«Якщо Міністерство освіти лишиться при власній точці зору, це означатиме розгром Інституту карпатознавства»
- В’ячеславе Григоровичу, чим саме ви, м’яко кажучи, не задовольнили Міністерство, що воно не затвердило тему досліджень Інституту на найближчі три роки?
- Наш Інститут працює по держбюджетній темі. Тобто, ми подаємо на розгляд Міністерства свою тему, над якою плануємо працювати у найближчі роки, а експертна комісія визначає, наскільки ця тема є актуальною, щоб її фінансувати. У червні цього року ми подали на розгляд Міністерства тему «Військове зодчество Верхнього Потисся І – середини ІІ тисячоліття н. е.». По цій темі мали працювати на розкопках біля села Мала Копаня Виноградівського району. Тамтешній археологічний комплекс – ключова пам’ятка для досліджень. Однак, експерти «зарубали» тему. Та ми не одні такі: всього по УжНУ із 31 теми по різних напрямках не пройшли 17.
- Що маєте намір робити?
- Університет вже направив листа до Міністерства. Однак, ми плануємо ще зустрітися із губернатором і просити його про допомогу. Ректор університету також обіцяє допомогти. Якщо ж Міністерство залишиться при власній точці зору, це означатиме розгром Інституту. А на території Закарпаття наразі фактично лише ми проводимо такі широкомасштабні археологічні розкопки. Крім того, археологічні пошуки Інституту – це база для щорічної практики студентів І курсу.
- Розкажіть, як і де ви починали археологічну практику?
- Основна тематика моїх розкопок – латено-римський час – це IV століття до нашої ери – IV століття нашої ери. Тим не менше, починав я із тем слов’ян та угрів. Народився я в Самборі на Львівщині, згодом з батьками (а батько в мене був військовим) ми переїхали до Ужгорода, де я й вступив до університету. Навчатися до тодішнього УжДУ пішов не для того, щоб отримати диплом історика, а щоб одержати саме кваліфікацію археолога. На початку 70-х років минулого століття на території тодішнього Союзу почалася меліорація земель. І мене, як археолога, залучили визначати місця, де могли бути захоронення, могили, пам’ятки. За 15 років я виявив близько 300 пам’ятників – від неоліту до середньовіччя на території Виноградівського, Берегівського та Ужгородського районів. Спершу працював зі слов’янськими пам’ятками, але згодом перейшов на латено-римський період, який був для мене цікавішим. У селі Чома Берегівського району, наприклад, працював на розкопках угорського могильника. Однак, згодом виявилося, що цей некрополь належить, швидше за все, печенігам. Що означає, що в середині 10 століття, коли князь Володимир розбив печенігів під Києвом, частина їх прийшла на Закарпаття. Тому ця знахідка, до прикладу, абсолютно по-іншому трактує той історичний факт, що угорці віднайшли свою батьківщину у 10 столітті. Насправді, згідно з археологічними розкопками, угорці прийшли сюди дещо пізніше (в 11 столітті) по Дунайському коридору. Але це вже тема для більш ширшої розмови. Взагалі, крім Закарпаття, я працював на розкопках у Новгороді, Пскові, Смоленську.
«Зараз багато територій зі старовинними пам’ятками є приватними, тому працювати на них не можливо»
- Про те, що у Малій Копані є городище ви дізналися під час робіт з меліорації земель?
- Так, це було також у 70-х роках. Ми навіть і гадки не мали, що на Закарпатті свого часу було поселення даків. Проте, коли почали копати, зрозуміли, що це справді дакійське городище. Для нас, археологів, це стало великою несподіванкою. З тих пір я щороку працюю у Малій Копані. Коли тільки почав копати, сказав собі: «За 20 років я розкопаю городище». Тепер розумію, що копаю 38 років і ще на стільки ж часу там лишається роботи. Наразі площа городища складає 5 гектарів. Культурний шар городища – 3,8 метра: це сотні тисяч фрагментів кераміки, посуду, зброя, кінська збруя, речі екіпірування вершників, приналежність одягу і прикраси, десятки жител, виробничі споруди. Там ми, наприклад, знайшли кузню, ювелірні майстерні, монетний двір І століття до нашої ери. Дакійська держава, яка виросла на території південно-східної Європи у Карпатській котловині, була на той час дуже потужною. До її складу входило, зокрема, і теперішнє Закарпаття.
- Знаю, що у Малій Копані ви знайшли дуже цінний золотий торквес?
- Так, торквес знайшли влітку 2009 року. Його вага – 550 грамів чистого золота. Торквес у ті часи належав людині вищого рангу. Тобто, його одягали тільки вождь племені чи навіть Союзу племен. Аналоги такого торквесу є тільки у Швеції і Данії. Наразі золотий торквес знаходиться у фондах Закарпатського краєзнавчого музею, а більшість артефактів після камеральної обробки передається до Виноградівського історичного музею. Однак, на жаль, музеї не завжди мають можливість гідно презентувати надзвичайно цінні знахідки, які роками перебувають у запасниках, залишаючись невідомі широкому загалу.
- Ви працювали й на територіях закарпатських замків…
- Досліджував усі, крім Ужгородського, Мукачівського і Хустського. Працював, наприклад, на розкопках Середнянського, Броньківського, Сілецького, Севлюшського, Вишківського, Королівського, Квасівського замків. Керівником розкопок був старший науковий співробітник Інституту Ігор Прохненко. Пошуки на територіях цих фортець дали можливість поставити реперні точки виникнення та загибелі пам’яток, а також у сукупності з даними письмових джерел були визначені причини виникнення монументального військового зодчества в епоху ХІІІ—ХVІ століть. В цілому, що стосується закарпатських замків, довгий час існувала тенденція до їх устародавнення. Тобто, висувалися версії їх набагато ранішого походження, ніж є насправді. Однак, коли ми провели розкопки, з’ясувалося, що більшість наших замків не є стародавніми, бо виникли наприкінці 14 століття.
- Є на Закарпатті місця, де б ви, як археолог, хотіли провести пошуки?
- Так, такі місця є, але, на жаль, це не реально. Наприклад, хотілося б попрацювати у селі Петрово Виноградівського району, де я вперше знайшов сліди даків і зрозумів, що це за культура. Але зараз усі ці землі є приватними. Тому працювати там не можливо. На жаль, чимало пам’яток знаходяться сьогодні на приватних територіях, тому люди, обробляючи землю, не рідко чіпляють історичні шари і руйнують їх. Був кілька років тому такий випадок: мені зателефонували із Берегівського району і розповіли, що під час обробки землі один господар із села Мужієво вийшов на старовинне поховання. Ми залучали навіть міліцію та інші правоохоронні структури, але він так і не зізнався в цьому. Людина просто боялася, що землю від нього вилучать під розкопки.
- Які місця на Закарпатті потребують більш детального археологічного пошуку?
- Я взагалі над цим питанням не задумувався, бо розумію, що це не реально. Взагалі, на Закарпатті є доволі немало місць, які потребують повторного вивчення археологами, оскільки перші розкопки були тільки поверхневими.
- А яка культура нашого краю, завдяки археології, сьогодні найкраще досліджена?
- Думаю, що це культура карпатських курганів (фракійська культура 2-4 століття нашої ери) і дакійська культура (І століття до н. е. – І століття н. е.).
«Зараз нема молоді, яка бажає бути археологами»
- Наскільки на Закарпатті процвітає, так звана, «чорна» археологія?
- Процвітає. Розкажу один конкретний факт, який мав місце чотири роки тому у Малій Копані, де ми якраз працювали. Один наш співробітник спускався в село і побачив групу з чотирьох людей, яка цікавилася, де знаходиться городище. Мали з собою детектор пошуку металу. Співробітник нам зателефонував і ми вже чекали на шукачів на горі. Викликали міліцію, написали заяву. Виявилося, що ці чорні археологи з одного із виноградівських сіл вирішили покопати й заробити на археологічних знахідках. Взагалі, за факти чорної археології, згідно із законом, загрожує до 3 років в’язниці, однак ці молоді люди обійшлися штрафом десь у півтори тисячі гривень. І таких чорних шукачів – сьогодні багато. Але вони не зізнаються, звідки мають ту чи іншу цінну річ. Знайдене, швидше за все, продають до Угорщини, а звідти матеріали йдуть до Австрії у приватні колекції.
- А ви за свою практику багато золота знайшли?
- Багато. Наприклад, у 1977 році, коли копав курган в Ізі Хустського району, знайшов десять золотих каблучок. Їхня загальна вага – близько 55 грамів. У тому ж році проводив розкопки в Солонцях Ужгородського району. І натрапив на святилище площею 15х10 метрів, огороджене ровом, глибиною з метр. Там я знайшов близько 15 тисяч різних фрагментів, серед яких і 10 золотих підвісок. Взагалі, золота знайшов багато. Але для мене, як археолога, важливо не те, що я знайшов золото, а те, що це за річ, про що вона може свідчити, що може розказати.
- З усього знайденого яка річ найбільше запам’яталася?
- Важко сказати. Хоча одну річ пригадаю. Це бронзова фібула, застібка – напівфабрикат. Подібні застібки робили в областях Норік і Панонія Римської імперії. Звідти їх завозили у «варварський» світ – від Дунаю до Дніпра. А оскільки ми знайшли напівфабрикат, а не готовий виріб, то це свідчить про те, що такі застібки робили тут, у Малій Копані. Це велика рідкість і дуже цінна знахідка. В цілому, речі, знайдені археологами, дуже часто розвінчують існуючі історичні міфи.
- Що відчуває археолог, який торкається предмета, котрому тисячі чи десятки тисяч років?
- Коли трапляється унікальна знахідка, то є певні відчуття, а коли це звичайна річ, то це стає вже звичкою – я ж знаю, що саме і де саме копаю. А взагалі для мене, як археолога, всі знайдені речі – цінні.
- Які проблеми маємо в сучасній археології?
- Проблеми маємо великі. Що стосується української археології, то варто зазначити, що в радянські часи право на розкопки отримували близько півтори тисячі науковців, зараз – усього 256. Ця суттєва різниця у цифрах про щось таки говорить. Що стосується, зокрема, закарпатської археології, то про це ми вже говорили на початку розмови. На Закарпатті так широкомасштабно копаємо тільки ми – спеціалісти Інституту карпатознавства, деякі розкопки ще ведуться у Невицькому замку. Тобто, якщо нашу тему у Міністерстві не відновлять, це означатиме загибель закарпатської археології.
- Раніше археологами, як і космонавтами, мріяли стати романтики. Як зараз?
- Зараз узагалі нема бажаючих бути археологами. Пов’язано з тим, що ця професія наразі – низькооплачувана. В мене було кілька студентів, які цікавилися археологією, але ці зацікавлення лишаються на рівні інтересу, бо в майбутньому вони не планують працювати на розкопках. За кордоном, на відміну від України, професія археолога вітається і заохочується, й будь-які пошуки більш-менш пристойно фінансуються.
- Над чим зараз працює Інститут карпатознавства?
- Проводимо пошуки в археологічному комплексі в Малій Копані та в закарпатських замках. В цілому, по археологічних пошуках, власне, я видав 5 монографій та 140 статей.
Марко Марія, Калейдоскоп
