«…Знову обстріл нашої колони. Ще один побратим зазнав поранення. Осколок ворожого снаряда поцілив йому у горло. Ніяк не вдавалося спинити кров. Поранення було не сумісне з життям…»Про це пише АрміяІнформ.Про події п’ятирічної давнини захисник Дебальцевого лейтенант Микола Дземан розповідає неохоче. Це й не дивно, адже згадувати історії тих днів важко. Хоч і кажуть, що час лікує, але є рани, які не загоюються і з часом.
Микола родом з Івано-Франківщини. До мобілізації працював секретарем сільської ради. Отримавши повістку під час третьої хвилі мобілізації у серпні 2014 року, чоловік, не вагаючись, пішов на війну. Потрапив до механізованого батальйону гірсько-штурмової бригади. Лише кілька тижнів інтенсивних тренувань та бойового злагодження – і його підрозділ вирушив на передову.
– Я був стрільцем-помічником гранатометника однієї з механізованих рот. Після бойового злагодження ешелоном вирушили на Луганщину. На початку вересня закріпилися на позиції у Станично-Луганському районі неподалік державного кордону. Там стали свідками, як росіяни реактивною артилерією цинічно обстрілювали наші війська зі своєї території, – розповідає військовий.
– Ракети пролітали прямо над нами. Ми ж зі свого боку готувалися. Розуміли, що рано чи пізно нами теж «зацікавляться». Тож зранку до вечора «вгризалися» в землю. Напруга зросла ще більше, коли з’явилася інформація про колони російської військової техніки та спробу прориву ворога на нашій ділянці, – розповідає офіцер.
На початку жовтня 2014 року підрозділ, у складі якого був Микола Дземан, передислокували в район Дебальцевого. Перше бойове хрещення чоловік пройшов у затяжних вуличних боях за селище Нікішине, що у той час було однією із найгарячіших точок у районі проведення АТО.
А далі був вихід із Дебальцевого. 17 лютого 2015 року надійшла команда залишити позицію та прибути на «Поляну» – базовий табір бригади. У таборі теж було неспокійно, обстріли не вщухали. Навпаки, стали ще інтенсивнішими після приходу чергової колони російських військових. Того ж дня, ближче до ночі, стало відомо – бригада виходить із Дебальцевого.
На світанку 18 лютого після чергових потужних обстрілів колона рушила із табору у напрямку Луганського.
– Виходили під постійними обстрілами. Вздовж дороги було багато спаленої техніки. Кілька разів натрапляли на засідки. Приймали бій… У нас були і поранені, і загиблі. Здавалося, що час розтягнувся до безкінечності. Знову обстріл, бій. Ще один побратим зазнав поранення. Осколок ворожого снаряда потрапив у горло. Ніяк не вдавалося спинити кров. Поранення було не сумісне з життям. Та ми не лишили його там. Забрали з собою, на мирну землю, – з сумом згадує військовий.Після чергового зіткнення з противником Миколі разом із товаришем довелося долати останні кілометри до своїх позицій пішки. Дорогою їх підібрав «Урал».
– Швидко завантажилися і рушили. Та, напевно, водій вантажівки перебував у шоковому стані й якимось чином умудрився заїхати на мінне поле. Ми грюкали по кабіні, кричали йому, та він не реагував. А через кілька хвилин побачили силуети танків. Уже навіть попрощався з життям. Але, на щастя, то були наші танки, – розповідає Микола Дземан.
У вересні 2015 року він демобілізувався. Повернувся до рідного села. Невдовзі чоловіка обрали сільським головою. Та цивільним він був недовго. Війна не відпускала.
– Спогади про війну, хоч і тяжкі, але це моє життя. Майже щодня думав про повернення до війська. Там лишилося багато моїх товаришів. Тож коли мені запропонували повернутися до рідної бригади, погодився без вагань, – завершує розмову Микола Дземан.
У листопаді 2017 року чоловік підписав свій перший контракт. А невдовзі – отримав офіцерські погони. Сьогодні він продовжує службу та разом з іншими «едельвейсами» виконує бойові завдання на сході України.
