Наразі, навіть спілкуючись телефоном, він відчуває її настрій, незримо вловлює його. Та в них не тільки спільні риси, манери та смаки, але й схожі жести!
Про неймовірне переплетіння доль на життєвих перехрестях Юрій Петрович нині замислюється часто. Зі слів матері знав, що його батько помер. Тільки старший брат Геннадій (нині вже покійний) його ледь-ледь пам’ятав. Виховувала Юрія бабуся, мама працювала в школі, з нею бачився рідко. За яких обставин і коли життєві долі батьків розійшлися, ніхто не знав.
Із Татарстану, де вони познайомилися і створили сім’ю, з плином літ Юрій поїхав на Урал до дядька, син якого загинув на війні. Той усиновив його. То були роки воєнного лихоліття (1944-45 рр.). Тітці ж він так і не замінив рідного загиблого сина. Тож вона притісняла хлопчика і в 10-річному віці він, самовільно залишивши їх домівку, виїхав з Уралу. В Ульяновську його затримали. Так маленький втікач опинився в дитячому притулку. Через деякий час Юрко зізнався, що в нього є бабуся. За ним приїхали і забрали звідти.
Коли підріс, почав працювати помічником кіномеханіка в кінотеатрі, відтак і сам «крутив» кіно в селах Татарстану. Затим вирішив повернутися на Урал до дядька й тітки, від котрих у дитинстві втік. Знову жив у них, працював на заводі помічником токаря. Відслужив у лавах Радянської армії (на самісінькій Півночі). Після повернення через 5 років його знову призвали до війська. Військовослужбовцем у військах особливого призначення служив у Заполяр’ї (загалом має 36 років військової вислуги). Там саме формувалася частина і запит щодо Карташова зробив командир.
Періодично кожного року військовослужбовці заповняли анкету для допуску до секретних матеріалів. Через «решето» тодішньої системи відстежувалися родоводи минулих поколінь кожного. Так-от, дані про матір Юрій Петрович вказував, а про батька писав: «Зі слів матері, помер». І ось одного разу надійшла вказівка: «Вказати де похований і номер могили». Зателефонував матері і спитав її прямо (раніше не хотів турбувати). У відповідь вона заплакала. Серед живих його на той час не було. Словом, Петра Карташова, який свого часу працював у Головному політичному управлінні, спіткала доля тисяч репресованих. Підтвердив це і дядько.
Однак, як згодом виявилося, батько одружився вдруге. І хоч загинув молодим, але від другого шлюбу залишилася донька. Історія з анкетою підштовхнула Юрія Петровича до пошуків, хотілося віднайти рідних по крові людей. Але зачіпок не було. Написав запит до сільської ради за місцем колишньої роботи матері. Звідти надійшла відповідь, в якій зазначалося, що батько трагічно загинув, але в нього є брат, який проживає в Мінську. Зробив запит і туди, а невдовзі його скеровують служити в Німеччину. Словом, дядько знайшовся. Зустрів його в свої 40 років.
У розмові він сказав: «У вас із братом є сестра по батькові». Відтоді потяг до рідної душі заполонив його. Вже проживаючи у Виноградові, Юрій Петрович розпочав пошуки сестри, підключився й брат. Із часом обом надійшла відповідь. Її «сліди» знайшлися в Пермі. Через довідкове бюро дізнався номер телефону. І хоч її прізвище вже було не Карташова, а Носкова (в шлюбі), але пошуки виправдали себе. Він зателефонував їй. Сестра неймовірно зраділа, вона була в захопленні. До слова, дядько Федір із Мінська повідомляв і їй, що в неї є ще два брати. І, до речі, і Юрій Петрович, і його сестра Зоя (яку, ймовірно, Петро Карташов назвав на честь першої дружини) мають одну-єдину фотографію батька (з його особової справи). І ні він, ні вона нічого про нього не знають…
Довгоочікувана зустріч брата і сестри відбулася рівно через 70 років. Зоя пообіцяла приїхати навесні до брата у Виноградів. А йому все не вірилося, що він таки знайшов її. Рідні по крові люди не бачилися стільки років! Юрій Петрович з дружиною Валентиною Антонівною гостювали в неї в Пермі. Між іншим, сини брата і сестри дуже схожі між собою. Тільки, на жаль, його Олександра вже немає серед живих (трагічно загинув). Наразі брат і сестра телефонують одне одному, підтримують родинні стосунки.
Знайшли спільну мову і їхні діти. Зоїна донька їздила в Будапешт до їхньої Тетяни. А ось зв’язок з дядьком обірвався. Наразі Юрій Петрович хотів би налагодити контакти з його рідними. А загалом він вдячний долі і (як це не парадоксально) органам Держбезпеки, які «копнули» глибше його родовід. Адже саме це підштовхнуло його шукати своїх родичів. Вабив поклик рідної крові.
І недарма він не полишав надії знайти сестру. А, зустрівшись, вони запримітили, що в них багато спільних рис (усе-таки, спільні гени). Так, зв’язок між ними відчутний. Наразі, навіть спілкуючись телефоном, він відчуває її настрій, незримо вловлює його. Та в них не тільки спільні риси, манери та смаки, але й схожі жести! Не дивно, що зблизилися легко, практично відразу. А ось племінник – наче його копія (по тілобудові та рисах обличчя). Дякувати Богу і долі, кроки назустріч між братом та сестрою зроблені. І нехай вони не знали одне про одного довгих 70 років… І нехай відстань між ними вимірюється кілометрами, але так приємно знати, що десь, бодай далеко-далеко, є рідна людина. Згадаєш про це, а на душі тоді тепло-тепло…
Автор:Ганна Кобаль
Джерело:"Новини Виноградівщини"
