За політичні погляди і непідкупність жоден із політичних чи державних діячів української сучасності ТАК не постраждав.
Стрімкий плин часу зазвичай розставляє всі крапки над «і».
Сьогодні історія повертає нам чесні імена колись невинно і безпричинно закатованих, засуджених, убієнних тоталітарним режимом радянської доби, які постраждали лише тому, що мали свою думку, свої переконання, які не збігалася зі стандартами існуючої політичної системи і яких вони не приховували.
Але, воістину, історія вчить, що вона нічого не вчить.
Ми ще як слід не встигли реабілітувати і віддати належне політвязням і дисидентам радянської пори, як уже в новітній добі української незалежності відрижки системи політичного і правового свавілля породжують своїх, українських політвязнів і дисидентів.
31 липня 2007 року демократична громадськість України відзначала 70-ті роковини початку масових сталінських політичних репресій 1937 року проти свого народу. Але мало хто в цей день звернув увагу і згадав, що саме 31 липня 2007 року в Апеляційному суді Івано-Франківської області відбувався фінал політичної розправи над нашим сучасником, молодим, перспективним політиком і талановитим управлінцем, чоловіком і батьком, сином закарпатської землі, екс-губернатором Закарпаття Іваном Різаком.
Символічно, але саме в цей день новітні Вишенські і Єжови вирішили оголосити вердикт, змонтований у стінах чиновницьких кабінетів, абсолютно невинній людині.
Ми у той день згадували політвязнів радянської доби.
Свого, українського полівязня, мало хто згадав.
Чому?
Очевидно тому, що ми вже навчилися віддавати належне і возвеличувати героїв минулого, яких серед нас немає. З борцями за демократію і гуманізм, які вже відійшли у вічність, легше солідаризуватися. І, головне, безпечніше.
Віддавати належне борцям з диктатурою і правлячим режимом, які є нашими сучасниками, означає ставати їх спільниками і наражати і себе на небезпеку бути самому репресованим з боку того ж політичного диктату і правового свавілля.
Цього ми ще не вміємо.
Цього ми боїмося.
А – даремно.
І не по-християнськи це.
Людину треба любити і шанувати, робити їй добро не лише після її смерті. Але й насамперед і на повну силу – коли вона ще поруч.
Зрештою, якщо ми хочемо бути милосердними, то повинні памятати: милосердя – це не кістка, кинута собаці. Милосердя – це кістка, поділена із собакою, коли ти голодний не менше за неї…
…Журналісти однієї із київських газет, публікуючи матеріал про Івана Різака, назвали його « останнім дисидентом України».
Я з пошаною ставлюся до київських колег. Але з приводу такої характеристики готовий дискутувати.
Справді, Іван Різак, який через свої політичні переконання зазнав гонінь, був увязнений і незаконно засуджений за сфабрикованими справами, а останнім часом змушений проживати зі своєю сімєю не на рідній маленькій Батьківщині, а далеко від дому – є реальним дисидентом. І правда, що він є одним із перших дисидентів доби української незалежності. Хоча, якщо бути відвертим, за політичні погляди і непідкупність жоден із політичних чи державних діячів української сучасності ТАК не постраждав.
Доля Івана Різака дуже схожа на долю політвязнів радянської доби, які самі і сімї яких стали жертвами тоталітарного режиму. Аналогій можна навести багато…
В одному зі своїх інтервю один із дисидентів радянської доби, до речі, земляк Івана Різака із Бобовищанської долини Юрій Бадзьо згадував, як уже в таборі до нього приходив «гінець» із відповідних органів і просив підписати невеличкий «документ», після чого його одразу звільнять.
До Івана Різака теж приходили «гінці», коли він перебував у СІЗО. І також просили «дати відповідні свідчення проти окремих людей» і підписати невеличкий документ. Звісно, обіцяли після цього «не чіпати Івана».
Як і його мужній і непідкупний земляк, який сповна скуштував дисидентських харчів, не спокусився на пропозиції великодержавного Іуди, так й Іван Різак у похмурій камері слідчого ізолятора не втратив самовладання і чоловічої гідності і відповів категоричною відмовою…
Для Різака виявив порядності і принциповості обернувся продовженням і посиленням його мордування.
Івану Різаку як жодному іншому політику сучасності сповна дісталося за свої політичні переконання. Більше того: використовуючи технологію політичного терору 30-их років ХХ століття сучасні політичні інквізитори, які в даному випадку репрезентують потужний закарпатський кримінально-бізнесовий клан, не залишили у спокої навіть родичів і знайомих Різака. Новітні українські палачі перманентно цькували їх, влаштовували їм провокації, звільняли з роботи і погрожували.
При цьому діставалося не лише дружині, сину чи брату, але й навіть старенькій матері і тещі Івана Різака.
Чи вистачить сил і мужності українській Феміді, яка в останні роки замість обстоювання законності і прав людини дедалі більше обслуговувала корумповану політичну систему, а зараз ніби готова до очищення й оновлення, чи вистачить їй сил визнати свою ганебну (назвемо її так) помилку і Різак як і його репресовані соратники нарешті убудуть реабілітовані?..
Відтоді, як Апеляційний суд Івано-Франківської області після майже трьохрічного злочинного ( за рішенням того ж суду) переслідування і мордування опального політика нарешті оголосив вирок по справі екс-губернатора Закарпаття Івана Різака, минає вже три роки.
За цей час більшість юристів, правозахисників, лідери політичних партій ба навіть фахівці інституту Уповноваженої з прав людини Верховної Ради України в один голос заявляли, що по відношенню до Івана Різака мала місце виключно ПОЛІТИЧНА РОЗПРАВА. Однак Іван Михайлович ще й до цього часу не реабілітований.
Хоча громадськість, політичні еліти зокрема його рідного Закарпаття продовжують вірити в неминучість торжества справедливості , а , отже, і повної реабілітації політвязня сучасності.
До речі, той факт, що Іван Різак у боротьбі з репресивною машиною не залишився наодинці, засвідчує, що українське суспільство насправді ще здорове і спрагле до праведності.
Як відомо, прогресивна громадськість Закарпаття, і, головне, інтелігенція і духовенство, яких не залякали погрози і залякування криміналізованих політиків при помаранчевій владі, вже у 2005 році одразу заявили про свою підтримку екс-губернатору. Упродовж усіх років політичних гонінь підтримували і підтримують Івана Михайловича колишні і нинішні лідери держави, авторитетні політики і громадські діячі, провідні правозахисники, близькі, рідні і друзі.
Саме завдяки їм і завдяки Божому благословенню Івану і вдалося з гідністю пройти ці страшні випробування останніх років.
Суд історії з часом неодмінно винесе свій суворий вердикт цій сфабрикованій «кримінальній» епопеї і конкретно тим, хто стоїть за фальсифікацією кримінальних справ проти найуспішнішого керівника Срібної Землі.
Але, оскільки сьогодні ми вже можемо вголос говорити правду, можемо робити її надбанням і нащадків, і сучасників, мусимо ще раз голосно сказати про винятково політичне підґрунтя резонансного кримінального переслідування Івана Різака, якому нарешті повинна бути дана обєктивна і політична , і юридична оцінки.
Павло Пасічний.
