"..Ще живий отець чіплявся руками і ногами об землю, а далі сліди волочіння мертвого тіла на болотистій полянці край річки.
Отець мав зламану руку і ногу, синє обличчя, говорили, що і язика йому вирізали (Щоб не кричав за поміччю, коли його вбивали).." - так боролись з греко-католицькими церквами і священниками в Негрівці на Міжгірщині коли прийшли росіяни після Другої світової війни.
Але давайте все по порядку.
З мовчазно] згоди людей та бездіяльності влади спостерігаємо сумну картину, яка має місце у нашому краї.
А саме : нагле та брутальне переписування історії та зтирання пам'яті та ідентичності в нашому народі, викоріненням історичного зв'язку з попередніми поколіннями.
Колишня греко-католицька Св.Миколаївська церква в с.Негровець-Імшадь- зараз належить православній громаді МОСКОВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ - 1800-х років будівництва зазнає “перебудови” на свій лад і вподобання, які нав'язують вказівками зверху, заміною куполів та хрестів, не притаманних культурі та традиціі Закарпаття.
Виникає лише одне питання - чому , коли перекривали у 1970 рр. з дранки на бляху не рушали хрести, не замінювали, або принаймні за роки Незалежності?
До цього часу були добрі , а вже ні?
За роки Союзу, коли весь тодішній державний апарат сприяв тому, ніхто не наважувався так робити, а тепер так легко зтирається і переписується хід історії...
Така була церква в 30- х рр, сучасний вигляд і з такими хрестами буде, лише не знаємо який вигляд буде мати купол.
Церква на 200 вірників в єпархіальних документах за 1801 р.
Споруда збереглася донині.
Має значні розміри , високий, спільний для нави і вівтаря дах, що нетипово для барокових церков Міжгірщини, вежу над бабинцем з розвинутим бароковим завершенням.
Несподівано для місцевих церков вирішено головний фасад: західний схил даху не виноситься похилою площиною над бабинцем, а утворює вертикальний трикутний фронт. Можливо це свідчення переробок. На вежі написано дату – 1843.
У 1893 р. цісар Австро – Угорщини дарував 100 форинтів на ремонт церкви і фари. Ґанок на різблених стовпичакх терпер закрито скляною верандою. Дахи й опасання покрито цинковою бляхою. Карнизи дахів декоровано насічкою. Насічка декорує також весь переметр широкої колоди південного зрубу нави. Старий іконостас замінено новим. Біля церкви стоїть дерев’яна, майстерно зроблена, двоярусна дзвіниця під чотирисхилим шатром, що несе 4 дзвони.
З книги Михайла Сирохмана "Церкви України Закарпаття" 2000
У цьому храмі служив священномученик о. Петро Легеза, якого вбили біля села Неґровець.
У 1944 році з приходом радянських військ і встановленням комуністичного режиму на території Закарпаття, греко-католицька Церква зазнала значних страждань, а згодом повної заборони у 1949 році.
В селі Неґровець-Імшадь греко-католицьку церкву Святителя Миколая насильно передано російській православній церкві.
За переписом населення 1851 р. академіка наук Елека Фийнєша, населення Неґровеця складало: 410 греко-католиків, 13 євреїв
Зараз не дивлячись на Закони України, священнослужителі російської церкви знищують історію нашого краю, міняють хрести та куполи на старовинних храмах Закарпаття. Нагле та брутальне переписування історії, зтирання пам'яті та ідентичності в нашому народі, викоріненням історичного зв'язку з попередніми поколіннями.
Священномученик Петро ЛЕГЕЗА — парох церкви св. Архангела Михаїла в с. Негровець Міжгірського р-ну.
Народився 12 серпня 1912 р. в сім'ї греко-католицького священика Августина Легези та Ірми Лещишин у с. Інячовці (тепер Словаччина).
Початкову освіту отримав у рідному селі.
Для продовження навчання батьки віддали хлопця у 1923 році до Ужгородської державної гімназії.
Закінчивши VIII клас гімназії у 1932 році і отримавши свідоцтво про середню освіту в лютому 1933 року.
Здобувши середню освіту в Ужгородській гімназії, продовжив навчання в Ужгородській духовній семінарії. 10 липня 1938 р. єпископ Мукачівської Греко-Католицької єпархії Олександр Стойка рукоположив на священика Легезу Петра разом з богословами: Біцков Андрієм, Іван Миколаєм і Орос Іваном. Після висвячення єпископ призначив його парохом у с. Луг Рахівського р-ну. Апостольський адміністратор Мукачівської єпархії в м. Хуст д-р Діонісій Няраді, єпископ Крижевацький, в лютому 1939 р. о. Петра, пароха в с. Луг, призначив побічним адміністратором в с. Кобилецька Поляна Рахівського р-ну.
В квітні 1944 р. Апостольський адміністратор Мукачівської єпархії д-р Микола Дудаш, єпископ Гайдудорогський, призначає о. Петра самостійним катехитом і префектом єпархіального інтернату "Алумнеума" в м. Хуст, а пізніше парохом у с. Богдан Рахівського р-ну.
З 1945 по 1946 рр. працював парохом в с. Негровець. Отець Петро у с. Негровець приїхав без дружини.
Старожили говорять, що вона виїхала до Угорщини ще перед приходом визволителів і о. Петро проживав на фарі сам.
Отцеві допомагав у господарстві при фарі Івн Тютьо.
Отець Петро був невисокого росту, худощавим, завжди був живим і веселим, любив жартувати.
На фарі він збирав молодь і дітей, навчав їх Закону Божого, вчив співати.
Приймав участь у організованих ним же працях по ремонту, разом з вірниками і сам будував огорожу коло двох церков, що їх мали греко-католики.
Вмів ремонтувати годинники.
Із спогадів-звіту про переслідування єпархії, які написав в 1949 р. в Римі секретар Блаженного владики Теодора Ромжі в 1945-1947 роках о. Олександр Пунько, наводимо історію мученочої смерті отця Петра Легези:
“Приход Імшадь (сьогодні Негровець) з філією Імшадь-Негровець.
Населення тут у половині є греко-католиками і греко-восточними (православними) і обоє мають свої дерев’яні церковці.
Однак, гасло доби – це знищити Греко-Католицьку Церкву.
Тому вже початком 1945 р. совіти арештують греко-католицького священика о. Стефана Данієловича.
Щоб вірні не залишились без духовної опіки та й щоб греко-восточні не засіли парохію, Преосвящений Ромжа зараз іменував туди духовника в особі о. Петра Легези, молодого священика, що мав тоді 33 роки.
З Ужгорода уповноважений Лінтур видає наказ передати греко-католицьку церкву в Імшадь-Негровці православним, але ці вже мають свою церкву, і вірні не виконують наказ. (Як сьогодні пригадують вірні, в селі тоді було всього десь 14 православних сімей).
Молодий священик підтримує і підбадьорював вірних, і коли приходять з військовою силою перебрати церковцю, він сам стає на чолі спротивлення та сміло аргументує перед вістрями багнетів і протестує проти несправедливості, бо ж для чого відбирати церкву, коли греко-католики мають свою церкву.
А дивна річ – незадовго після того греко-католицька дерев’яна церква згорить цілком темної ночі після того, як батюшка перед тим виніс всі зарядження, всі книги і скрив у себе.
Прокуратура звинувачує о. Легезу та його вірних.
Однак перед, нагромадженими доказами, що цей акт звалюють на батюха, прокуратура мусить відступити.
Цікаво все-таки, що проти батюха не започнуть слідство, і ціла справа замовчиться, щоб опісля обновити прикази передач греко-католицької церкви.
Греко-католицькі вірні сміло закидують, що греко-католики мали свою церкву, як її потребували, чому спалили.
Не пощастилось посадити о. Петра в тюрму – треба його, отже ж, іначе ліквідувати.
Зимою 1946 р. о. Петра кличуть вночі сповідати в Імшадь-Негровець.
Є тверда зима і темно, але він ревно спішить дати послідню потіху умираючій бабці і, висповідавши та запричащавши її, вертається ще вночі додому до Імшаді., але не дійшов.
Знайшли його другого дня 300 метрів від дороги з поламаними ребрами та руками з ясними слідами задушення на карку, що, однак, не перешкоджало слідчій радянській комісії видати осудок, що йде мова про нещастя або самогубство.
Незадовго самі вірні вислідили вбивців, трьох греко-восточних з Імшадь-Негровця, але НКВД абсолютно не зацікавилось цією справою (за сьогоднішньою інформацією головним організатором вбивства був Петро Фецишинець”.
Того холодного і вітряного дня 24 листопада 1946 р., як згадують сьогодні вірні, падав дощ зі снігом.
Отець вирушив сповідати після обіду.
Знайшли його на другий день “біля Горватової хати внизу на полянці біля річки”.
Коло тіла знайшли і парасолю, позичену попереднього дня із-за дощу отцем від знайомої сім’ї.
Там був і годинник Горватів, який відремонтував отець і може планував їм подати.
На шиї вбитого були сліди зашморгу, яким його тягнули до річки, що тоді розливалася, видно хотіли його вкинути до води, але хтось або щось їм помішало це зробити.
Були сліди того, що ще живий отець чіплявся руками і ногами об землю, а далі сліди волочіння мертвого тіла на болотистій полянці край річки.
Отець мав зламану руку і ногу, синє обличчя, говорили, що і язика йому вирізали (Щоб не кричав за поміччю, коли його вбивали).
Тіло замученого о. Петра лежало на місці вбивства до ранку, тоді його привезли до фари, обмили тіло і читали Псалтир біля нього. Похорон відбувся в с. Негровець за участі великої кількості греко-католицьких вірників .
Ховали отця, вбраного в червоні ризи, як мученика, з церкви, було багато людей з Колочави та сіл околиці.
Обряд похорону відправляв тодішній намісник (декан) Нижньоверховинського деканату о. Іван Сопко разом з парохом з с. Колочава о. Михайлом Бобик.
Тепер запитайте себе, як нам жити знаючи таку правду?
Тим часом знову піде в захоплену греко - католицьку церкву де священників по звірячому вбили і передали церкву насильно РОСІЙСЬКІЙ ПРАВОСЛАВНІЙ ЦЕРКВІ.
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
