Король Стефан поділив країну на адміністративні райони – комітати. Спочатку це були «королівські комітати», на чолі яких стояв королем призначений Ішпан (наджупан). Але вплив дворян надалі зростав і після видання королем АндріємI«Золотої булли» 1222 року «королівські комітати» перетворилися на «дворянські комітати». Наджупана і надалі призначав король, але дворяни обирали піджупана, який мав реальну владу. У кінці XIIIстоліття утворився Угочанський комітат уже як «дворянський», назву свою дістав від назви села Угоча, що вперше згадується в документі за 1313 рік у зв’язку з затвердженням севлюського пароха о. Петра на посаду митрополита.
Вдруге Угоча згадується в 1332-1337 роках у папській десятинній відомості як місцевість із власним священиком. Село Угоча, що дало назву комітату, виникло десь у IIполовині XIIстоліття, і воно, мабуть, дістало назву від першого жупана комітату, котрий у цьому селі жив. Підтвердженням цього можуть служити прізвища ГОЧ, яких особливо багато в Гуді та Текові, тобто в ареалі можливого місцезнаходження Угочі. Припускаю, що назва села могла звучати «уГоча». Але, починаючи вже з другої половини XIIIстоліття, столицею головних ішпанів стало Королево, осередок Угочанського королівського майна. Отож, село Угоча втратило центральну роль і безслідно зникло. За твердженнями деяких дослідників, воно знаходилося десь на околиці Сасова, і мабуть, з ним злилося.
Існує і інша версія. За народним переказом, поселення Углича-Угоча було на великому острові, що знаходився нижче сучасного мосту на Затисянщину. Його заснували втікачі від жорстокого феодала Дракули із мараморошського села Угля. Ці вугличі випалювали дерев’яне вугілля для ковалів тирана Дракули. Згодом на острові було зведено дерев’яну фортецю, оточену земляними валами та глибокими ровами. Завданням островитян було ловити викрадачів солі із солотвинських копалень. Одного разу велика повінь змила все, що було на острові. Поселення Углича-Угоча зникло безслідно.
Багато чого можна довідатися із геральдики. Зберігся старовинний герб міста – на сріблястому полі зображено три зелені листки винограду, що чергуються із трьома золотими гронами. Черенки листків і грон сходяться в центрі поля. Це старовинний герб. На гербі міста з кінця XIX століття на срібному полі зображений виноградар, що в правій руці тримає три грона. Одяг виноградаря синій,фартух сріблястий, грона – золотисті, а листки і грунт – зеленого кольору. У 1908 році затверджений герб зображує гусара в угорській формі, що в правій руці тримає одне гроно.
Комітатські герби появилися в 1550 році. Що стосується старого герба Угочанського комітату, то він не зберігся. Новий герб із 1715 року являє собою щит іспанського зразка, облямований жолудями. Щит поділений на чотири частини. У правій верхній частині зображено гроно винограду, у нижній – жолуді дуба. У верхній лівій частині зображена риба, а в нижній – легендарний чорний рак, що нібито жив у Ботарі. В центрі щита на червоному полі (знак багатства) зображений лев, перенесений з герба Перені.
Цей герб зображує тодішнє багатство комітату: виноградники, розлогі дубові та інші ліси, безліч риб та раків у ріках і водоймах і , не в останню чергу, сприятливу екологічну чистоту і багатство водного світу.
Потрібно зауважити, що кордони комітату Угоча не співпадають із межами Виноградівського району. Щоб читачі мали уяву про наш комітат, подаю його карту, правда, кінця XIXстоліття.
В 1870 році комітат займав площу в 1213 км. кв. Населення в 1891 році складало 75461 особу в т. ч. 32076 русинів (42,5%); 28852 угорців (38,2%); 8830 румунів (11,7%); 5447 німців (7,22 %); 40 словаків; 216 осіб інших національностей. На 1 кв. км. припадало 63,4 чоловік – найвища густота населення в тодішній Угорщині. 18,1 % неугорськомовного населення володіло державною мовою.
Хочу зробити одне зауваження. Мабуть, щоб поліпшити статистику на свою користь, угорські власті не зафіксували жодного єврея. Правда, самі євреї мали схильність записуватися представниками титульної нації. Деякі дослідники зробили аналіз кількості осіб Мойсеєвого віросповідання і кількості євреїв - виявилася значна диспропорція. Ця тенденція збереглася і в пізніші часи. Так, перед єврейськими погромами лише у Севлюші було 5 тис. євреїв, більшість із яких під час переписів рахували себе угорцями.
поділом Угоча ділилась на два райони: Потисся і Затисся. Спочатку центром Потисянщини був Шашвар (Тросник), а згодом з XIVстоліття ним став Севлюш, головним містом Затисянщини був Холмеу (зараз Румунія).
Земля придатна для сільського господарства становила 63,3 % від усієї площі, ліси і пасовиська, займали 32,8 %. Решта складали неугіддя. Основна частина орної землі належала великим землевласникам.
На рубежі XIV-XV століття в Севлюші закріпились великі угорські магнати Перені, які з часом прибрали до своїх рук весь Угочанський комітат. Протягом чотирьох століть вони були самими великими землевласниками і експлуататорами. Згідно даних, в Севлюші в 1450 році два землевласники із сім’ї Перені мали 180 селянських хат і 11 пустуючих наділів. Перені зосередили у своїх руках всю повноту економічної, адміністративної і судової влади, що неминуче вело до обмеження, а потім і до повної ліквідації представлених раніше королівських привілеїв Севлюшу і іншим поселенням Угочанського комітату.
Як і в усій тодішній Угорщині, населення нашого району ділилося на декілька суспільних класів. На найнижчому рівні були раби і слуги дворян, за ними – напіввільні жилярі і кріпаки, потім вільні громадяни міста і привілейованих сіл, землевласники, а на самому верху цієї суспільної піраміди були магнати, ішпани.
Посилення феодальної експлуатації супроводжувались різким погіршенням правового становища селян. Якщо раніше поселенці-колоністи були особисто вільними, то в кінці XVстоліття всі шари населення були лишені попередніх привілеїв, що вело до загострення класових суперечностей і посилення антифеодальної боротьби.
У травні 1514 року в Угорщині розпочалась селянська війна під керівництвом Дєрдя Дожі. Уже в червні селянське повстання охопило і Угочанський комітат, де керівником повсталих був дрібний дворянин Г. Кермеш Шашварі (із села Шашвар, нині Тросник). До повстанців примкнула і частина дрібних дворян із ряду сіл Угочанського комітату – Алмаша, Пийтерфолво, Неветленфолу. Повсталі розгромили помістя баронів Перені у Севлюші, осадили і намагалися взяти штурмом замок Нялаб, який захищав піджупан О. Нодь, під загрозою взяття був Хустський замок, де сховався наджупан Угочанського і Мараморошського комітатів барон Г. Перені. Протягом літа Севлюш і весь комітат знаходились в руках повстанців.
Розгром основних сил селянської армії під Темешваром визначив долю повстання і на Закарпатті, де останні сили руху були ліквідовані восени 1514 року. Частина повстанців із Севлюша на чолі з учителем Іштваном Балогом знайшла пристанище в Польщі. За активну участь в антифеодальному повстанні Севлюш змушений був платити два роки контрибуцію.
Після придушення селянського повстання і кривавої розправи над його учасниками в Пешті зібралися представники дворянства і феодальної знаті для участі в державних зборах, так званого «дикого сейму». Вони прийняли закон про повне і вічне кріпацтво.
У Севлюші діяв суд першої інстанції. На подвір’ї комітатського управління знаходилася середньовічна тюрма. В ній катували захоплених у полон міщан і селян, а ті повстанці, котрим вдалося втекти, поселилися в печері, яка знаходилася під вершиною Чорної гори. Звідти ще деякий час вони влаштовували напади на багатих землевласників навколо міста. Але з часом їх переловили, крім одного. Він поставив усередині печери хрест на пам'ять про загиблих друзів і подався в чужі землі. Про цю печеру ще довго існував переказ, що в ній переховувалися розбійники, котрі награбували багато золота і сховали його там. Ця печера, а, можливо, і інша, існує і зараз, але вона наполовину затоплена водою. Багато виноградівчан і гостей міста побували в ній. Не давали ті скарби спокою і моєму дідові Біланчуку Івану Михайловичу. В 1933 році він взяв в оренду пожежну мотопомпу і найняв трьох людей, які з ним рівно добу намагалися відкачати воду з печери, але безуспішно. За цей час рівень води в ній понизився лише на декілька сантиметрів. Крім докорів бабки і марно витрачених грошей він не домігся нічого.
Правда, недавно дізнався, що успішно справився з цим завданням Гера Василь Едуардович з товаришами. Він тоді працював у лісництві і підійшов до розв’язання цієї проблеми з притаманною йому кмітливістю, я би сказав, дотепністю. Рішення вийшло інтелігентне, за допомогою закону сполучених посудин. Взяв довгий шланг великого діаметру, наповнив його водою – один кінець опустив в озеро – інший вниз, приблизно на 60 м. Відкрив нижній кінець, і вода ніби з бочки з вином витікала з печери. За добу озеро було осушене, але, на жаль, товстий пласт намулу та потонулі дубові плоти попередніх шукачів скарбів не дали Василю Едуардовичу дібратися до них.
(Далі буде…)
Іван Біланчук
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
