Денис «Дюс» Денисюк загинув у боях під Широкиним 10 червня 2015 року. Ранок того дня видався напрочуд спокійним. Насолоджуючись кожною хвилиною тиші, побратими бійця зняли відео, на якому є й друг Дюс – усміхнений та життєрадісний. Таким він назавжди залишився у серцях близьких та друзів.Тиша тривала недовго. Вже через кілька годин бойовики вдарили по азовцях із важкої артилерії. Вони намагались зайти з тилу, але Денис, відчайдушно б’ючи з кулемета, стримував ворога. І тоді терористи почали гатити по позиціях українських захисників ще дужче. Один зі снарядів розірвався поруч із Дюсом. На жаль, поранення, які хлопець отримав, виявились несумісними з життям. Денис Денисюк народився 4 липня 1990 року в Києві. 2007-го закінчив Київську середню школу № 306. Після школи пішов на строкову службу. Пішов за покликом серця, адже, мабуть, десь у глибині душі розумів, що у майбутньому йому це ще може знадобитись. Після армії Денис почав працювати на телеканалі СТБ режисером монтажу. Колеги з телеканалу згадують хлопця з теплотою в серці, кажуть, що він був сумлінним та працьовитим, переймався долею України та завжди був у перших рядах на зйомки, коли восени 2013 року почалась Революція гідності.
«До нашого колективу Денис потрапив відразу після армії, куди за покликом серця пішов служити після школи. Тож він був у нас таким собі сином полку. Хлопець вирізнявся сумлінністю, працьовитістю і почуттям гумору.
Взагалі в нас були два Дениси, яких через вік ми називали Денисом великим і Денисом маленьким. – У кого монтуєшся? – У Дениса маленького.
І цього Дениса маленького із камерою весь час було видно на Майдані, де він допомагав не тільки учасникам Революції гідності, а й знімав «найгарячіші» її події. Його сюжети тоді були найчастішими та найяскравішими.
2014 року друзі Дениса один за одним пішли до війська. Хлопець допомагав їм купувати все необхідне для відправки в зону АТО. Він і сам ходив на військові збори й усе частіше замислювався, чи має право сидіти у зручному офісі під час неоголошеної війни. Звісно, його зміни в настрої ми помітили.
І ось настає січень. Заходить Денис маленький і повідомляє про своє рішення стати захисником Батьківщини. І до всіх нас приходить розуміння: ніякий він не маленький, він – великий!» ‒ діляться у своїх інтерв’ю з різними виданнями колишні колеги з СТБ.
Під час Майдану він намагався фільмувати все, що відбувалось, хоча й був не оператором, а режисером. Завжди приносив до редакції яскраві кадри. В один із перших днів протистояння Денис отримав травму – йому в голову кинули цеглину. Але від госпіталізації хлопець відмовився, продовживши виконувати свою роботу та ходити ледь не щодня на Майдан. Колеги друга Дюса кажуть, що коли він пішов на війну, вони всім телеканалом хвилювались за нього, весь час чекали від нього повідомлення чи дзвінка. Вірили в те, що він неодмінно повернеться. На жаль, новина про загибель хлопця спіткала їх саме під час одного з вечірніх ефірів. Тоді вони тільки дізнались, що під Широкиним був страшний бій і загинув боєць полку «Азов». Вони й подумати не могли, що це їхній Денис маленький. Але вже зранку стало відомо, що Дениса Денисюка більше немає… Він менше місяця не дожив до свого 25-річчя.
У рідній школі загиблого бійця також пригадують із теплотою та досі шанують його пам’ять. В одному з інтерв’ю вчитель розповідає про Дениса як про скромного та безвідмовного хлопця, що став справжнім взірцем для колективу та учнів школи.
«Я знав Дениса Денисюка як скромного хлопчину, – ділиться спогадами Богдан Андрійович Дудяк, вчитель Київської середньої школи № 306. – Безвідмовний був хлопець: якщо вже про щось його попросиш, то можна бути певним, що він це зробить. Після його смерті ми зі шкільним колективом замислились, як увічнити пам’ять нашого учня-героя. Багато було ідей. Порадившись із мамою Дениса, вирішили обладнати на його честь кабінет історії. Людмила Яківна передала нам деякі сімейні фото та речі сина: польову сумку та форму. Ми зробили виставку. Потім задумали з учителями розписати стіни кабінету. Спочатку планували зобразити гетьманів, запорозьких отаманів. Але зупинили свій вибір на портреті Дениса. Тут і церква, і річки, і мальви, і лелеки в небі – це все Україна, яку захищав Денис. А в ясному небі – його портрет. Коли діти вперше побачили зображене, то стояли мовчки кілька хвилин».
У квітні 2016 року на фасаді рідної школи Дениса було відкрито меморіальну дошку на спомин про воїна.
Без сина та коханого хлопця залишились мама Людмила Яківна та наречена Тетяна.
За особисту мужність, сумлінне та бездоганне служіння українському народові, зразкове виконання військового обов’язку Денис «Дюс» Денисюк нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
