався з російським православ’ям, щоб намовити о. Миколу наслідувати його приклад. Візит старшого брата, умовляння дружини і вірників вже майже досягли успіху, але йому, як і колись св. Йосифу приснився сон: “Він бачить Ісуса Христа, який йде йому назустріч. Коли вони наблизились один до одного, то бачить, що один ніж є встромленим у груди Ісуса, а другий тримає у руці. І тут Ісус каже йому, що твій брат уже встромив у моє серце ніж, то на і ти встроми.!" (Із спогадів куратора Івана Граба). Цей сон так сильно вплинув на о. Балтовича, що він після цього заявив: “Хоч би мене пилою на три частини різали і тоді я не поставлю свого підпису під зверненням про перехід до руського праваслав’я!” При спробі працевлаштуватись, влада на протязі більше року, йому робила всілякі перепони і тому він з дружиною були на утриманні своїх дітей. А коли, владою були використані всі методи “впливу” на о. Миколу, то працівник Перечинського КДБ старший лейтенант Устинов в присутності понятих Гопак Олени Михайлівної і Терпак Катерини Петрівної 24 травня 1950 р. заарештовують, а Закарпатський обласний суд, не дивлячись на похилий вік, на підставі ст.54-4 і 54-10 ч.2 КК УРСР 11 липня 1950 р. засудив о. Миколу Балтовича на 25 років позбавлення волі з поразкою в правах терміном на 5 років і конфіскацією належного йому майна. Після суду о. Балтович був відправлений через Львівську тюрму-розпридільник у табори ГУЛАГу Іркутьської області, де праця в’язнів використовувалась у шахтах і на різних будівельгих роботах. Після смерті Сталіна поступово починають проявлятись деякі полегшення і для політичних в’язнів. Отець Ласло Пушкаш у своєму листі до рідних повідомив що оо.Балтович Микола і Попп Сімеон знаходяться в таборі ГУЛАГу м.Омск. З часом починають створювати спеціальні комісії по перегляду судових справ. Такою спеціальною комісією о. Балтович був визнаний інвалідом і повністю непрацездатним і у зв’нзку з цим звільнений з таборів ГУЛАГу. Приїхав додому і поселився у дочки в с.Туриця Перечинського району, де на той час проживала і його дружина. Прожиті роки в твборах ГУЛАГу і тамтешні важкі умови праці не могли не відбитись на його здоров’ї. Стан здоров’я о.Миколи дома став погіршуватись до такого стану, що дочка вимушена була його відвезти на стаціонарне лікування в обласну лікарню, де він пробув більше місяця з 16 червня по 22 липня 1955 року. Відновити стан його здоров’я і тут повністю не змогли. Він, і дома прикований до ліжка, стійко тримався й ніколи не скаржився на стан свого здоров'я. Забувати про свої хвороби йому допомагали рідні й близькі, а також сама відповідальність священичого покликання. Непомітно підкрадалась до нього невблаганна смерть, яка 19 серпня 1955 року на 70 році життя та на 44 році свого душ пастирства вирвала о. Миколу із рядів душпастирів Мукачівської єпархії, забрала його від рідних, близьких і численних вірників Перечинщини. Отець Микола Балтович помер і похований у с.Туриця Перечинського району.Дуже прикро, Обласна редакційна колегія в першій книзі обласного тому „Реабілітовані історією. Закарпатська область”. Ужгород, 2003. чомусь випустила о. Миколу Балтовича і зовсім не згадує про нього. Невжеж в в обласному архіві і в архіві Ужгородського СБУ не збереглась особова справа о.Миколи Балтовича? Він не є реабілітований, хоч в сім’ї зберігається Справка № Б 43314, яка підтверджує його судимість і звільнення 20 січня 1955 року з Озерного лагеря, і таким чином для нащадків о.Миколи Балтовича правда ще не возторжествувала.
Отець Микола Балтович є гідний свого єпископа Теодора, бо своїм прикладом відданості Христовій Церкві і своєю мученицькою смертю, заслужив, щоб його почитали, як святого мученика. З цією метою в Мукачівській єпархії створена комісія, яка працює над тим, щоб документально засвідчити його насильницьку смерть за віру і бездоганне чисте життя. Комісією складено робочий список священиків, який поділений на 7 груп в залежності від виду мученицької смерті. Отець Микола Балтович включений у VII групу „Смерть в наслідок перенесених страждань в таборах ГУЛАГу і придбаних там хвороб”.
