Історія офіцера 534 окремого інженерно-саперного батальйону «Тиса» 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади з позивним «Григорович», який ніколи б не повірив що стане автором п’єси та вийде на сцену як актор.
24 лютого 2022 року він прокинувся в Дніпрі від вибухів. П’ята чи шоста ранку — вже й не пам’ятає. Пам’ятає інше: розгубленість, короткі збори й рішення негайно вивезти родину в безпечніше місце.
«Доньці тоді було 17. Я не міг ризикувати дитиною», — каже він. Коли переконався, що вона в безпеці, одразу пішов до військомату. З п’ятої спроби його таки мобілізували — вік і перші дні повномасштабної війни робили своє. До війська він повернувся після тридцятирічної перерви.
Служба, побратими, бойові будні. І водночас — родина, якою він пишається. Донька у 2022 році виграла грант на навчання в одному з престижних американських університетів. Каже, що це її перемога і її шлях. А він — її тил.
«Я пишаюся нею. А вона — мною», — усміхається.
Наприкінці 2023 року сталося несподіване. Між службою, поїздками та короткими хвилинами відпочинку в ньому почали народжуватися історії.
«Просто не міг не писати. Воно саме приходило», — зізнається він. Образи, фрази, діалоги — усе складалося в оповідання. Часто не спав до світанку, записуючи те, що «текло згори».
Так з’явилися перші твори. Сьогодні їх уже близько п’ятнадцяти. Це історії про війну, побратимство, людяність, про людей, які втратили все — і знову знаходять себе. В одній із таких історій герой, який опинився на самому дні після особистої трагедії, проходить шлях до відновлення через службу. Цей сюжет ліг в основу п’єси, поставленої в Запоріжжі.
І тут сталося ще одне несподіване: автор не лише написав текст, а й сам вийшов на сцену. Під час прем’єри в залі сиділи військові, ветерани, діти. Дехто плакав. І саме це стало для нього головним підтвердженням: слова мають силу.
«Культура — це те, за що ми воюємо», — переконаний Григорович. Він згадує відому думку Вінстона Черчилля про те, що війна ведеться не лише за території, а й за цінності. Українцям, каже він, ще доведеться багато працювати над собою — над мовою, над самоідентичністю, над власним культурним простором. Бо незалежність — це не лише кордони, це насамперед люди.
Він продовжує служити. Продовжує писати. Його історії народжуються з реальних розмов, переживань, втрат і надії. Він не називає себе письменником — радше людиною, яка не може мовчати.
Війна забирає багато. Але інколи вона відкриває в людині те, про що вона сама не здогадувалася.
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
