Щороку 15 січня світ відзначає незвичайне свято – День капелюха, яке бере свій початок з Національного дня капелюха США. Він з’явився у 1989 р. з метою заохотити людей носити головні убори та підтримувати цю давню традицію.
Капелюхи мають довгу історію, яка сягає щонайменше 3000 р. до н.е. Малюнки головних уборів були знайдені на стародавніх фресках. Капелюхи виступали символом соціального становища, етнічної чи етнографічної належності.
Головні убори були важливим елементом одягу населення Закарпаття. У цей день ми б хотіли ознайомити вас із тими зразками чоловічих головних уборів жителів краю, які зберігаються у фондах Закарпатського обласного краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького.
Традиційно влітку чоловіки носили фетрові капелюхи, які в різних місцевостях називалися «крисані» або «клебані», чи солом’яні шапки. Бойки та лемки Закарпаття носили фабричні капелюхи чорного, темно-синього, темно-зеленого, сірого чи коричневого кольору, прикрашаючи пірям птахів (сойки, павліна чи тетері), шерстю дикого кабана або різнокольоровими шпильками. Перо на капелюсі символізувало юнацьку силу, хоробрість, честь.
Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. поширення отримали солом’яні капелюхи («плетенки»). Їх виготовляли із недозрілих стебел жита чи болотняної рослини. Починали плести з середини, потім обводили голову, а наприкінці – краї (криси).
Взимку одягали хутряні «кучми», «ковпаки». Для їх виготовлення використовували вичинену шкіру чорного або білого ягняти, вівці чи сірого зайця. Шкіру вивертали хутром назовні, а всередині підшивали домотканим полотном чи сукном.
У закарпатських гуцулів (Рахівщина) побутували капелюхи («крисані», «клебані», «піхлерки») чорного, сірого та зеленого кольорів. Капелюхи молодих парубків мали широку стрічку або вовняну обшнурівку («червачки»), які прикрашали пір’ям сойки, павича («готура»), квіткою едельвейса, різноманітними «баюрками», «трясучками». Збоку обов’язково звисала китиця з круглих волічкових дармовисів. Лісники за стрічку капелюха клали шерсть дикого кабана, вилиті з м’якого металу мініатюрні лапки або голівки оленя, козулі, кабана та ін. Спосіб носіння головного убору підкреслював також соціальне становище гуцула. Чим багатший парубок, тим більше він зсував капелюх («крисаню») набік, а бідняки повинні були носити його рівно. Поширені були й сукняні чорні шапки («шлики»), які носили взимку. Виготовлені вони з овчини чорного, сірого або білого кольору. «Шлик» мав загострений верх, зовні обшитий фабричним сукном темно-синього кольору. Поверх сукна наносили декоративні прошиті стрічки («прошивки») червоного кольору. У верхній частині «шлика» пришивали китицю із шовкових жовтих, червоних, зелених, рожевих та білих ниток. Передня частина «шлика» («чолинець») із двох боків («крис») облямовувалася чорним ягнячим смушком. Середина «шлика» була вовняною. У холодну пору криси пускали на вуха.
Чоловіки-румуни з головних уборів взимку носили смушкові або овчинні кучми та фетрові капелюхи. Влітку елементом їх одягу були солом’янки («клоп»), які прикрашалися китицями із штучних квітів.
Крім того, у науковій бібліотеці нашого музею можна знайти літературу з інформацією не тільки про традиційні чоловічі головні убори Закарпаття, а й населення інших регіонів України.
Василина Палинчак-Кутузова,
завідувач сектору етнографії
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
