Багато закарпатців у пошуках заробітку довіряють різним сумнівним наймачам. Шокуючий лист прийшов у редакцію від Мирослава К., який розповів свою історію про те, як його найняли працювати в Росію і як він фактично потрапив у рабство.
«Я нещодавно повернувся з армії й саме займався пошуком роботи, але безуспішно. Аж тут одні мої родичі повідомили, що до них приходив чоловік, який саме набирав бригаду робітників у Краснодарський край Росії. Я разом ще з двома друзями зустрілися з цим наймачем і він пообіцяв нам пристойний заробіток за «непильну» роботу. Треба було збирати фрукти, а зарплатню обіцяли до тисячі доларів за місяць. Крім того, обіцяли безкоштовне харчування та житло», — пише наш читач.
«Сам наймач пообіцяв нас довезти до місця роботи, але сказав, що за дорогу треба заплатити. Я позичив у родичів гроші й пообіцяв, що віддам після повернення з заробітків. Ми їхали більше двох діб і доїхали в якусь страшну глухомань. Це були суцільні сади, а поруч невеличкі села. Нашого наймача зустрів господар, вони щось довго шушукалися, а потім господар дав нашому наймачеві якісь гроші. Ми подумали, що це аванс для нас усіх, однак наймач сказав, що це у нього з господарем свої розрахунки, а щодо оплати нашої праці, то ми вже самі повинні про це домовлятися з господарем.
А далі все було як у страшному сні. Господар почав вести себе з нами трохи агресивно. Він зібрав наші паспорти нібито для реєстрації в міліції, а потім повів нас у якесь довге приміщення, схоже на закинуту ферму. Як виявилося, тут ми будемо вночі спати. У приміщенні було десь двадцять ліжок зі старими засмальцьованими матрацами без білизни. Туалет типу «очко» на дворі й поряд рукомийник. Це і всі вигоди.
Господар сказав, що ми повинні працювати зі світанку, о другій годині дня обід, а потім працюємо до восьмої вечора. Сказав також, що роботи багато, фрукти вже поспіли і псуються. За порушення режиму — штрафні санкції. Мовляв, якщо йому щось не сподобається, то зарплату взагалі не дадуть.
З перших днів я відчув, що потрапив у справжнє пекло. Вже о 5-й ранку нас будили і вивозили в сади, ми збирали головним чином яблука в ящики, поряд завжди був наглядач, який кричав як навіжений, обзивав нас «брудними хохлами» і казав, що все фіксує на папірець і якщо хтось надумав сачкувати, то ніяких грошей не отримає. Пригадую і перший обід із якоїсь каші, від якої просто смерділо. В перші дні я не міг її взагалі їсти, але потім, коли зрозумів, що на одних яблуках довго не протягну, то їв і кашу. Перший тиждень нам ще вдавалося за гроші, які залишилися з дому, щось купувати в місцевому магазині. Здебільшого хліб, печиво і консерви. Однак дуже швидко гроші закінчилися, а зарплатні нам не давали. На наше прохання дати трохи авансу ми лише наривалися на страшний гнів господаря.
Згодом почалися ще більші жахи. З присілків приходили якісь місцеві алкаші й почали нас бити. Це було не просто знущання. Місцеві забирали в нас речі, а якщо в когось були якісь гроші, то забирали і гроші. Вони попереджали, що якщо хтось на щось буде скаржитися, то живим звідси не поїде.
Ми терпіли все і просто очікували того дня, коли нам дадуть першу зарплатню. Дехто так і казав, що забере першу зарплату і відразу звідси тікає додому. Всі ми намагалися якось зв’язатися з наймачем, щоб поскаржитися йому, що всі його обіцянки не виконуються. Однак жодного контакту з ним не було. Ми всі відчували, що нас просто кинули, а коли прийшов день розрахунку, то стало ясно: ми — раби.
Рівно за місяць нашої каторги ми прийшли до господаря і попросили з нами розрахуватися, однак він від цього зробився лютим і крикнув, що це ми винні йому за їжу, бо ніякої користі від нас немає. Сказав, що за цей місяць ми нічого не заробили, сів у «бобик» і поїхав.
Це був шок. Ми не знали, що робити. Паспорти були в господаря, у нас навіть не було телефонів, бо їх позабирали місцеві алкаші. Спочатку визрів план якось дістатися до найближчого райцентру і поскаржитися місцевій поліції, але всі ми чітко розуміли, що господар нас на облік офіційний не ставив і ми всі тут працюємо нелегально. У декого був просто відчай. Вирішили, що треба знову поговорити з господарем і якось надавити на жалість, бо думали, що він міг бути не в настрої. Через два дні господар знову нас навідав. Настрій і дійсно в нього був кращий і він навіть пообіцяв, що гроші нам виплатить, просто з ним самим ще не розрахувалися за відвантажений товар. Ми повірили. І даремно.
Ще два тижні каторжних робіт і ми зрозуміли, що ніхто нічого нам не заплатить. Аж тут стався випадок, який вселив нам надію. Хоча випадок і не зовсім приємний. У нашого товариша стався гострий приступ апендициту. Він корчився від болю й у нього сильно піднялася температура. Наглядач викликав господаря і той був трохи наляканий. Він комусь зателефонував і довго на когось кричав. Згодом приїхала машина і відвезла хворого в райцентр. За кілька днів товариш повернувся і розповів, що наш господар-фермер має погану репутацію навіть серед чиновників у районі. У лікарні з нашим товаришем лежав один росіянин і сказав, що від цього горе-фермера треба якомога скоріше тікати, бо він і так не розрахується, і пообіцяв, що комусь поскаржиться, щоб нам віддали паспорти.
І дійсно, за кілька днів господар зібрав нас і сказав, що нам самостійно треба стати на облік. Роздав паспорти і сказав, щоб ми зранку самі добиралися до райцентру, а потім поверталися і приступали до роботи. Він також сказав, що коли повернемося, то розрахується з нами, і навіть дав трохи грошей на дорогу. Але ми вже все зрозуміли: ніхто з нами не розрахується і треба просто спробувати тікати звідси.
Ми приїхали в райцентр і знайшли знайомого росіянина. Той знову підтвердив, що фермер із нами не розрахується, але сказав, що сам фермер матиме великі проблеми, бо до нього їде комісія з перевірки умов праці. Як виявилося, хтось із місцевих поскаржився, що фермер експлуатує працю малолітніх дітей (там дійсно працювали діти). Новина нас не дуже обрадувала, бо ми не знали, як нам діяти далі. Тоді знайомий росіянин сказав, що його товариш наразі працює на будівництві якогось будинку в Підмосков’ї. А через годину товариш нашого знайомого росіянина вже домовився з господарем на будівництві у Підмосков’ї, що ми можемо приїхати працювати. Потрібно було завершити будівництво підвалів. Роботи максимум на місяць, дадуть і аванс десь 300 доларів, а по закінченні робіт дадуть ще стільки ж. Ми погодилися.
Для того, щоб добратися до місця, не було достатньо грошей. Я пригадую, як ми десь 12 годин їхали в тісному багажнику мікроавтобуса. Потім приїхали і нас поселили у прибудові там таки на будівництві. Нам дійсно дали аванс. Ми змогли купити собі їжі. Один наш товариш у неділю поїхав навіть у Москву, але потім дуже пошкодував, бо натрапив на патруль і довелося всі гроші (майже 200 доларів) віддати на хабар поліцейським, щоб не арештували за нелегальне перебування. Попрацювавши місяць, ми отримали ще трохи грошей (нам чомусь не дали стільки, скільки обіцяли) і цього вистачило, щоб купити квиток на потяг і виїхати в Україну.
Навіть важко передати, яке це неймовірне відчуття щастя бути нарешті вдома. Всім тим, хто шукає роботу, дуже раджу не довіряти шахраям. Я так і не знайшов наймача. А жаль, бо з великим задоволенням набив би йому морду», — закінчує свого листа наш читач.
Газета РІО
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
