Про це повідомляє прес - служба Мукачівської греко-католицької єпархії.
Вкрадені храми Мукачівської греко-католицької єпархії
. Великоберезнянський район.
с. Волосянка, храм Архистратига Михаїла, 1914
У 1751 р. була дерев'яна церква святого Архистратига Михаїла в доброму стані з трьома дзвонами, прикрашена всіма гарними образами, збудована до XVIIІ ст. Кажуть її збудували на місці, куди під час бурі занесло хрест із давнішньої церкви, що стояла за рікою. Ця церква стояла в селі аж до 1914 р., коли біля неї збудували муровану базилічну церкву (третю в селі), а може вона простояла ще кілька років.
Зображення триверхої бойківської церкви збереглося на знимках відомого галицького вченого Михайла Драгана та на малюнках початку ХХ ст. Останнім священиком, який служив у дерев'яній церкві, був о. Василь Ковтан. Близько 1905 р. священик домовився з будівельниками відтинку залізниці Великий Березний – Сянки про те, що ті збудують під «ключ» муровану церкву, а за це селяни постачатимуть пісок для будівництва залізниці. Кожен двір мав привезти по три вози каміння на спорудження церкви.
На іконі Святої Трійці зв старого іконостасу зберігся напис 1738 р.: «Сей образ дал зробити раб божий иванъ дмитрю изъ жоновь своєвь касевь за доброє здоровя своє и за отпущеніе гріховь»
Парох Волосянки Іван Чейпеш був засуджений 1950 р. на 25 років каторги.
З книги Михайла Сирохмана "Церкви України Закарпаття" 2000
У 1944 році з приходом радянських військ і встановленням комуністичного режиму на території Закарпаття, греко-католицька Церква зазнала значних страждань, а згодом повної заборони у 1949 році. В селі Волосянка греко-католицьку церкву Архистратига Михаїла передано російській православній церкві.
За переписом населення 1851 р. академіка наук Елека Фийнєша, населення Вишки складало: 567 греко-католиків, 20 євреїв
Ісповідник віри отець Іван Чейпеш - парох церкви св. Архангела Михаїла в с. Волосянка Великоберезнянського р-ну. Народився 5 жовтня 1918 р. в сім'ї залізничника Івана Чейпеша й Анни Громовчук у с. Королево Виноградівського р-ну. Після успішного навчання в початковій школі батьки у 1928 році віддали його до Хустської гімназії, яку закінчив у 1938 році. Здобувши свідоцтво про середню освіту поступив в Ужгородську духовну семінарію. Закінчивши богословські студії, 12 липня 1943 р. єпископ Гайдудорогської єпархії д-р Микола Дудаш, на прохання керівництва Мукачівської єпархії висвятив на священика 6 богословів: Когут Івана, Муху Гаврила, Невицького Василя, Пушкаш Івана, Чейпеш Івана і Щоку Дмитра. З 1943 по 1947 рр. працював парохом у с. Підполоззя Воловецького р-ну. Ця парохія мала ще й чотири філії: Абранка, Вишня Грабовниця, Ялова. Задільська. В 1947 р. єпископ Теодор Ромжа на прохання вірників с. Волосянка переводить о. Івана парохом у це село. Ця парохія мала ще філію в с. Луг. У волосянці уже в той час діяла секта сальвістів. Які в греко-католицьку церкву не ходили, але на похорони своїх греко-католицьких родичів приходили. Проповіді о. Івана мали на них сильний вплив, бо вони в досить великій кількості навертались до греко-католицької громади. Часто він говорив своїй дружині, що недаром його Боже Провидіння його направило іменно сюди, де одна частина жителів заблудилась і стали сектантами. Він мав покликання до навернення заблудших душ, і рахував дуже важливим, щоб і до жителів цього далекого села дійшла добра вість, щоб і вони мали можливість приєднатись до Христової Католицької Церкви і відчули на собі благодаті Святої Євхаристії. В березні 1949 р. о. Івана викликали у Великоберезнянське відділення КДБ і запропонували підписати відозву про перехід на російське православ'я. Коли він категорично відмовився, йому одразу ж заборонили надалі виконувати душ-пастирську роботу і порекомендували ще раз добре подумати. Щоб зламати волю непокірного священика, сім'ю виселяють з парохіяльного будинку. Та знайшлися добрі люди й дали їм притулок в одній із кімнат. Голову сім'ї нікуди на роботу не приймали, і тому доводилося заробляти на хліб вантажником на станції. Не дочекавшись від о. Івана "добровільного возз'єднання", працівники КДБ 14 серпня 1950 р. заарештовують, а Закарпатський обласний суд на підставі ст. 54-4 і 54-10 ч. 2 КК УРСР 25 жовтня 1950 року засудив о. Івана Чейпеша на 25 років позбавлення волі з поразкою в правах терміном на 5 років і конфіскацією належного йому майна. Судили о. Івана разом з олтарним братом о. Чургович Георгієм. Дружина о. Івана розповіла, що в день арешту "волосянські вірники сповістили нас, що в селі вештаються якісь незнайомі люди. Тоді він (чоловік) звернувся до мене з словами: "Вони за мною прийшли, тільки ждуть, щоб стемніло". Став на коліна, помолився рожанець і попросив мене: "Склади все потрібне в мішок, а перед моїми ворогами не смій проронити ні одної сльозинки!" Після суду, через Львівську тюрму-розподільник о. Івана Чейпеша вивезли в табори ГУЛАГу Комі АРСР, де працював у шахті № 29 у селищі Юр-Шор біля м. Воркути. Отець Чейпеш Іван разом з своїм олтарним братом о. Федором Мішкольці відбували своє покарання в одному із тих таборів ГУЛАГу в м. Воркуті. В’язні цього табору №10 працювали на шахті № 29, де через нелюдські умови праці й утримання в'язні цього табору повстали й висунули вимогу переглянути їх справи, сподіваючись, що після смерті Сталіна і Берії це закономірно. Керівництво таборів на вимоги в’язнів не реагувало, бо їм і владі вигідно було тримати безкоштовну робочу силу. В’язні табору №10 одного дня в серпні 1953 р. не вийшли на роботу. Це було вперше в Радянському Союзі, щоб люди, шахтарі і тим більше в’язні не підкорились владі. Цей приклад розповсюдився і на інші табори і ніби по команді всі табори відмовились працювати. Страйк продовжувався на протязі тижня. Восьмого дня регулярна армія окружила табір. Із заворушниками розправилися, розстрілявши 386 і дуже багатьох поранивши. Серед розстріляних був і о. Іван Чейпеш, а серед важко поранених був о. Федір Мішкольці. Про цю трагедію сім'ю повідомив з табору о. Федір Мішкольці. Дружина зверталась у різні інстанції, щоб довідатися про причину смерті чоловіка, проте з обласних служб одержувала тільки відписку: "Умер от упадка сердечной деятельности". Тоді вона звернулася у м. Воркуту, звідки отримала такий документ: "Чейпеш І. І. був убитий при ліквідуванні масових безпорядків 5 серпня 1953 року в місті Воркуті і похований на кладовищі табірного відділення № 10, номер могили А-73".
Отець Елемир Ортутай у своєму листі до Владики Івана Маргітича так згадує ці події: „Коли солдати відкрили вогонь по в’язням всі за панікували, слава Богу, що серед в’язнів були і офіцери, які вчасно дали команду „Ложись!”. Всі кинулись на землю. Отець Іван Чейпеш і з ним 364 чоловік уже більше не піднялись, бо були мертві... Коло о. Івана Чейпеша стояв о. Федір Мішкольці, він по стариковськи теж кинувся на землю і кулю дістав у клуб. Коли прийшов наказ з Москви, що в’язні можуть вільно ходити, без охорони, то ми разом з римо-католицьким священиком з Хуста о. Голомбош Йосифом пішли провідати о. Федора Мішкольці в 11-й лагер, який від нас знаходився недалеко (40 мінут пішого ходу). Для нас здавалось чудом, шо ми можемо ходити без охорони. Коли ми приближались до лагеря, то побачили одну могилу з зіркою , а всі інші, майже 90% з хрестам з написаними прізвищами. Ми почали читати і бачимо чудо – однораменний хрест на якому написано: „Отцю Івану Чейпешу, від ветеранів війни”. Перший раз я відправляв панахиду, коли не міг співати, тільки плачучи молився по старослов’янськи. І тут я думав тільки про одно, що я є олтарним братом мученика о. Івана Чейпеша. Після того о. Йосиф Голомбош по-латинськи відправив панахиду теж плачучи і в кінці багато раз повторив: „Дякую Тобі о. Іване Чейпеш, що ти дав нам приклад, що Христовою дорогою ми повинні йти аж до смерті”. І тепер, постарівши, і важко хворий можу повторити ці слова з гордістю, що я є олтарним братом мученика о. Івана Чейпеша. А своїх учнів підпільних, пізніше і легальних богословів я завжди наставляв, щоб вони були достойними наслідниками о. Івана Чейпеша, бо я за це несу відповідальність перед Богом...”
Уже у 1995 році побачили світ слідуючі дані про трагедію у Воркуті: „А ось перед нами „Список заключенных 10 лагерного отделения Речного лагеря МВД СССР, убитых 1 августа 1953 года и умерших от ран”. Цей список вдалось добути з чекістських архівів у Москві. У „розстрільному списку” - 53 особи”. В цьому списку о. Іван Чейпеш значиться під № 27. Цю ж саму дату згадує в одному із листів до дружини о. Чейпеша і о. Елемир Ортутай: "Коли нас звільнили з-під стражі, то ми 1 серпня 1956 року пішли до могили нашого мученика о. Чейпеша Івана. Всі ми, його олтарні брати: Бобіта Микола, Завадяк Василь, Желтвай Юлій, Мішкольці Теодор і Орос Іван стояли у великій скорботі перед його могилою, віддавши йому останню честь''. Отець Чейпеш трагічно загинув на 35-му році життя і 10-му році свого душпастирства, діставши сім вогнестрільних ран. Після листа дружини о. Чейпеша в редакцію "Закарпатської правди" 12 лютого 1992 р. прокуратура області відргагувала: "У зв'язку з тим, що в діях Чейпеша І. І. відсутній склад злочину, згідно з ст. 1 Закону УРСР "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" він реабілітований" . Отець Іван Чейпеш реабілітований 24 лютого 1992 р. 13 серпня 1995 р. єпископ-помічник Іван Маргітич з оо. Іваном Романом і Миколою Дербаком відслужили панахиду й освятили меморіальну дошку, встановлену на будинку в с. Королево Виноградівського р-ну, де народився і провів дитячі та юнацькі роки о. Іван Чейпеш.
