Лаврант Бокотей – унікальна людина. По-перше, він знаний художник, який малює в індивідуальному стилі. Називає його інтуїтивно-медитативно-модульно-конструктивним. По-друге, він є нащадком португальського мореходця Васко да Гами, котрий у кінці XV ст. відкрив морський шлях до Індії довкола Африки. Принаймні така родинна історія дійшла до Лавранта Андрійовича від його покійної тітки, знаної угорської художниці Ержейбет Васко, яка, до слова, товаришувала з Пабло Пікассо. Лаврант Андрійович мешкає у селищі Чинадійово біля Мукачева. Його будинок розташований упритул до берега річки Синявки. Це для художника є чи не найбільшою гордістю. Каже, не проміняв би цю місцевість на іншу ні за які гроші.
– Лавранте Андрійовичу, чую, що рідні називають вас Павлом. Чому? Адже це ім’я не має нічого спільного з вашим?
– За паспортом й у всіх документах я Лаврант – це рідкісне угорське ім’я. Але з дитинства всі родичі називали мене Павликом. Ця історія пов’язана з моїм покійним братиком, який помер невдовзі після народження. У дитинстві, кажуть, я був разюче схожий на нього, тому родичі називали мене не інакше, як Павло. Так і лишився з двома іменами. Коли знайомлюся з людьми, представляюся Лаврантом, а ті, хто знає мене давно, називають лише Павлом. Щоб не було непорозумінь, зараз, виставляючи свої роботи, намагаюся писати подвійне ім’я.
– Розкажіть, як ви прийшли до мистецтва?
– Швидше, навпаки – воно саме мене знайшло (Посміхається. – Авт.). Був 1961 рік. Сусід загітував мене їхати на підняття цілини до Казахстану, щоб заробити. Дорогою у поїзді мені трапилася книжка про життя французьких імпресіоністів, зокрема Анрі де Тулуз-Лотрека, Поля Сезанна, Поля Гогена і, звичайно ж, Вінсента Ван Гога. Коли перечитав її, моє життя повністю перевернулося. Доти я ніколи не малював. А тут, у 18 років, вперше взяв пензля.
– Отже, історія про захоплення мистецтвом із дитинства – не про вас…
– Так. Я народився в Іршавському районі в родині священика. У 1946 році батька репресували. Матері було важко одній виховувати всіх дітей, довелося віддати мене на утримання до дядька. Коли я навчався у школі, то малював щось для уроків образотворчого мистецтва. Але особливого потягу до пензля не було. Після школи дуже хотів стати моряком, та родичі не відпустили у плавання. Море мені уявлялося свободою, я мріяв про тривалі подорожі, прагнув побачити світ. Пригадую, коли служив в армії і вперше прийшов на берег моря (це було в Одесі), роздягнувся і почав плисти, не озираючись. Коли отямився й повернув голову, берега майже не бачив. Добре, що віднайшов сили повернутися назад. Так от, оскільки мама була категорично проти моря, я вирішив стати хірургом – медицина мене теж вабила. Після школи вступив на медфак УжДУ, але до початку навчання лишалося ще кілька місяців, і я поїхав до Казахстану в складі будівельної бригади. Це було навесні, там поля якраз цвіли неймовірних кольорів тюльпанами – від білого до чорного. Прочитавши у потязі книгу про Ван Гога, я купив пензлі, фарби і малював-малював… Ну а повернувшись додому, поїхав у Львів до старшого брата Андрія. Він навчався на 3 курсі тодішнього Інституту прикладного і декоративного мистецтва. Вийняв із сумки кілька начерків і показав брату. Андрій розкритикував мене. Каже, вертайся в Ужгород і йди на нав¬чання на медичний факультет, бо мистецтво – це серйозно. Я запротестував, мовляв, Ван Гог почав малювати у 28 років, а чому я не можу у 18? На це до кімнати зайшов професор інституту Карло Звіринський, який жив поверхом вище. Він глянув на мої роботи й виніс вердикт: «Хай поступає». Так я покинув навчання в Ужгороді і подався до Львова.
– Ви малюєте в незвичному для закарпатської школи стилі…
– Більшість художників малюють те, що бачать: природу, натюрморти, портрети. А мені цікавіше було малювати те, що ми не бачимо. Свій стиль я назвав інтуїтивно-медитативно-модульно-конструктивним, він базується на інтуїтивному сприйнятті. Ми дуже часто відмовляємося чути свою інтуїцію, але ж у ній схована вся мудрість людства! І я почав прислухатися до свого єства й видавати те, що відбувається всередині мене. Звісно, творчий процес не проходить і без медитації, зосередження. Наведу такий приклад: художник хоче намалювати зиму, весну, літо чи осінь. Зробити це не важко, адже пору року можна передати на полотні різними кольорами. А якщо я хочу намалювати день? Наприклад, понеділок або вівторок, то як це зробити? Я задумався, включив інтуїцію та медитацію, звернувся до філософії. Так створив серію полотен від понеділка до неділі. Кожен день має свій колір і щось індивідуальне. Наприклад, понеділок передає червоний колір – оскільки це перший день тижня, то йому притаманний перший колір спектру. Тут застосував і тему семи нот, оскільки звуки також тісно переплітаються із кольорами, семи архангелів і так далі. Кожну картину починав малювати у той день, який на ній був зображений. А взагалі, всі мої картини магічні і заряджені позитивною енергією. Це зауважив один біоенергетик зі Швейцарії, який до того побував у Тибеті.
– Як вам малюється на Закарпатті?
– Я звернув увагу, що коли жив у Росії, малював зовсім по-іншому, ніж в Україні чи Угорщині. Закарпаття – моя батьківщина. Так добре, як тут, мені ніде не буває. От вийду у двір, підійду до річки Синявки, яка протікає одразу за моїм будинком, розкладу вогнище й сідаю на гойдалку. Тоді закриваю очі й медитую. А медитується дуже добре, адже поруч – усі стихії: вогонь, річкова вода, повітря і земля. Тому малюється мені на Закарпатті – найкраще.
– У Росії скільки прожили?
– Тридцять років. Виїхав туди в 1983-му. А до того 7 років прожив із родиною в Криму, де був художником-оформлювачем. Їхати до Росії, у місто Ноябрськ, що в Тюмені, загітував брат. Працював я там також художником-оформлювачем. Переважно оформляв у школах стіни, тоді це було модно. Що стосується творчості, то, на мій погляд, у Ноябрську я пройшов становлення як художник. До речі, у 2001 році мене визнали одним із кращих художників Північної Росії. Але думаю, що найбільше моє творіння ще попереду, незважаючи на мій вік.
– А як щодо ваших родинних зв’язків із Васко да Гамою?
– Що наш рід походить від Васко да Гами, ми з сестрою Морікою дізналися 20 років тому. Коли ми були маленькими, удома про це ніхто ніколи не говорив. А в Будапешті в Угорщині жила двоюрідна сестра мами, відома художниця Ержейбет Васко. Вона була вже дуже старою, коли Моріка поїхала до неї в гості. Тітка розповіла, що в архівах Будапешта є дані, що наш рід походить від португальської династії Васко да Гами. Каже, у морехідця були сини й один із них конфліктував із батьком і, зрештою, втік із дому, щоб подорожувати. Через кілька років він потрапив до Будапешта, якийсь час жив при дворі короля. Звідти приїхав на Закарпаття, яке на той час було частиною Угорщини. Тут ніби мав дружину. Зрештою, по маминій лінії наше прізвище Васко. Тітка розповіла, що з Васко да Гамою ми є родичами десь у десятому коліні. Не вірити тітці я не можу, адже вона була освіченою й порядною, розумною, зрештою, знаною художницею Угорщини. Однак поки що я не знайшов підтвердження її словам, позаяк не можу потрапити до архівів Будапешта.
– Звідки берете натхнення для роботи?
– Мене надихає все. Навесні мені виповниться 70, але досі відчуваю себе дитиною. Я вранці встаю, виходжу на подвір’я, гляну на річку Синявку, і таке відчуття, що вперше її бачу. Насолоджуюся повітрям, співом пташок, деревами. Беру онука, своїх песиків і йду гуляти до зимового лісу – і вже маю натхнення. Приймаю ванну, заплющую очі, і мені уявляється цілий океан із акулами, дельфінами, китами – і вже хочеться це все малювати. Маю дуже розвинену фантазію.
– Знаю, що дружина вам дуже допомагає…
– З Ганною ми познайомилися, коли я розписував церкву на Івано-Франківщині, а вона працювала там на будівництві. Ганна була найгарнішою дівчиною в селі, і я закохався з першого погляду. У перший же вечір умудрився поцілувати (Посміхається. – Авт.). А вже за кілька тижнів заслав сватачів. Ми народили трьох дітей – доньку Ліану і синів Ярослава та Олега. Маю й онука Еммануїла. Донька, до речі, мистецтвознавець, викладає в Закарпатському художньому інституті. Ганна дуже підтримує мене. Коли ми жили в Росії, наприклад, то домовилася з директором тамтешньої школи і в підвалі створила студію «Хламик», яка працює там досі. Раз на тиждень у студії збиралися місцеві митці – композитори, художники, музиканти – і ділилися своєю творчістю, влаштовували виставки, концерти. Згодом ми випускали навіть свою газету.
Олександра Куколь, "Закарпатська правда"
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
