Щойно побачила світ книга відомого закарпатського письменника Юрія Шипа «Байкостріл» (Ужгород, видавництво «Патент», 2012. — 264 стор., художнє оформлення Мар’яни Орос).
Про те, яким нині є у викривальному жанрі Юрій Васильович як провідний закарпатський майстер байки, найкраще переконує нова його книга “Байкостріл”, де вміщені твори виключно цього літературного різновиду. Доречно тут сказати: Байки Шипа слід читати // Тому, що в них є вміння // Лікувати й рятувати // Людей від озвіріння.
А путівець на широкі шляхи професійної байки ним торувався таки давно. Ще в початкових класах Юрій Шип не тільки полюбляв читати казки та їх розповідати, але й придумувати всякі смішні пригоди, за що школярі називали його фантазером. Він за це не гнівився, а скоріше навпаки: цим титулом гордився. Зачитувався байками Леоніда Глібова та Івана Крилова, чимало знав їх напам’ять. У четвертому класі на сцені в рідному селі зіграв так Сіроманця з твору “Вовк та Ягня”, що всі присутні захоплено аплодували, а деякі дітлахи навіть йому заздрили.
А потім, з роками, за шкільною та студентською лавами заглибився в таїну байки з найдавніших часів. Простудіював Езопа, знамениту індійську “Панчатантру”, Сковороду, Лафонтена, Гулака-Артемовського, Гребінку та представників української байки пізнішого періоду: Пилипенка, Годованця, Ключини, Сліпчука та не менш популярних майстрів прозової байки Чемериса та Кривіна (за рекомендацією котрого, до речі, Юрія Шипа в 1989 році було прийнято в спілчанські ряди письменників тодішнього СРСР як такого, що “вміло перетворює небезпечне і потворне в суспільному та індивідуальному житті в смішне, приречене й осоружне засобами відточеної мови, влучного, разючого слова, афористичності та дотепності”.
У його творах цього жанру домінує стилістичний прийом-антитеза, що полягає в зіставленні різко відмінних, або конкретних контрастних понять і образів. Вони мають своїм завданням різкіше і яскравіше показати соціальні контрасти та моральні антиподи людської порядності.
Переконливим доказом цього є твори “Байкострілу”. Вони звучать передусім як щирі повчальні перестороги, едвайси з дотепними узагальненнями та висновками. Їх автор спостережливий і вдумливий, замислений над тим, що з нами та навколо нас твориться. Повідає устами алегоричних персонажів чому так є, хто винен і де вихід, метикує над тим, що треба робити, щоб у світі ми, а світ із нами ставав кращим, бо часто живемо, на жаль, не по-Божому. Вчинки (здебільшого вождів та бонзів), лихі. Про це йдеться і в його “Правдивій статистиці”: “Скільки між вовками // Є овець живих, // Стільки між панами // Чесних керівних”.
Книжка “Байкостріл” вдало скомпонована. В ній у такому композиційному унісоні байки з баєчками, як батьки з діточками. Як вони становлять родинну спільноту, так і твори цю книжку. Вірші тут пройняті любов’ю до людини, а водночас і гіркою колючою правдою про лукаву та солодку, на всі боки гнучу, панську брехню. Як і в попередніх книжках, Шипова байка традиційно відповідає високим художнім вимогам жанру, поєднуючи глибину, змістовність з досконалістю форми. Вона вслухається і вдивляється в навколишній світ народними вухами та очима, живе його думками та говорить його устами. На запитання: “В кого і в що націлене вістря “Байкостріла”? Юрій Шип небарно відповів: “Бичую породу // Стару й молоду, // Що шкодить народу // Та плодить біду”.
У шести розділах та стількох же підрозділах книжки автор, як вдатний мисливець, полює за Звірами з людськими обличчями. Дошкульно бичує засобами сміху винуватців та носіїв соціальної нерівності, кривди та несправедливості. Виставляє напоказ нутро, характери та натури двоногих Левів, Вовків, Лисиць, Коршунів, Биків, Козлів, Гадюк, а також іншої масті Плазунів, Хижаків та Паразитів.
Шипова байка олюднює світ. Задля цього безжалісно разить нелюдів та іншу нечисть гострою стрілою сарказму й іронії, товче замашною довбнею викривального гніву дотепної говірки. Автор вважає, що передусім повинна “Байка думати, вивчати // Суєти людської суть, // Безпощадно те картати, // Чим негідники живуть”. В одному з катренів про її значення, звертаючись до читача, письменник також запевняє, що “В мудрій суті байки // Побратима маєш // З нею силу шайки // Легше подолаєш”. Ця виховна сентенція і становить програмну суть книги “Байкостріл”. А феномен Юрія Шипа, як митця, полягає у вмінні суспільно важливий достеменний факт реального життя перевтілити в художню правду з іскрометною дотепною і, як правило, з доречною глибокозмістовною дидактичною фабулою.
Без промаху влучає автор у багатоликих мерзотників і покручів, елітну та дрібнішу, не тільки розпусну, Звірину, але й мажорних Шакалів. Передусім це характерне для розділів “Межигірська Звірина”, “На лисячих плаях”, “Зона півнячого пір’я” та “Біля заячих осель”. Особливо дістається на горіхи престижним Дикобразам у циклах “Чорти на гелікоптерах”, “Вовчі перегони” та “В недоступних нетрях”. У них з дошкульною саркастичністю викрито і висміяно злочинне поріддя сильних світу цього, Дракул та моральних нікчем на привладних та інших лазивах суспільного й особистого (явного та прихованого) паразитизму. Як і в мініатюрі “Викрут байкаря”: “Самодур в простору залу // Запросив своїх чинів, // А байкар сказав зопалу, // Що зібрав Бурмило Псів”.
Не менше значущих думок, притаманних нашому часу, є і в дотепних рядках з багатобарвними поетичним синтаксисом, тропами та фігурами в найрозлогішому шостому розділі книжки “Талалайки поруч байки” (цикли “Небилиці брехунів”, “З-під хвоста Сороки” та “Планида байкаря”). Вони різноманітні за змістом, формою і обсягом. Це здебільшого катрени з влучними двох- і чотирьохрядковими фабулами. Найбільше дістається в них дрібним, великим і ще більшим держимордам, драконам та розтягайлам державної і суспільної власності, що паразитують на хребті народу. Тобто всім тим, до яких, апелює він у спонукальній мініатюрі “Порада можновладцю”: “Не розтулюй свого жеба* // При підлеглих ти, // Не затулюй там, де треба // Ближніх спомогти”.
Прописані в “Байкострілі” передусім небезпечні види Ссавців та Плазунів. Автор вмотивовано констатує, що, хоч рогатої та безрогої худоби і хижих звірів на фермах, пасовищах, в дикій природі, на світі маліє, проте в людському середовищі двоногих Тварюк з людськими обличчями наплодилося надмірно. А те, чому одних і тих же видів у нього з надлишком, обґрунтовує ось як: “У байках моїх Лисиць, Вовків, // Ослів так густо зі Свиньми, // Бо розвелося Хижаків // Таких багацько й між людьми”.
Сила повчальної енергетики сатиричного викривального сміху не менш іскрометна і в розділі “Березневі серенади”. В ньому піддається нищівному осуду таке явище, як неморальна поведінка дорослих і молодих розпусників у різних проявах (у суспільному та сімейному середовищах)...
Шипові байки завжди я (автор цієї рецензії – Б. Д.) читаю залюбки. Думаю. Вдумуюся. Над тим, що болить мене і кожного з нас, що мучить, дратує та гнітить автора “Байкострілу”, котрий щиро бажає людям добра, викриваючи зло. Його позитивний герой не терпить чиновницького волюнтаризму і зверхності, бюрократичної рутини, зарозумілості та комчванства, будь-якого безладу і сваволі на всіх владних щаблях. Незважаючи на посадні ранги, негідників ошпарює дошкульним окропом гумору та сатири.
Певно багато хто із читачів під враженнями Шипового “Байкострілу” й задумається та покепкує над жорстокими Чекотилами, Жервами, Бурбонами – а також над їхніми собратами-раклами, дерилюдами, нечепурами й чистунами, і над… наївними простаками, що не мають глузду й тями. Прочитавши хоча би мікробайку “Шкуродер”. Таку собі невеличку, але думається, влучну та містку:
Вовк по вуха закохався // У Вівцю… Тепер
У ліску проголодався… // Шкуру з неї здер.
* * *
Констатує байка ця: // Хитрий – Вовк, дурна – Вівця.
Усе тут, як і вимагає конструкція класичної байки. Є мораль, помічена з життя, а з неї випливає логічно вмотивоване дворядкове умозаключення.
Алегоричні твори з-під пера Юрія Шипа (як наголосили митці та літературознавці Дмитро Білоус, Юрій Кругляк, Дмитро Кешеля, Мирослав Дочинець, Василь Чумак, Надія Ференц та інші фахівці в галузу художнього слова) цікаві за тематикою, стилем та обсягом: повноформатні й мініатюрні. Та чи вони довгенькі чи коротенькі, але завжди промовисті та веселенькі (там, де не сердиті й сумовиті). Яскравою ілюстрацією цьому слугує також баєчка “Лисиця-хитриця”:
Лева обікрала, Вовка обдурила,
І з Бульдогом спала, й свому Лису мила.
* * *
В кого удалася ця, скажіть, Кумася?
У декількох рядках бачимо тут і характер, і дію, лукаве обличчя і прозору картину, зорові та слухові образи, пройняті викривальною іронією та повчальними навантаженнями з безпосередньою персоніфікованою адресністю.
Їдко висміяні в багатьох байках видання й гоноровиті таласії, маргінали та плутократи. До таких творів належить і мініатюра “Висновок сопілкаря”:
“Фальшиво Свистівка // Найбільше лунає, //
Де панська верхівка // Нам рай обіцяє”.
За кожною сторінкою, книга “Байкостріл” все більше й глибше переконує, що Юрій Шип не тільки достойний дипломант Всеукраїнського фестивалю сатири та гумору “Вишневі усмішки” зі званням “Сміхотворець України” в номінації професійної сатири, а й справжній митець, заслужений лауреат єдиної престижної Всеукраїнської премії імені Леоніда Глібова в жанрі байки.
…Напевне дуже уважно прислухався Юрій Васильович до слів апостола Павла про те, що “за останніх днів настануть скрутні часи, бо люди будуть самолюб?, и, непослушні, невдячні, зарозумілі, горді, наклепники, батькам непокірні, безбожні, без любові, непримирливі, осудливі, розбещені, грошолюбні, жорстокі, більше недобролюбні, ніж боголюбні”. Саме це поріддя, обтяжене спокусами мамони, є під прицілом його потужного викривального слова. Постає воно в образах пажерної Звірини та всіляких столичних і периферійних Паразитів. А в серцях та душах чесних людей від цього – дещиця втішної полегші. Як узимку від променів сонця в зломорозну пору в нетопленій хаті через прикрі газові, сантехнічні та інші негаразди.
Одним словом, тому:
Хто цю книжку прочитає –
Вигода така:
Шкуру й душу ліпше взнає
Чина й простака.
То ж не зволікайте. Зігрівайтеся теплотою мудрого сміху та насолоджуйтеся хистом непересічного закарпатського майстра байки.
Богдан Дубовий, Заслужений журналіст україни, м.Ужгород
