"Чим ближче до виборів - тим менше мені хочеться писати колонки про щось серйозне. Бо серйозного не бачу. Натомість пишу собі про якісь внутрішньо важливі речі, згадую і рефлексую. Люблю. Як ось, наприклад, тут: "Отож, шоста ранку, а ми нализалися, як зелені дуби. У кожного з нас було нещасливе кохання. Ми прийняли рішення діяти", - так пан Андрій прокоментував свій останій витвір під назвою "Просто захотілося Тобі це розказати"."
"Тієї грудневої ночі, коли Ти полетіла, а я залишився сам посеред аеропорту, відбувалося багато чого дивного. Але не настільки, щоб це завадило мені дістатися під ранок до Варшави.
У Варшаву я приїхав десь о 5 ранку. До відчинення перших забігайлівок і кафе залишалося ще 4 години, або всього лише 4 години. Така логіка (логіка?!) ствердила мене на думці, що поселятися до готелю на такий мізерний час не варто. Залишалося вештатися містом - аж до світанку. Здається, було -15. У мене була повна фляга коньяку і якась принагідна музика в плеєрі. У центрі Варшави, навпроти Президентського палацу, з часів дрімучого совка збереглася така дивна колись - ресторація, а зараз дешева бужня. Офіціант досі там ходить у метелику, а будь-яка страва чи напій (найчастіше - оселедець і горілка) коштують всього 4 злоті. Саме там під ранок збираються мислителі, кримінальні елементи, художники, пияки, студенти, повії і дрібні бюрократи в депресії. Почесна варта стоїть за якихось сорок метрів, поліція проходить повз Przekąski (так це місце називається), ніби й не помічаючи цього сорому, цієї вбогості, цього абсолютного щастя. Всі збираються там, аби розтанути між тьмяного світла і алкогольних випарів, аби пити свою найдешевшу зубрівку одразу навпроти палацу Президента. Підозрюю, що це останнє таке аристократичне місце в Центральній Європі. Я зайшов, замовив випити і всівся за вільний столик біля вікна. За столиком, крім мене, сиділи ще троє - вже переважно п’яні й голосні. Здавалося, ніхто з них не помітив моєї появи. Я випив ще двічі (тричі?), аж раптом почув, що чоловік за моїм столиком смачно вилаявся українською. Це стало приводом для розмови.
Він виявився з-під Луцька, я ж розповів про Закарпаття. «Сусіди» - вдалося резюмувати мені і це й стало першим тостом. Далі їх було багато і ми вже говорили переважно польською, аби ще двоє наших польських колег за столиком могли брати участь в розмові. Торкалися найдивовижніших тем: від метафізики і до плати, котру пропонують поляки українським заробітчанам, від хреста, який незадовго перед тим забрали з площі перед Президентським палацом (krzyż ma zostać! tak! nie!) і смоленської трагедії - аж до футбольного турніру, який наші країни переживуть через два роки після розмови. Ми випили стільки, скільки нам хотілося. Надійшла межа, за якою треба приймати рішення. Або ми мали почати співати тужливі пісні, або висповідатися про найболючіше. Ризикувати співом перед елітною охороною ми не наважилися, а розповідь про наші болі була якнайдоречнішою в тому стані. Отож, шоста ранку, а ми нализалися, як зелені дуби. У кожного з нас було нещасливе кохання. Ми прийняли рішення діяти. Випивши для мужності ще трохи, ми вийшли в тріскучий мороз варшавського світанку. Якось особливо приємно було вийти з тьмяного, накуреного, затхлого і теплого приміщення у світло й кисень. Ми підійшли до кіоску, купили собі цигарки і поповнення рахунку. Звірили годинники, як перед боєм. Була шоста п’ятнадцять, у Києві - сьома стільки ж. Можна будити. Ми розпрощалися і розійшлися дзвонити кожен своїй любові. Не знаю, чи Ти пам’ятаєш, що наступного дня після Твого відльоту я подзвонив і розбудив Тебе о сьомій ранку. Ми говорили секунд двадцять, бо Ти ще мала час на сон, і я не захотів забирати його на дурні балачки. «Відпочивай, серце, спи», - сказав я, хоча любові в мені був цілий вулкан. Минули два роки, і тепер, коли я піднімаюся східцями з варшавського метро, з кожним кроком стає все більше світла й свіжого повітря. Так само, як тоді, коли я виходив з ночі, аби дзвонити Тобі. Стає добре і хочеться думати про Тебе й квіти. Просто захотілося Тобі це розказати.
