“Він починав в українській літературі так, що це було схоже на тимчасовість і несерйозність. Проте став найпопулярнішим та найбажанішим поетом останньої генерації. А в останній поетичній збірці він змінив настрій, геть змінив стилістику”, — приблизно так поет і організатор літературних зустрічей Юрій Кучерявий означив молодого українського поета родом із Закарпаття Андрія Любку на вечорі минулого четверга у “Новому Ноєвому ковчезі” — новому приміщенні арт-об’єднання “Дзига”. Як і завжди на зустрічах із Любкою, набився повний зал прихильників його творчості чи, точніше сказати, прихильниць.
Андрій приїхав до Львова лише на день, фактично, він заїхав сюди дорогою до Варшави, де нині мешкає і навчається. Проте за цей день він устиг чимало: зустрітися з друзями, пройтися по львівських кав’ярнях, провести двогодинний творчий вечір, записати передачу на місцевому телебаченні й дати інтерв’ю нашому виданню. Від себе додамо: Андрій Любка подорослішав, в його думках вчувається зрілість, у його судженнях — життєвий досвід. Хоча погляди і принципи загалом не змінилися: він, як і раніше, не любить нинішнього Президента та Спілку письменників України, з любов’ю ставиться до української мови (хоча й “за” перехід на латинський алфавіт) та хоче стати довершеним славістом.
Про себе: люблю Балкани за їх покинутість
— Як тобі навчається у Варшаві, якщо порівняти з Ужгородським університетом? Здається, в Ужгороді тобі не дуже подобалося.
— Я любив жити в Ужгороді. Це досі моє улюблене місто українське. Але…
— Не хочеш говорити про навчання в Ужгородському університеті, аби нікого не образити?
— Навпаки. Я б їм мстився і мстився за ці втрачені роки. Це був типовий радянський філологічний факультет, і це такий жах. Не тільки те, що вони ви¬кладають, бо у Львові такий самий факультет у принципі, але й те, як вони сприймають все інше. Якщо це вірші не в стилі, наприклад, Павличка, то тебе не сприймають ніяк. Ось викладачка з кафедри української літератури завжди повторювала: були колись такі чудові поети, як Тичина (а я сидів на першій парті), і є в нас тепер такі деградовані особистості — з натяком на мене. Це не було навчанням, уже на третьому курсі я зрозумів, що ми будемо рухатися паралельно.
— Тобі діставалося за творчість, за погляди на літературу?
— Загалом так. Я двічі вилітав з університету. Була у мене викладачка, тепер вона вже професор, яка мені за період Тичини-Рильського тричі поспіль ставила двійки, хоча я знаю цей період. Мене відрахували з вишу. Потім я при комісії склав цей іспит і поновився.
— А в Польщі чого навчаєшся?
— Займаюся балканістикою: вивчаю історію Балкан, їхню політику і культуру, вчу сербську мову.
— Сербія доволі “сіра” країна, її бойкотує Євросоюз…
— Південна країна і з такою музикою просто не може бути сірою! Я тому й люблю Балкани, що вони покинуті. Ці постійні конфлікти і війни, цей перехресний вплив релігій — християнства та ісламу — дали цікавий ефект. Там є така енергетична напруга… Крім того, знаючи українську, білоруську, російську з нашого боку, знаючи західні польську, словацьку і чеську, додати ще південнослов’янські мови — і замикаєш коло. Ти стаєш тим, що називається славістом.
— Плануєш працювати за фахом?
— Я дуже не хочу десь працювати (сміється). Хочу займатися літературою, писати, перекладати. Хотілося б перекладати зі сербської. Це був би ідеальний варіант.
— Тобто працювати з 9 до 18 — не для тебе?
—Я працював так, це прийнятно. Але треба розуміти, для чого це ти робиш. От я два роки прожив у Києві, заробляв значно більше, ніж в Ужгороді чи зараз, — але для чого це? Робота, транспорт, супермаркет, вечеря, сон. Це називається вбити 90 % свого продуктивного часу. Щоб просто жити в Києві? Сенсу в такому житті я не бачу.
— А як ти живеш у Варшаві? Можливо, багато подорожуєш? Адже з Польщі відкриті кордони в Європу.
— Я багато їжджу на літературні фестивалі, вечори по всій Європі. В Україну, звісно, теж навідуюсь, бо тут накопичується багато справ. Але так щоб просто для душі мандрувати, то ні. За три роки навчання в Польщі я єдиний раз мандрував для себе — літав в Італію. Але це не був відпочинок — просто хотів подивитися Рим, Флоренцію, Пізу. Проте я особливо не втомлююся. Та й не можу лежати більше ніж однин день. Не розумію, як це поїхати на море і там пролежати на пляжі багато днів.
Про літературу: є дві паралельні реальності — бюрократична радянська і прогресивна українська
— Кого із сучасних українських письменників можеш назвати своїми друзями?
— Олександра Бойченка — най¬більше. Також Лесь Белей — дуже близький мені друг. Зі Львова — Юрій Винничук. З Івано-Франківська — Андрухович і Прохасько.
— Чи часто тобі притикають, що ти намагаєшся когось замінити з попередньої генерації літераторів, посісти чиєсь місце?
— Та ні… Замінити, взагалі, нікого неможливо. Ми про це говорили якось із Жаданом — про оці зміни поколінь. Ніби кожен вважає, що в нього є своя аудиторія, яка його читає, яка приходить до нього на зустрічі. А насправді, ось Жадан старший за мене на 10 років, то він каже: тих людей, які ходили до нього на зустрічі в 2002-2006 роках, він уже не бачить. Тобто ті хлопчики і дівчатка виросли, їм зараз десь по 28-30 років, вони одружилися, знайшли постійну роботу, мають багато справ. Уподобання в літературі були їхньою можливістю заявити про себе як про інтелектуалів, відвідування творчих вечорів було їхнім дозвіллям, можливістю знайти однодумців. Але люди виростають, вони, можливо, ще купують книжки, проте вже не ходять на зустрічі з письменниками, в них уже інше дозвілля. І цей зв’язок переривається. І знову в 2008 році до Жадана приходять студенти, але вже нові.
— Що скажеш про цьогорічних лауреатів Шевченківської премії?
— Тепер уже не йдеться про літературу чи про якість. Шевченківські премії почали давати людям, які погодяться їх отримати, які погодяться зробити фото з Януковичем, потиснути йому руку. Ось, наприклад, Андрухович відмовився б. Відмовилась би й Матіос. З якісних письменників нема кому давати, ніхто з них не захоче піти на один гектар із Януковичем. Бо це питання добра і зла. Тому дають тим, хто погодиться. А ще використовують такий колгоспний підхід — “у кого більше надоїв молока”. Кількість книжок, якісь попередні нагороди. Неодмінно сиве волосся — треба, щоб був старий, бо молоді ще встигнуть. І чимось заслужив, тобто не весь час там пив і лежав під трактором, спав.
Ось цьогорічний лауреат Леонід Горлач, який збурив чимало негативної реакції серед читаючих людей… Він написав 50 книжок, були в нього якісь невідомі радянські премії, тобто є якийсь послужний список, людина поважна, погодиться потиснути руку Януковичу — давайте йому дамо. Хто читає його книжки? Де вони продаються? Нагороджує комуніст Борис Олійник, його товариш. Це їхня галактика, вона не перетинається з нашою, це дві паралельні реальності — бюрократична радянська, яка триває, і прогресивна українська. Але держава, у такому вигляді, якому існує нині, не може інших нагородити.
— В одному своєму вірші ти написав, що Спілка письменників — це: “встигнути з’їсти останній бутерброд на фуршеті й за все життя не написати нічого путнього”. Тобто, твоє ставлення до Спілки не змінилося?
— Абсолютно. Все стало хіба гірше. Яворівський був не найкращим керівником. Його змістили, бо він був представником БЮТу. Тепер Спілка стала ще й лояльною до влади. Все-таки колись це був осередок вільнодумства, на початку 90-х це був центр українського руху, під час Помаранчевої революції там проводили різні зустрічі, ми туди ходили грітися... Зараз у нас виходить “Літературна Україна”, інші літературні журнали, яких ніхто не бачить, у нас є осередки Спілки письменників у кожному обласному центрі, вони проводять зустрічі, які ніхто, крім них, не відвідує. Вони один на одного пишуть рецензії у своїх журналах. Це паралельна реальність.
— Тобто ти на Шевченківську премію “не замахуєшся”?
— Один із моїх улюблених польських поетів Марцін Свєтліцький недавно отримав престижну і вагому в матеріальному плані польську нагороду — за всю його творчість і взагалі його персону в літературі. Він на врученні сказав: “Я й не думав, що мені хтось може дати якусь премію”. Настільки він загруз у своїй ніші, писав заради літератури, а не заради премії. Для мене винагорода — це, наприклад, коли перекладають мої вірші іншими мовами.
— В одному інтерв’ю ти казав, що з часом у тебе буде більше прози і менше поезії. Чому? Прозою можна більше сказати?
— Ні, ні. Вірші — це найвища форма літератури. Але віршів завжди мало. Рідко в кого є кілька томів віршів. Вірш — він приходить цілісний, там не поміняєш місцями рядки. Вірш більше не повториться, це якийсь стан тебе на той момент. Це як зліпок маски, зробленої з твого обличчя. А проза — це історія, яку можна по-різному розказати, яку можна сісти й писати в перервах між чимось, до неї можна по-різному підходити, можна так сказати, а можна і так. Прози стає з часом більше, тому що в якийсь момент ти починаєш писати, писати, працювати з текстом, готувати колонки для періодичних видань. А на вірш ти просто чекаєш.
Про Львів: це Жмеринка мого життя
— Чим для тебе є Львів?
— У мене є два “перевалочні” міста: Львів і Відень. Зазвичай я рухаюся кудись через них. Куди б я не їхав-летів по Європі, весь час виходить через столицю Австрії Відень. І Львів — це Жмеринка мого життя. Я весь час тут проїздом. Щонайбільше, я приїжджаю сюди на чотири дні фестивалю. Я їду з Варшави до Києва і до Закарпаття, а також назад саме через Львів. І жодного разу я не проїжджав Львів так, щоб перечепитися за щось і затриматися. Проте я пам’ятаю тут одну адресу — “Дзиги” — Вірменська, 35. Хоча взагалі мало які адреси відкладаються у моїй пам’яті. Наприклад, в Ужгороді — там я жив, це був хороший період мого життя. Це так само, як і з номерами телефонів — пам’¬ятаєш ті, які були важливими у твоєму житті. Це певним чином виокремлює і людей, і ті місця. Це причина задуматися: чим тобі ці люди і ці адреси важливі.
Про країну: все чекаю якогось краху
— Політика завжди була тобі цікава, ти довго співпрацював з опозиційною політичною силою. Тому не можемо оминути теми нинішньої політичної ситуації у країні. То що скажеш?
— А я все чекаю якогось краху, а він, на диво, все ніяк не настає. Я дуже хочу, щоб цей період в історії України закінчився. Це покоління при владі треба банально перерости, пережити, бо всі ці рокіровки не такі вже й важливі. Нинішня політична еліта на всіх рівнях — міських, обласних рад — ті, хто реально здійснює владу — це люди, які були комуністами або комсомольцями, а тепер є кістяком цієї системи...
Розмовляла Ірина ЮЗИК, фото автора
Газета "Ратуша"
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
