"Він був із тих людей, знайомство з якими - це незабутня життєва школа; один із найкращих командирів, які тільки можуть бути на війні, - згадує побратим В, військовослужбовець загону розвідки спеціального призначення НГУ "Азов". Пише "Азов Прес". "Степан був одним із тих, хто створював підрозділ "Беркут" у Криму, бо він служив у радянській армії у спецназі. Потім Степан служив також у апараті кримського МВС, знав усіх у "Беркуті" та інших спецпідрозділах, та його усі знали, в нього були чудові зв’язки навіть після того, як він залишив службу. Бо Криворученко також відомий кримський спортсмен: у нього була школа дзюдо, здається, у Феодосії, він ще займався самбо. Здається, у 40 років здобув "бронзу" на якихось міжнародних змаганнях у Європі. До Криму він та його родина переїхали, коли йому було 12 років, із Сарн Рівненської області. Степану було 45, коли у Криму почалася війна. Він не співчував кримському "Беркуту" на Майдані, він зробив свій вибір, бо знав, яка гнила була система влади. Він підтримав революцію. І у березні почав допомагати українським військовим у Феодосії, захищав батальйон морської піхоти. Він нікого не боявся та ні під кого не прогинався. Чергував біля батальйону дуже багато днів, щоб їх не захопили. Він дуже був засмучений коли розказував, що морпіхів захопили саме тієї ночі, коли він від’їхав додому поспати та помитися. Після того він для себе все вирішив: залишив у Криму свою квартиру, майно, друзів, все своє життя, та переїхав із дружиною до Борисполя під Києвом.
Звідси він намагався піти добровольцем до армії, але в ЗСУ його не прийняли. Відмовляли, бо вимагали щоб він надав свої документи про проходження служби. А як він їх мав подавати, якщо його документи залишилися у Криму?! Через це Степан вирішив піти на війну, щоб захищати країну у добровольчому батальйоні МВС "Золоті ворота". Там ми з ним і познайомилися. У добровольців була мотивація, але в організації багато хаосу. Попри те, що все відбувалося якось раптово, дуже швидко навколо Степана, у якого були великий досвід та професіоналізм, почали згуртовуватись ті, хто хотів навчитися воювати. Він взяв собі позивний Вуж. Його не можна було не помітити - він дуже відрізнявся: кремезний, спритний, у чудовій спортивній формі, зразковий офіцер. Притому Криворученко - дуже віруюча людина. Він був старовір. Ні краплі алкоголю, ніяких цигарок, жодних матюків. Постійно дзвонив мамі, дружині, доньці, і ми всі чули, як він до них ніжно звертається: "кохана", "зайка", "сонечко".
У своїй групі Степан заборонив матюкатися взагалі. За лайку покарання таке було - відтискання від підлоги. Навіть під час виходу, якщо хтось матюкався, то Степан зупинявся, а декому й підзатильник міг дати. Командир усіх нас дуже швидко відучив матюкатися.
Через внутрішні розбірки у "Золотих воротах" ми під керівництвом Криворученка усією групою 11 листопада перейшли до добровольчого батальйону НГУ "Азов".
У "Азові" ми почали з того ж дня готуватися під його керівництвом як розвідувальна група. Там на початку були всі антисистемні, організації військової не було. Часу було обмаль - ми розуміли, що попереду на нас чекають бої.
Перше що він зробив, щоб наша група відрізнялася своїм настроєм - це ввів демонстративно армійські порядки.
Ми єдині в "Азові" починали ранок рівно о 6:00 і йшли на крос - 10 кілометрів кожного ранку! Я прийшов добровольцем вмотивованим, але хіба до війни хтось себе готував? Розлінилися. В мене пузо було, я ледь 500 метрів пробігти спочатку зміг у "кросівках"! Такі ж проблеми були й у інших наших хлопців! Але пройшло місяця півтора - і наша група з 10 бійців із ним на чолі кожного ранку могла пробігти у берцях майже 15 кілометрів!
Ми єдині, хто до столової та на заняття весь час ходили строєм! Уявіть собі - це в добровольчому бойовому батальйоні, де радянську муштру ненавиділи! На нас усі витріщали очі!
Але ми ходили не просто так. Із самого початку в цьому був особливий порядок, який визначав Степан: ми ходили, як група на завданні - тримали порядок і кожен контролював свій сектор. Так він нас швидко привчав до злагодженості.
Після кожної вправи Криворученко проводив розбір. Так, після кросу він питав, що під час бігу кожен із нас помітив? Скільки машин проїхало, скільки з них військових? Скільки людей і куди проходило? Він вчив нас у найстисліші терміни бути воїнами та розвідниками.
Із першого дня були інтенсивні заняття з вогньової. На першому ж занятті він вишукував нас у стрій - а потім почав стріляти вздовж строю з пістолета. Обстрілював нас потім з кулемета, іншої зброї - це було частиною підготовки. Привчав до поводження з бойовою зброєю. Щоб не боялися пострілів, довіряли один одному. Причому прийшов час і він ставив завдання й нам - ми мали виконувати деякі вправи з примкненими магазинами та зі знятими запобіжниками. Щоб контролювати зброю, щоб відчувати відповідальність за життя товаришів.
А як він нас ганяв по тактичній медицині!
Як він нас згуртовував, об’єднував. Як справжній батько.
Більшість із нас взагалі не служили в армії, не мали ніякого досвіду, і ось він зробив із нас солдатів за два місяці інтенсивних занять.
Наша підготовка закінчилась 24 січня 2015-го, у день обстрілу Маріуполя з російських "Градів", і 25-го ми почали виконувати бойові завдання у передмісті Маріуполя. Ми виходили кожну ніч. Із Маріуполя ми виходили у район Широкіно, Саханка, Лебединське, Дзержинське. Збирали розвідувальну інформацію для підготовки наступу Азова на Широкіно, виявляли розташування противника, місцевість. Ніяких даних по тактичній обстановці не було - ми самі і мали їх зібрати. Виводили в тил противника інших розвідників. Розуміли, що готуються наші активні дії. Уночі не один раз були вогньові контакти - але ми були готові, хлопці вміли себе контролювати, давали у відповідь. Вагань не було - ми повністю довіряли Степану.
5 лютого ми отримали завдання висунутись на північну околицю Дзержинського - це було на той момент в тилу противника, воно й зараз окуповане. Ризик був великий, але ж ми розвідники.
Ми вийшли на мінне поле. Перший боєць у групі зачепив "розтяжку" – пролунав вибух Більшість осколків уразила того, хто йшов за ним другим. Це був Степан...
Ми винесли свого командира. Він загинув, як справжній український герой, виконуючи важке завдання, де всі ми знали про великий ризик.
А за тиждень "Азов" вибив противника з позицій навколо Маріуполя та зав’язав бої за Широкіно.
Степана Криворученка поховано на Рогозівському цвинтарі Борисполя, біля самої дороги, за поворотом на село Старе.
Ті, кого Степан Гаврилович виховав, продовжують його справу в "Азові" та в Збройних Силах. Я з тих пір служу в "Азові" вже четвертий рік, у складі нашого підрозділу виконую завдання на передовій на різних ділянках фронту. Ніхто з нас ніколи не забуде капітана Криворученка, який залишив усе майно в Криму, щоб зберегти Україну в серці".
"Він був із тих людей, знайомство з якими - це незабутня життєва школа; один із найкращих командирів, які тільки можуть бути на війні, - згадує побратим В, військовослужбовець загону розвідки спеціального призначення НГУ "Азов". Пише "Азов Прес".
