Українське експертне середовище досить часто концентрує увагу на поверхневих речах. Якийсь час тому соціум збурили слова віце-прем’єра Угорщини Жолта Шем`єна щодо автономій, які мусить лобіювати угорська діаспора. Справедливості заради: Шем`єн ані слова не сказав про автономію саме в Україні. Він озвучив загальні тези, котрі повторює угорська керівна верхівка: виживання етнічних угорських громад за кордоном залежить від їх здатності добитися автономії.
Що мало б справді занепокоїти, так це те, що, починаючи з 2016 року, Закарпаття знаходиться під потужним «обстрілом» інвестицій угорського уряду.
Мова про так званий «план Егена». Особливість ситуації в тому, що масований притік спонсорських коштів в Україну – явище нетипове. Це не може не викликати вдячність і одночасно – як не парадоксально – тривогу. У великій політиці нічого не буває «просто так». Вочевидь, за теперішню свою доброту угорська влада рано чи пізно вимагатиме вдячності. Питання лише – якої?
Подібна тенденція за останні роки набула усталеності: інвестори йдуть через війну, економічні ризики, через податковий грабунок, складну дозвільну систему, через корупціогенні фактори.
На тлі сказаного активна допомога Угорщини виглядає досить неординарно. Тим паче, якщо згадати про її масштаби: виділення значної суми коштів з угорського бюджету на підтримку малого та середнього бізнесу, в т.ч. надання пільгових кредитів, тощо.
Закарпатські медіа повідомляють, що число бажаючих отримати кредит вимірюється вже кількома тисячами. Кожну заявку від них угорці перевіряють, і якщо представлений бізнес-план їх вдовольняє, заявник отримує кошти, що покривають 80% витрат на проект. Угорська сторона особливо охоче підтримує розвиток туризму, сільського господарства та інноваційного виробництва.
Окрім цього, ці кошти призначені для реалізації різноманітних інфраструктурних проектів. Також українцям (і не лише етнічним угорцям) спрощено виїзд на роботу до сусідньої країни. Угорщина відкрила для наших співгромадян свій ринок праці – за прикладом Чехії та Польщі. Вона заохочує всіх бажаючих вчити мови (благо, курси угорської безкоштовні). А щодо подвійного громадянства, то тут ситуація відома: на Закарпатті налічується понад 100 тисяч громадян, які отримали паспорт резидента Угорщини. Всього ж етнічних угорців на Закарпатті – понад 150 тисяч.
Варто додати, що всі вищезгадані заходи з інвестування в економіку Закарпаття угорським урядом слугували поліпшенню стосунків між двома країнами. Однак слід пам’ятати про те, що західний регіон України, який в минулому столітті перебував під владою різних держав і акумулював чимало різних національностей, загалом є доволі неординарним. І про деякі сепаратистські настрої на теренах, зокрема, Закарпаття відомо давно. Мова про так званий «Сойм підкарпатських русинів» та його лідера і — за сумісництвом — священика УПЦ МП Дмитра Сидора.
За сепаратизм Сидора саджали ще при Януковичі. В березні 2012-го його засудили до трьох років ув’язнення за статтею 110 ККУ («замах на територіальну цілісність України).
Тоді Сидор був не один. В часи особливо активної розкрутки русинської тематики у нього був соратник — такий собі Петро Гецко — самопроголошений прем’єр самопроголошеної «Підкарпатської республіки». Нині він буцімто знаходиться у Росії, і це не дивно, адже те, що в справі «русинства» не обійшлося без російських спецслужб, ні в кого не викликає сумнівів.
У їх планах були навіть питання захоплення українських територій на західній Україні, створення «русинських» організацій члени яких повинні були проводити дестабілізуючі акції та залучати іще більше людей у свої лави.
Також вони мали виступати за федералізацію Закарпаття, брати участь в проплачених акціях в Україні, організовувати мітинги на підтримку автономії області та готувати підґрунтя для створення фейкової республіки «Підкарпатська Русь».
Цей проект, підтримуваний Росією, безперечно, не тотожний планам та діям Угорщини.
Остання відкрито надає підтримку як нацменшинам, так і тим регіонам, де вони компактно проживають. Від цього далеко до появи на наших кордонах танків та «зелених чоловічків». Методи Москви та Будапешту досить сильно відрізняються, відрізняється й їхня короткострокова мета. Проте якщо говорити про «фантомні болі» через втрату «великої імперії», то тут Росія та Угорщина, можливо, ментально близькі.
