Ми поспілкувалися з бойовим командиром Добровольчого Українського Корпусу "Правий сектор". Його звати Юрій Сергійчук, позивний "Сирота". Попри статус командира, підопічні бійці з підрозділу ТГ "Сапсан" звертаються до нього "друже", за традицією УПА.
Друга "Сироту" ми попросили розповісти про перший справді жорсткий досвід на війні. У відповідь почули дещо незвичне для вуха цивільного обивателя.
- Пригадую перше своє поранення. Шахта Бутовка, 2016 рік. День за днем, тривають бої. Під час одного з них, не вслідкував за собою, обережність виключив. Гатив по російським терористам, не звертав увагу на те, що відбувалось кругом мене. Коли відчув, як щось почало заливати мені очі. Осколок влучив у голову. Я перестав бачити. Побратими витягнули з лінії вогню. Почали робити перев’язку. Мене всього трусить, я не можу відійти, адреналін високий. Вириваюсь, щоб продовжити стрільбу. Друзі не відпускають. Зараз прокручую ці моменти, задумуюсь над пережитим, розумію, що міг загинути.
- На скільки мені відомо про події того періоду, те, що ти описуєш відбувалося весною. А вже 10 червня ти з групою бійців ДУК ПС зайшов на шахту Бутовку, щоб звідти вийти у населений пункт Спартак. Він тоді знаходився під окупантами. Проте, якось розвідавши про операцію, росіяни розстріляли вас з важкої артилерії. Що пригадується з того часу?
- Тоді мене знову поранило. Але найстрашніше, що друзі помирали на руках. Сидиш з ними, п’єш чай, розказуєш різні історії. А через декілька годин вони мертві. Зараз трішки легше згадувати ці моменти, а тоді вогнем пекло у серці. Додає болю і розуміння, що нас зрадили. Хтось повідомив російських терористів, що ми прибудемо на шахту. І вони розстріляли нас, як безпомічних цуценят. Тоді поблизу знаходились ЗСУ, точніше одна з бригад. Не називатиму їх. Ми так і не дочекалися підтримки від них. Наступного дня речник "АТО" заявив про одного пораненого бійця регулярної армії. Про чотирьох вбитих воїнів-добровольців ніхто не згадав.
- Свій воєнний шлях ти розпочав у 2015 році як простий стрілець ДУК "Правий сектор". А зараз уже командир одного з найбільших підрозділів Корпусу. Як ти досягнув цього?- Перш за все, хочу згадати і подякувати другу "Семену", моєму першому і справжньому командиру. Якого уже не має в живих. Від нього я перейняв багато знань, які до цього часу рятують моє життя. Допомагають раціонально використовувати свої сили в управлінні підрозділом і безпосередньо в "контактах" з ворогом. Пише сайт "
Правого сектору".
…Дальше були практичні бої. Потім бої в Мар’їнці осінню 2016-го року. Я постійно знаходився з ними як бойовий командир. Хлопці довіряли мені, бачили в мені брата, а не ватажка-узурпатора. Їм приємно було від того, що я сплю в бліндажі поряд з ними, їжу їм приготовлену на вогні. Виходжу в бій у дощ, сніг, мороз. В цю зиму було прийнято рішення про створення Тактичної групи "Сапсан". Дякую Командиру ДУК ПС другу "Летуну" (Андрій Стемпіцький), який підтримав мене. Допоміг у важкі часи. Зараз ми маємо змогу вести боротьбу проти російських окупантів.
Багато всього я досягнув завдяки своїй дружині Надії, позивний "Руда". Вона головне джерело тепла в підрозділі. І на війні зі мною з самого початку. Офіційно виконує роль бійця-парамедика. Проте в реальності це берегиня усіх хлопців. І за це я їй вдячний, що підтримує боротьбу, вірить у нашу Перемогу. Пригадую колись, ми їхали з нею неподалік ДАП [Донецький аеропорт, - "Журналіст"]. Вся дорога прострілюється. Ми мчимо на великій швидкості. Раптом з самого аеропорту пролунала кулеметна черга. Кулі прошили колеса, нас розвернуло. Чудом, що не перекинулись. Я кричу їй: "Вискакуй, кидай усе". Проте вона продовжила вести автомобіль. Коли ми виїхали із зони обстрілу, Надя заявила: "Як я могла покинути машину, куплену на волонтерські гроші?" Я реально гордий, що маю можливість воювати разом з нею. І це при тому, що нам не платять гроші. Ми на фронті добровільно.
- Що стосується теми грошей. Якась кількість колишніх правосеків перейшла на службу в ЗСУ. Чому інші так не роблять?- Це не ми винні. Нас змусили стати такими. Пригадаймо початок війни. Хто блокував російських окупантів? Хто зупинив їх? Добровольці. Блокада Криму, вугільна блокада Донбасу - добровольці. Повстання на Майдані у 2013 році – українці, які зголосилися добровільно. А зараз вони стали не потрібні. Їх знищують, саджають в тюрми. Насміхаються над ними.
Я прийшов на війну, щоб боротись і перемогти москаля. А не сидіти в окопі і чекати, коли російська міна прилетить і знесе мені голову.
Колись на Донбас їхали хлопці з почуттям обов’язку, тривоги за країну. А тепер, щоб отримати свої 15 000 тисяч гривень, УБД. Особливо прикро, що статус учасника бойових дій отримують ті, хто в більшості навіть не стріляв. Вони не знають, що таке смерть побратима. А ті хлопці, що добровільно пройшли пекло війни, забуті і викинуті владою.
Порівнюючи 2014, 2015 рік з теперішнім. На жаль, змушений констатувати спад добровольчого руху, волонтерського. У людях вбивається дух війни. Вони забувають, що є кров і сльози Донбасу. Я розумію їх, що потрібно жити далі. Народжувати, творити сім’ї. Але як бути нам? Ми теж хочемо поїхати в Європу. Чи розпочати свій бізнес. Прокидатись в ліжку дома, а не в бліндажі. Ми теж хочемо бути білими людьми. У мене в підрозділі є хлопці-сироти. Я теж виріс в такому закладі. Тому в мене, як і моїх побратимів, не має щасливого минулого. Але ми хочемо здобути нормальне майбутнє!
- Як добровольцям вдається, попри заборону, перебувати на позиціях?- Прості солдати ЗСУ, офіцери радо нас зустрічають. Їм подобається наш адреналін, спосіб воювати. Багато добровольців перебуваючи на Донбасі з 2014 року. Стали майстрами свого діла. І передають досвід побратимам офіційної армії. Ми ні на що не претендуємо, прийде час і все стане на свої місця. Проте нам не дають воювати проти зовнішніх ворогів, які захопили частину України. Не дають ті, хто мав би захищати нас усіх від російських терористів. Якось влучно сказав наш Командир Андрій Стемпіцький: "Теперішня влада виборола собі управління державою, щоб красти у народу і вони зовсім не хочуть війни. Адже тоді доведеться відповідати за анексію Криму, десятки тисяч смертей українських бійців.."
- Які відносини між простими бійцями ЗСУ і твоїми хлопцями? Бувають якісь конфлікти? Все-таки, одні отримують вагомі гроші, а інші нічого. Проте роботу виконують брудну всі разом.- Є суперечки, проте конфліктів, як таких, немає. Ми розуміємо чого сюди прийшли і яка мета. Була колись одна розмова між моїм бійцем і бійцем ЗСУ. Останній запитав у добровольця: "Скільки ти отримуєш за те, що воюєш тут?" Мій боєць відповів: "Коли б’ють твою маму, у кого ти просиш гроші на її захист? Коли ґвалтують твою сестру, ти питаєшся дозволу у когось, щоб її захищати? Україна- це перше і друге. Найрідніше, що є у нас. Чогось іншого не дано."
- На війні завжди зіштовхуєшся зі смертю. Як почуває себе людина після таких стресів?- Тут швидко розумієш що до чого без зайвих емоцій. Або я вбиваю ворога, або він мене.
Свого першого російського бойовика убив на шахті Бутовка, що під Авдіївкою. Бій тривав більше 10 годин. Я працював на кулеметі. За кількасот метрів побачив, як терорист цілиться в мене з РПГ. Випустив чергу по ньому і врятував життя собі та побратимам, які були біля мене. Пізніше ще були "трофеї", але на них не звертав уваги. А цього гранатометника запам’ятав на все життя…
Анонс Закарпаття
