Він народився у невеличкому селі на Київщині. Закінчив сільськогосподарський технікум, працював механізатором. Потім було навчання в столичній академії сільськогосподарських наук , служба в армії і направлення від міністерства у Закарпатську область.
Саме на Закарпатті Віктору Дядченку довелося пройти тернистий шлях кар’єрного зростання від інженера сільгоспхімії до заступника голови обласної адміністрації. А між тим було створення сім’ї після одруження на чарівній закарпатці, народження дітей і визнання людей, для яких йому завжди хотілося зробити якомога більше. За майже 18 років керування Мукачівським районом Дядченку багато чого вдалося. Бо, як він каже, на таких посадах можна байдикувати рік-два. Але не 18 років. Не дадуть.
Йому і зараз не соромно дивитися мукачівцям в очі. Не так, як деяким нинішнім можновладцям, якими після 2005 року на поважну і в солідному віці людину було влаштоване дике полювання. Їм зустрічатися з Віктором Олександровичем буде з часом усе важче.
Але це вже окрема тема.
Дядченко тричі побував в 1986 році в Чорнобилі. Він, тодішній заступник Мукачівського райвиконкому, змушений був так часто там бувати, бо деякі закарпатські високопосадовці відпиралися під усякими приводами…
Не лише прості люди високо оцінили працелюбність і високий професіоналізм Віктора Олександровича. Він – заслужений працівник сільського господарства, кавалер ордена князя Володимира, має ряд урядових нагород. До речі, Віктор Дядченко один із перших на Україні, хто став головою райвиконкому на альтернативній основі. Це було в часи горбачовської перебудови.
Сьогодні, коли досвід і мудрість таких, як Дядченко, стали нашій державі непотрібні, Віктор Олександрович із сумом згадує пережите і з жахом спостерігає за тим, що відбувається у нас. Ось що розповів нам все ще підтягнутий кремезний хоч із посивілими скронями Віктор Дядченко:
Мені боляче, що нова влада так необ’єктивної і по-дикунськи оцінила нашу діяльність, наш нелегкий труд. Отой весь галас, який зняли у 2005 році навколо губернатора Івана Різака, стадіон «Авангард», кримінальні справи проти нього та його команди – я все це розцінюю як політичний піар.
Кажуть, що Іван доводив Сливку до самогубства. Сливку я прекрасно знав. Він був моїм товаришем. Я лише одне знаю, що Різак навпаки активно сприяв, щоб Сливка залишився ректором ще на один строк.. Я за це з ним ще й коньяк пив у його кабінеті. І тут раптом…доведення до самогубства. Це так, бо комусь так дуже хочеться. Так як хочеться звинуватити його в хабарі, в організації заворушень у Сваляві. Але це ж, хлопці, наївні справи, дріб’язкові. Ви не розумієте, що то є посада губернатора, ви зовсім не знайомі зі специфікою його роботи, коли пред’являєте такі бездоказові і дріб’язкові обвинувачення. Взагалі, ці кримінальні справи проти Івана Різака не варті і виїденого яйця і я впевнений, що суд детально вивчить цю справу і неодмінно виправдає Івана Михайловича. Бо інакше бути не може. Більше того, я впевнений, що Іван Різак повернеться до активного громадсько-політичного життя і на державну роботу. Якщо ми не використовуватимемо потенціал таких оригінальних і талановитих організаторів і менеджерів, яким є Іван Михайлович, то ця держава немає ніякої перспективи.
Чому я так кажу? Бо з Різаком я працював не один рік. Як, до речі, працював у різний час з багатьма першими керівниками Закарпаття. Це і Юрій Ільницький, і Михайло Волощук, і Генріх Бандровський, і Михайло Країло, і Сергій Устич, і Віктор Балога, і Генадій Москаль, і Олег Гаваші. Я їх всіх добре знаю. Як і вони мене.
Я з приємністю пригадую роботу з усіма губернаторами. Але з Іваном Михайловичем особливо цікаво було працювати. Команда, яку він згуртував навколо себе – це була високопрофесійна команда управлінців, які працювали на благо закарпатців. У вересні 2003 року він запропонував мені посаду заступника губернатора з аграрних питань. І хоч я довго опирався, бо очолював на той час Мукачівський район, таки погодився. І ми запрацювали на повну потужність. Один лише приклад. У 2004 році валовий збір зерна в області був найбільший за всі роки незалежності України. Опоненти можуть казати, що, мовляв, Дядченко приписує. Так, можна багато чого приписати. Врожайність, наприклад.
Але вал?.. Кількість зерна, яка пройшла через вагу, і через склад – таке приписати не можна. І це ніхто не може заперечити.
Я б міг багато розповідати про те, що нам вдалося зробити в аграрному секторі. Але той факт, що за темпами зростання в сільському господарстві( не по валу, зрозуміло) ми мали перше місце в Україні, свідчить сам за себе. І тут вирішальна роль, на мою думку, губернатора, який підтримав мої починання як керівника аграрного сектора. Я говорю про сільське господарство, оскільки воно мені найближче. Але колосального позитиву було досягнуто у всіх сферах народногосподарського комплексу області.
Давалося це нелегко. Але Іван Різак, ерудована, трудолюбива, від землі людина своїм прикладом спонукав до роботи всю команду.
Я не можу не згадати і його батьків. Так сталося, що, коли я був молодим керівником сільгосптехніки і мав свій дачний садочок, треба було пообрізати дерева.. Я приїжджаю до директора Бобовищанського радгоспу і прошу керівника: «Василь Васильович, ви не могли б мені дати якогось спеціаліста обрізати садочок?». А він одразу : «Он іде Мішко-бачі». Я не знав тоді ще ,хто цей Мішко-бачі. Я його привіз на дачу, він мені швидко пообрізав дерева і каже: « Не буду ж я вам кожен рік обрізати. Треба вчитися й самому.» А я йому кажу: «Я ж інженер-механік». А він мені та спокійно: «Тут нема нічого складного. Три речі треба знати. Навчитись відрізняти пагінці плодоносні і неплодоносні. І цим визначити навантаження. Друге – не пускай вгору. І третє – не жалій. Сад обрізати треба так, щоб через дерево пролетіла птиця.» Я цю науку запам’ятав на все життя і тепер свій садочок сам обрізаю. А той Мішко-бачі виявився батьком Івана Різака.
А чому я згадав Іванового батька? Та тому, що це була надзвичайно трудолюбива і порядна людина. Як і вся його велика сім’я. Скажіть, як треба працювати у селі, у радгоспі, щоб виростити трьох синів і дочку – чотирьох дітей – і всім дати вищу освіту! Кожен, хто має бодай одну дитину, знає, як це непросто. А сім’я Михайла Різака дала вищу освіту чотирьом.
Оці батьківські гени працелюбності , порядності і чесності успадкував Іван Михайлович. Він працював страшно. Він не жалів ні себе, ні нас. Кожен день, або через день за 15 хвилин сьома вже в нього була селекторна нарада. Іван – надзвичайно грамотний аналітик. Йому достатньо було глянути на бюлетень, щоб побачити реальну картину справ і дати їй глибокий аналіз. Після цього вже приймалися рішення. Ніхто в аналітиці з ним не міг зрівнятися. І я вважаю, що це також не взялося само по собі.
У 2003 році наша область за всіма показниками соціально-економічного розвитку посіла перше місце в Україні. У 2004 році – перше місце разом з містом Києвом. Була повністю ліквідована заборгованість по заробітній платі. Були колосальні надходження до бюджету. Дехто хоче це повторити… Не може! Піднімайте статистичні дані – і самі переконаєтесь.
Саме в часи губернаторства Івана Різака столиця почала з повагою ставитися до нашої області. І президент приїжджав, і прем’єр-міністр, і міністри. Тому що був результат. Не соромно було їм було приїхати на Закарпаття. А нам не соромно було їх прийняти. І ми всі знали, що все це не з неба впало.
Або візьмімо новий залізничний вокзал в Ужгороді. Зараз багато пишуть, що це, мовляв, Кирпа зробив. А чому Кирпа не зробив з попереднім губернатором. Були ж і тоді вибори – парламентські, 2002 року… І всі ми кричали «ЗаЄду». Чому тоді губернатор не запросив Кирпу і не побудував вокзал? А лише при молодому губернаторові Івану Різаку. Я був свідком тих зустрічей, тих домовленостей. І я добре знаю, на чию честь було побудовано цей вокзал.
Або взяти будівництво нової автодороги – від Чопа до Львова. Так, це був державний проект. Але його можна було розпочати із Києва до Житомира, або від Рівного до Львова. Як завгодно можна було розпочати. Але дорогу розпочали будувати в першу чергу через Закарпаття. Ніхто не задумувався – чому? А варто було б.
Про організаторський талант Івана Різака свідчать і інші реальні речі: хірургічний корпус дитячої лікарні, кардіоцентр, доведення до ладу інших «строек века». Він сам контролював ці об’єкти. Якщо була необхідність, на цих об’єктах змушені були сидіти керівники багатьох служб. Іван Михайлович міг переконувати людей, вмів заохотити. У першу чергу своїм прикладом.
Я вже казав, що працював з багатьма губернаторами краю. І часто порівнюю їх методи роботи, характери. Мені здається, що Іван Різак увібрав у себе мудрість Юрія Васильовича Ільницького. Справжню, народну мудрість. Грамотність та ерудованість у нього – від Генріха Йосиповича Бандровського. Саме Бандровський був таким керівником, який знав , який черв’ячок у землі і який космічний корабель у космосі. Ну і як виробничник Іван Михайлович мені нагадує Країла Михайла Івановича. Країло саме допомогав мені на Мукачівському винзаводі організувати горілчаний цех за якихось чотири чи п’ять місяців, коли була криза з горілкою. І ми почали випускати горілку.
Так само оперативно і настирливо вирішував непрості справи й Іван Михайлович. Така міцна хватка була і в нього. Іноді починаємо робити – не віриться, що це можна зробити. А він як візьметься, піднатужить усі служби – бачиш, справа пішла.
Іван Михайлович дуже переживав за роботу. Різні були моменти. Десь колись хтось із заступників хотів вирішити і якісь особисті справи. Іван усе казав, що, хлопці, буде добре людям, народу, буде добре і нам. Різак свої особисті інтереси завжди ставив на останнє місце.
Я ще раз кажу, що мені дуже болісно спостерігати , як замість вдячності за той титанічний труд Івана Михайловича нинішня влада намагається принизити, морально і фізично знищити. Так і хочеться їм сказати: люди, не відаєте що робите! Невже не боїтеся суду Господнього?.. Не забувайте: уникнути його ще нікому не вдавалося.
Віктор Дядченко,
Екс-заступник голови Закарпатської облдержадміністрації.
