Андрій Любка – не просто український поет та есеїст, він впевнено заявив про себе за кордоном. Приймав участь у численних літературних фестивалях в Берліні, Варшаві, Інсбруку, Стамбулі, Празі, Москві, Дармштадті, а його вірші перекладені кількома європейськими мовами. Журналу «RIA-Львів» поет розповів про свої захоплення у літературі та житті, творчу працю і дружбу.
Як зрозумів, що хочеш стати письменником?
- От тільки зараз зрозумів, що я письменник. А вперше це відчув ще в школі, коли нам дали завдання написати твір із зарубіжної літератури, і я написав його на три сторінки римовано. Вчителька шалено мене хвалила. Це була перша слава, мені всі аплодували, вчителька поставила мені 12 балів і потім по-особливому до мене ставилася. Це мене дуже надихнуло. Я продовжував писати. А вже в університеті коли почав читати багато світової якісної літератури, то зрозумів, що все давно написано, і для того, щоб добре писати, потрібно це робити інакше. Шукати свій голос. А ще мені подобається коли люди грають на фортепіано. Сам не навчився, але в якийсь момент зрозумів, що коли друкую на клавіатурі, цей момент мене підхоплює, і я вже не розумію що пишу, воно ллється, і я ніби граю на фортепіано. Література є для мене способом приватного кайфу.
- При такому записуванні, думки часто випереджають «клацання на клавіатурі», як встигаєш все записувати?
- Бувають такі напливи, але частіше це трапляється з віршами. Із прозою не так. Якщо з віршами для мене все зрозуміло, тобто, вони сходять вже готовими, а з прозою мені цікаво розвивати сюжет. Коли я пишу оповідання, то не знаю хто буде героєм, в мене є один образ, одне речення і я ними бавлюся. В мене є твір про самотню дівчинку, яка приїхала до великого мегаполісу, і коли в неї є вільний день, наприклад, субота, вона обирає собі «жертву» і переслідує її. Ходить, як шпигун, за цією людиною, намагається уявити розпорядок дня цієї людини, її життя, звички… Закінчитися оповідання мало тим, що один чоловік розуміє, що за ним стежать і я задумався над продовженням. Вони могли познайомитися і з цього розвинулася б якась любовна історія, чи він міг подумати, що це якась навіжена, з якою він колись щось натворив, міг її побити і втекти, або просто вони могли розійтися… І я застиг у цьому кайфі вирішення долі для свого героя. Цей уявний герой ніби отілеснений, і дуже цікаво думати, що ж йому подарувати, який кінець. В момент. Коли я думав про долю цієї дівчинки, у мене «сів» лептоп. Я так і не дописав цього твору. Кайф був перерваний, тоді я писав на емоціях, а зараз включається мозок. І стає не цікаво.
- От ти пишеш починаючи зі школи, а не було бажання зайнятися чимось серйознішим, а це залишити як хобі?
- Я завжди хотів бути військовим. Ходив до військового училища, закінчив його. Але це було не те військо. Я собі уявляв романтично: ми воюємо, стріляємо… А склалося так, що весь час потрібно чистити картоплю, підмітати плац, вчитися марширувати. І тоді я вступив на філологію, бо люблю це. Але я з радістю був би рибалкою. Рибальство – це одне з найбільших задоволень у моєму житті. Якби було можливо, я би ловив рибу, писав вірші і так би жив.
- Тобі 24 роки. Чи не заважає твоя слава у цьому віці, адже ти досить відомий навіть за кордоном?
- Ні. Вона ошелешувала в університеті, коли викладачка читала вірш, потім говорила: «О, це ви, пане Андрію!». Всі звертали увагу. Однокурсниці… У нас 3 хлопці і 90 дівчат (сміється). А зараз це навіть якась відповідальність. Крім того, я розумію, що чим більшою є відомість, тим більшою стає критика. Якась «битовуха» виникає, якісь конфлікти з друзями, розмови за спиною…
- Популярність заважає дружбі?
- Вважаю, що вона досить сильно руйнує дружбу. Хтось думає, що ти живеш у своїх образах, ти думаєш, що друзі заздрять і тому так віддаляються від тебе.
- Що легше писати вірші чи прозу?
- Вірші. Проза вимагає зосередженості. Ідеально, коли текст пишеться на одному диханні – так пишуться вірші. Наприклад, оповідання ще можна за два-три дні написати, а от роман, повість – це довга форма, до того ж, життя героя повністю залежить від твого настрою. Одного дня сідаєш писати з гарним настроєм – герой веселий і радісний, а потім в тебе щось стається, і важко продовжувати цю веселість героя.
- Мрієш написати роман?
- Я написав. Але не видаю, бо вважаю його поганим. Можливо відішлю його на «Коронацію слова» під іншим ім’ям. Цікаво, якою буде його доля.
- Між виданням твоїх збірок пройшло чотири роки. Ти в одному з інтерв’ю сказав, що за ці роки написав мало віршів. Для тебе важлива кількість?
- Хотілося б писати більше. Коли цим займаєшся, хочеться, щоб були книжки, а виходить так, що пишеш-пишеш два роки, а на збірку не вистачає. Ця пауза між двома книжками пішла на користь.
- На скільки для тебе важливий процес творчого вдосконалення?
- Я до кінця в нього не вірю. Якщо входиш в поезію, то не порожній, а зі своїми думками. Просто з часом змінюєшся, стаєш іншим. Якби все розвивалося, то зараз поети були б ідеальними. Відбувається не еволюція, а просто зміни в людині.
- Майже в кожному твоєму інтерв’ю є питання про дівчат, про твоїх героїнь. Не набридає?
- Набридає, тому що насправді твір – це дуже приватна справа. Лише ти і ще хтось знає про це. І якщо відкрити оцю завісу – це означає втратити щось інтимне, що є лише між вами. Я не люблю про це говорити, але насправді вже досить довгий час пишу вірші лише одній жінці.
- Як в тебе складаються стосунки із старшими колегами?
- Дуже добре. Мені із старшими значно цікавіше, ніж з моїми ровесниками. Винничук, Андрухович, Прохасько, Бойченко – це люди, з якими мені приємно поспілкуватися. Ми дружимо.
- Що ти думаєш про втручання політики в культурну сферу?
- Некультурні люди не можуть керувати культурою. А такий хаос відбувається. У нас проблеми не лише з культурою. Якщо система гнила, то вона гнила всюди. Якщо це окупаційна влади, тим більше, «совки», то до сучасного, тим більше, українського, вони ставитимуться із зневагою і відвертим нехтуванням. Це вороги.
- Твої книжки видаються за кордоном, а чи не виникало бажання, поїхати туди, щоб жити там і працювати?
- Я час від часу їжджу за кордон, працюю, але жити там не хотів би. Там ти, все одно, чужий, гість. Тому мені добре в Україні. Але, можливо, тому, що я маю можливість дихати цією свободою, нормальним життям, я повертаюся додому і не нарікаю.
Досьє:
Андрій Любка
Дата народження: 3 грудня 1987 року
Освіта: Мукачівське військове училище, Ужгородський національний університет, спеціальність філологія
Діяльність: український поет, перекладач, есеїст
Напрямок: сучасна поезія
Премії: Дебют-2007, «Київські лаври» (2011)
Збірки: «Вісім місяців шизофренії» (2007), «Тероризм» (2008), «Сорок баксів плюс чайові» (2012) та книжки прози «КІЛЕР. Збірка історій» (2012)
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
