Про це повідомляє прес - служба Мукачівської греко-католицької єпархії.
Вкрадені храми Мукачівської греко-католицької єпархії.
Перечинський деканат.
с. Тур’я Ремета, храм Архистратига Михаїла, 1771
У 1751 р. в селі стояла недавно збудована і ще не освячена дерев’яна церква святого Михаїла з двама дзвонами, забезпечена всіма давніми образами. Мурована базилічна церква чудово розміщена на пагорбі в центрі села. Подібно до інших мурованих церков XVIII ст., має добрі пропорції та вишукано профільовану башту з завершенням. Церкву оновили в 1923 р.
Біля церкви – цікава дерев’яна каркасна дзвіниця 1928 р. на високому кам’яному цоколі, вкрита металевим шатром. Вікна-голосниці мають стрільчасту форму.
У селі народився письменник і вчений, священик Іван Мурані (1881-1945).
парох Віктор Дулишкович 1949 р. був засуджений на 25 років каторги. У 1954 р. у таборі (ГУЛАГу м. Джезказган, біля Ташкента) відбулося повстання в’язнів, яке жорстоко придушили військові підрозділи. Серед 500 убитих був і священик Віктор Дулишкович.
Із книги Михайла Сирохмана "Церкви України Закарпаття" 2000
З приходом безбожної радянської влади, Греко-католицький храм відібрали і передали у користування московського патріархату, який утворився на території Закарпаття за допомогою КГБ і за підтримки Сталіна. На території Закарпаття ніколи не існувало московської церкви, а якщо були православні, то тільки Сербського Патріархату.
За переписом населення 1851 р. академіка наук Елека Фийнєша, населення Тур’я Ремети складало: 715 греко-католики, 230 римо-католики, 45 євреї, 14 євангелистів.
Ісповідник віри о. Віктор ДУЛИШКОВИЧ — парох церкви св. Архангела Михаїла в с. Тур'ї-Ремети Перечинського р-ну. Народився 19 жовтня 1917 р. в с. Негрово Іршавського р-ну в сім'ї греко-католицького священика Євменія Дулишковича і Маргарети Сабов. Початкову освіту Віктор отримав у 1923-1927 рр у народній школі с. Голубине. Для продовження навчання батьки віддають сина на навчання до Ужгородської гімназії у якій навчався на протязі восьми років, але не закінчив її, бо коли у 1935 році єпископ Олександр Стойка призначає о .Євменія парохом у Сваляву, то у звв’язку з цим Віктор переводиться до Мукачівської гімназії, де прийшлось йому повторити знову восьмий клас. Здобувши в 1936 році середню освіту в Мукачівській гімназії, продовжив навчання в Ужгородській духовній семінарії. 12 липня 1941 р. єпископ Мукачівської Греко-Католицької єпархії Олександр Стойка в Ужгородському кафедральному храмі рукопожив на священиків десять богословів (Гавашій Адальберт, Гойдич Стефан, Греньо Михайла, Гуга Йосиф, Добра Дезидерій, Ковордані Георгій, Ковтюк Франціск, Пуза Микола і Ченгері Іван), серед яких був і Віктор Дулишкович. Свою душпастирську працю розпочав зразу ж після висвячення в с. Чорний Потік Іршавського р-ну. Після визволення краю в жовтні 1944 р. селяни і вірники села одноголосно обирають свого духовного наставника делегатом Першого з'їзду Народних Комітетів, який відбувся 26 листопада 1944 р. в м. Мукачеві. У 1946 р. єпископ Теодор Ромжа переводить о. Віктора парохом на вільну парохію у с. Тур'я-Ремети, де з 1932 по 1946 р. був парохом тесть о. Віктора - о. Іван Неймет, у якого 27 січня 1946 р. померла дружина, а осінню 1946 р. його викликали на бесіду в Перечинський райвідділ КДБ і на ніч закрили в одній із кімнат. Вночі йому пощастило втекти звідти. Перебрався через кордон у Чехословаччину, а пізніше у США. Працівники КДБ і місцева влада, після такої для них невдачі, покладали великі надії на о. Віктора як колишнього делегата першого з'їзду Народних Комітетів і вбачала в ньому потенційного члена ініціативної групи по возз'єднанню греко-католицьких священиків з російським православ'ям. Кожну таку пропозицію він рішуче відкидав. Тут в Тур’ї Реметах він виконував душпастирську роботу до так званого “саморозпуску” Греко-Католицької Церкви та її заборони в лютому 1949 року. Йому було запропоновано возз’єднатися з російським православ’ям, але оскільки він відмовився це зробити, то радянські власті, щоб досягти успіху, стараються примінити різні методи тиску на нього.
Після суду 25 серпня 1949 р. його разом з олтарними братами священиками Юлієм Бачинським, Стефаном Бендасом, Антоном Романом, Михайлом Мозером, Ігнатієм Сіксаєм і Гаврилом Удутом на станції Ужгород погрузили у вагон для в'язнів — "столипін" і відправили у Львівську тюрму-розподільник, куди прибули 28 серпня і були поселені у 14-ту камеру 12-го корпусу. 5-го вересня всю цю групу священиків, крім о. Юлія Бачинського, відправляють далі і 10 вересня 1949 р. вони прибули у першу Київську тюрму (так звану "Лук'янівку"). Звідси о. Віктор Дулишкович потрапляє у табори ГУЛАГу Казахстану, де його праця використовується на різних будівельних роботах і в шахтах, на видобутку мідної руди. В одному з цих таборів, розташованому в сел. Кенгір (в грудні 1954 р. перейменовано в м. Джезказган), 16 травня 1954 р. 5200 в'язнів — "ворогів народу", не тільки не вийшли на роботу, але й взяли у свої руки управління табором. Повстанці героїчно відстоювали свою волю, але “на сороковий день протистояння розпочався наступ на табір. Вранці 26 липня пролунало: “Вніманіє, наступаєм на врагов народа!” Над табором пролетіли літаки винищувачі, в проломи в’їхали танки, а за ними в повному бойовому спорядженні йшли автоматники… Танки чавили людей, а тих, хто подавав ознаки життя, добивали пострілами з автоматів. Через кілька годин більшість бараків було зруйновано, деякі горіли. Загинуло понад 500 в’язні.У цілілих виводили під дулами автоматів з руками за головою...". Серед майже 500 полеглих при обороні своєї волі був і о. Віктор Дулишкович. Він помер на 37-му році життя і 13-му році свого душпастирства, діставши вогнестрільну рану в черево. Про це постання ще й сьогодні розповідають легенди, бо в системі тогочасних таборів ГУЛАГу воно було першим таких розмірів. У відомій всьому світові книзі "Архіпеллаг ГУЛАГ" Олександр Солженіцин описав тогочасні події в цьому таборі.
Із особової справи, яка зберігається в Закарпатському обласному архіві, дізнаємось, що о. Віктор Дулишкович 16 березня 1954 року звернувся із скаргою в Генеральну прокуратуру СРСР , яка була переадресована до Верховного суду УРСР. Але Верховний суд УРСР розглянув скаргу лише 19 жовтня 1954 року і ухвалив рішення: вирок Закарпатського обласного суду від 9 липня 1949 року змінити, виключити з вироку ст.54-10 ч.ІІ карного кожексу УРСР за недоведеністю. По ст.54-4 зменшити покарання з 10 до 5 років і з-під варти звільнити. Не знаючи, що відбулося в Джезказгані, офіційне звільнення зафіксоване 26 жовтня 1954 року, коли вже минуло два місяці від його смерті.
На підставі ст. 1 Закону Української РСР "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" від 17 квітня 1991 р. о. Дулишкович Віктор реабілітований 24 липня 1992 р.
