Теодор Казимир Делямар – французький політик, редактор впливового журналу «La Patrie», сенатор і близький друг французького імператора Наполеона III, першим з іноземців звернув увагу на фальшивий зміст історії Російської імперії, що викладалася в школах і ліцеях Франції. Наводимо нижче текст петиції до Сенату Франції, із якою звернувся К. Делямар.
«Пане голово, панове сенатори!
Існує величезна імперія, що простягається на пів-Європи і третину Азії, яка загрожує водночас Австрії, Туреччині, Персії, Індії й Китаю. Цією імперією, що невпинно збільшується, є Російська імперія. Вона складається з мозаїки народів, більшість із яких потерпає від гніту, й була сформована шляхом завоювання одним із цих народів усіх інших. Московити – народ-завойовник; а що стосується інших народів, то перелік їх був би безкінечним, тому обмежимося тим, що назвемо рутенців, литовців і поляків, про яких піде мова у цій петиції.
У Франції ми робимо серйозну (за своїми наслідками) помилку, вважаючи, що ця імперія є єдиним цілим; зовсім навпаки, різноликість є її правилом. І ця різноликість випливає навіть із актів діяльності її уряду. Коли Росія зноситься з Європою, то твердить, що вона є славінською і європейською, а її суверен величає себе «Імператором Росії», а коли вона звертається до Азії, то каже, що є туранською, тобто татарською і азіатською країною, і її автократ стає «Білим царем».
Звідки ж така дволикість? Причина її у тому, що в цій імперії зустрічаються водночас слов’янські народи з боку Європи і туранські народи з боку Азії, а також у тому, що в обох цих (цілком протилежних) напрямках залишаються ще не завойованими як слов’янські, так і туранські народи. Отже, кожному з них треба представитися братом, що простягає руку. Але де саме у цій імперії пролягає лінія поділу між цими двома протилежними елементами, тобто лінія, яка відділяє європейську цивілізацію від азіатської цивілізації?... З якого боку ця лінія ставить московитів, народ, який заснував імперію і управляє нею?
Словом, ким є московити – слов’янами чи туранцями? Петербурзький уряд зацікавлений у тому, щоби московитів вважали слов’янами, проводить в цьому напрямі цілу наукову кампанію, бо наука є могутньою політичною зброєю у його руках. Європейські вчені розділилися: деякі з них, одурені вмілим накопиченням історичної брехні, схиляються до ідеї слов’янізму московитів; інші ж, навпаки, вважають, що московити є татарами як за своїм походженням, так і за своїми інстинктами, хоча й розмовляють однією із слов’янських мов, якою є російська.
1718 року московити спалили матеріали архіву та бібліотеки києво-Печерського монастиря, які збиралися понад 700 років. вона витримала навали татар і поляків. «Численна і найдавніша книгозбірня, зібрана й збагачена великим князем київським Ярославом володимировичем і збережена в печерах від усіх ворожих нападів і руїн, але нині… серед добробуту і тиші полум’ям пожерта. в ній зберігалося багато тисяч рукописних і всіляких дорогоцінних манускриптів, писаних різними мовами, і багато з-поміж них такими, що й ученим тодішнім мужам не були відомі, а особливо всі записки й документи щодо історії правління слов’янських племен та царів стосувалися», – йдеться про ті події в «історії русів».
Політичні наслідки цієї наукової полеміки є важливими – якщо московити не є навіть слов’янами, і якщо їх цивілізація та звичаї суттєво відрізняються від звичаїв слов’ян, ними завойованих, то вони втрачають усяке право на своє володіння, позаяк ті протестують проти поневолення. Ставка цієї дискусії, як бачимо, дуже велика, тому зрозуміло, що наука гарячково шукає розв’язку. І тільки уважне вивчення історії народів, які розмовляють слов’янськими мовами, зможе його дати, тому що тільки воно дасть змогу чітко розмежувати їх. Проте, ось уже десять років, як це вивчення повністю занехаяно і навіть ще сьогодні викладання історії у державних закладах не використовує прекрасних досліджень видатних учених, які привідкрили в історичній науці цілий новий горизонт.
Таким чином, мета цього клопотання – просити Сенат, щоб він своїм високим почином домігся включення в офіційну програму викладання історії у закладах середньої класичної освіти основних моментів із історії народів, які розмовляють слов’янськими мовами, й найбільш характерних для кожного з них. Таке доповнення мало б величезне значення, тому що це змусило б університет відмовитися, через ліцеї, від свого панславістського викладання історії, яке є наслідком штучного об’єднання під родовим іменем Руси (Russes) багатьох народів, які складають Російську імперію, абсолютно так само, як нещодавно він відмовився, завдяки нашій ініціативі, від панславістської назви кафедри слов’янських мов та літератур у Коледж де Франс.
Так само, як і шість місяців тому, ми публічно визнали законодавчим корпусом численність народів, які розмовляють слов’янськими мовами; так само сьогодні ми спробуємо переУкраїна-Русь vs Московія ГОЛОСИ з минулого: тiльки факти 7 конати Сенат у необхідності перераховувати ці народи і відділяти їх один від одного у процесі викладання історії. Вчора була визнана численність цих народів, настав час приступити до їх переліку. Тому що безпідставне об’єднання у так званій спільності багатьох народів, які розмовляють слов’янськими мовами, прямо на руку панславізму, який є нічим іншим, як цим же штучним об’єднанням. Воно, зрештою, відбувається на наших очах. Ми спостерігаємо, як університетська освіта змішує два по суті різні народи з явно протилежними культурами й історичними традиціями.
Цими двома народами є московити й рутенці, змішані у загальній назві «руси» (Russes). Живучи між Московією та, власне кажучи, Польщею, рутенці, до яких одних раніше відносилися назви «руси» (Russes) і «русини» (Russiens), були поневолені у минулому столітті московитами, і народ-завойовник сам на себе поширив ім’я переможеного народу, щоби надати собі позірних прав на володіння ним. Через це слова «руси» (Russes) і «московіти» видаються нам сьогодні синонімами, тоді як насправді вони є цілком різними для історика. Ця навмисна плутанина дала змогу московитам поглинути навіть саму історію рутенців, немовби пізніший політичний акт здатен впливати на історію попередніх епох». Казимир Делямар, 1896 рік.
