Пішов із життя Левко (Леонтин) Довгович / Levko Dohovič (29 вересня 1935, Ужгород – 2025, Кошиці) – український хормейстер, колишній політв’язень сталінських таборів, багаторічний керівник Українського народного хору «Карпати» в Кошицях, один із духовних лідерів українців Словаччини та Європи.
Для української громади Кошиць, Закарпаття й усієї діаспори це втрата людини, яка прожила ХХ століття «зсередини» – від ГУЛАГу до керівництва Європейським конгресом українців, і ніколи не зрадила ні Україну, ні свою віру в людину.
Дитинство, що закінчилось у 14 років Левко Довгович народився в Ужгороді, у родині греко-католицького священника, який у 1944 році, рятуючись від радянських репресій, утік до Чехословаччини.
Після війни юний Левко став учасником підпільної групи, яка розповсюджувала листівки з гаслами «Смерть Сталіну!» та «Смерть комунізму!».
У лютому 1950 року чотирнадцятирічного хлопця заарештували, звинуватили в «українському націоналізмі» та засудили до 10 років таборів і позбавлення громадянських прав.
Згодом були малолітня колонія на Білому морі, втеча через власноруч викопаний шестиметровий тунель, повторний арешт, новий вирок, участь у Воркутинському повстанні й кривавий розстріл, який він дивом пережив. Саме в таборах він отримав номер, що стане назвою його книги – 2А 424.
Згодом він пройшов через багато радянських в’язниць і таборів ГУЛАГу – щонайменше чотирнадцять–шістнадцять «зон», де провів загалом близько шести з половиною років.
«Під час ув’язнення усвідомив свою приналежність»
У таборах юний в’язень не зламався – там він відкрив у собі диригента.
Серед його «вчителів» були відомі музиканти – головний диригент Одеського оперного театру Леонід Іщенко, солісти зі Львова та Ленінграда, режисери естонських театрів, які теж стали політв’язнями.
Разом із ними він створював табірні хори й ансамблі, грав на кларнеті та скрипці, диригував чоловічим хором, навіть ставив вистави за Шевченком.
Про той час він напише у спогадах: «…під час ув’язнення усвідомив свою приналежність й життєве прямування».
І ще одна його фраза, яка багато говорить про силу характеру: «Якби мене запитали, як я хотів би прожити своє життя знову, я сказав би: саме так, як прожив – із Сибіром».
Його молодий протест проти диктатури він пояснював просто і дуже по-дитячому чесно: «Молодь завжди має більш революційні погляди, тому ми протестували».
Від політв’язня до маестро й лідера діаспори
Після звільнення у 1956 році, вже з двостороннім туберкульозом, Левка відпускають під поруки рідних до Ужгорода. Він екстерном закінчує музичне училище, а невдовзі напівлегально виїжджає до Чехословаччини, де возз’єднується з батьком.
У Празі він працює фізично, паралельно:
закінчує музичну консерваторію (клас диригування),
здобуває фах зубного техніка,
стає диригентом українського хору в Празі.
Згодом переїжджає до Пряшева й на схід Словаччини, де працює з українськими колективами – Піддуклянським ансамблем, ансамблем «Весна», хором «Ластівка», греко-католицькими хорами.
У 1970-х комуністична влада забороняє йому працювати з молоддю та українськими хорами – він 15 років змушений заробляти на будівництві, але не полишає культурну й громадську діяльність.
У 1985 році в Кошицях Левко Довгович створює Український народний хор «Карпати», який за десятиліття стане візитівкою українців Словаччини, виступатиме у Словаччині, Австрії, Бельгії, Польщі, Угорщині й в Україні.
Він є не лише хормейстером, а й організатором Міжнародних фестивалів духовної пісні візантійського обряду, невтомним наставником молоді, одним із провідників «Пласту» у Словаччині, головою Крайової пластової старшини.
Українська справа в Європі
Ім’я Левка Довговича добре знане й на рівні світового українства.
Він:
- співзасновник та багато років голова Координаційної ради українських організацій Словаччини;
- віцепрезидент Світового конгресу українців (1998–2003);
- президент Європейського конгресу українців у 1997–2005 роках.
За свою діяльність він був відзначений:
Орденом «За заслуги» ІІІ ступеня (Україна, 2007);
почесним званням «Заслужений діяч мистецтв України» (2020);
чеською нагородою «Пам’ять нації / Cena Paměti národa» за незламність духу та боротьбу за свободу (Прага, Національний театр, 2020).
«Моя найбільша життєдайна сила – любов до мистецтва»
Окремою вершиною його творчого й людського досвіду стала книжка спогадів «Хроніка життя політичного в’язня № 2А 424» (Пряшів, 2013 / Ужгород, 2016) – понад 500 сторінок у двох мовних версіях (українській і словацькій). Дослідники називають її одним із найпомітніших мемуарних творів про ГУЛАГ у Центральній Європі.
У цій хроніці він зізнається: «найбільшою життєдайною силою, яка допомогла прожити таке тривале творче життя, була моя любов до музичного й театрального мистецтва».
Саме цією любов’ю він щедро ділився з кількома поколіннями українців – від табірних співв’язнів до пластунів у словацьких горах, від хористів «Карпат» до своїх дітей та онуків.
Сьогодні ми прощаємось не лише з диригентом, а з цілою епохою українського ХХ століття, втіленою в одній людині.
Його життя – це відповідь на питання, як залишитися українцем і в ГУЛАГу, і в еміграції, і в буденності маленької діаспорної громади.
Щирі співчуття дружині Олені, синам Святославу, Ігорю, Романові та всій родині, хористам «Карпат», пластунам і всім, хто мав щастя знати Левка Довговича особисто.
Вічная йому пам’ять. Нехай його музика й слово і далі тримають український світ у Кошицях та поза ними.
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
