Это интервью Петр Угрин "Педро" боец "ПС" дал закарпатским журналистам летом прошлого года. Сейчас Угрин является политическим узником режима Порошенко.
Друже, як давно Ви уже у Правому Секторі?
З Грудня 2013 року, Коли почався Майдан, я в той час був в Києві на заробітках: вдень робота, вночі – боротьба на Майдані . Після першої смерті – роботу взагалі покинув, і присвятив себе Революції.
Чому саме Правий Сектор, не самооборона або інша якась сила, яка на той момент була на майдані?
Побачив що «правосєки» ходять з червоно-чорним прапором. Це мене дуже зачепило тому, що я – націоналіст. По родинній лінії також всі були націоналісти. Бабусин брат навіть був сотником в армії УПА. Також сподобалось те, що це, в більшості – молоді люди готові до радикальних дій.
Я так розумію після закінчення майдану Ви відразу пішли воювати. Розкажіть де Ви проходили підготовку?
Відправився у Івано-Франківськ, обласний командир, який формував групу, – тоді якраз починалась анексія Криму, – на той час був друг «Лютий», побачивши в мені якусь іскру, включив мене і мого друга «Цвика» в її склад. Цілий березень ми провели, тренуючись в лісах під Бурштином та Рогатином, було також багато людей на вишколі і із інших областей. На початку квітня вирушили з Межигір’я колоною з декількох автобусів разом з провідником в Дніпропетровськ на базу.
Розкажіть будь-ласка про перший свій бій?
Перший бойовий досвід здобув в Ілловайську, мав карабін мисливський, бронежилет і 35 патронів. Завдяки другу «Хорвату» ми вчасно вийшли із запланованого окупаційним режимом котла. Перші міни, перші гори 200-х, перші враження про справжню війну я отримав в Ілловайську. Як не крути, але всі ми люди, всім нам страшно, це випробування зробило мене сильнішим. Потім вже були Піски, Водяне, Опитне,Спартак і т.д.
Є така фраза: щоб добре воювати, потрібно полюбити війну. Запитання звучить цинічно, але чи не скучаєте інколи Ви за бойовими діями?
Звичайно що так. Перебуваючи на передку, я відчував спокій, мені здавалось, що я знайшов себе там. Все життя від 16 років я працював по Україні, потім був декілька разів в Європі, поміняв десятки робіт, заробляючи досить непогано на той час, я завжди хотів бути корисним, щоб життя не проходило марно. Я побачив, що війна для мене – це не є щось страшне, коли ти захищаєш свою землю і там я з можу нести користь своєму народові. Будучи на передку, я захищаю тих, хто знаходиться в тилу і це мені приносить душевний спокій. Коли я на передовій, значить моя домівка захищена.
Чи бували такі моменти на передку що опускались руки, в якихось критичних ситуаціях. Що ви робили в такому випадку?
Я вже пів року на цивілці керую підрозділом 4 ЗБАТ Добровольчого Українського Корпусу Правого Сектору в Снятинському районі і в мене вже стільки разів опускались руки, бачачи, скільки ножів в спину пхає окупаційний режим своєму народу, армії та добровольчим батальйонам. На фронті бойовий дух завжди був на висоті, напевно залізний аргумент в руках з 120мм та 150мм мінами додавали сил (розповідає друг «Педро» з посмішкою. Ред.). Я поклав собі за обов’язок завершити ту справу, яку ми почали всі разом та за яку загинули мої друзі.
Чому в нас такі проблеми в тилу, як Ви думаєте?
На передовій один ворог, це – Росія. В тилу наша влада об’єднана з криміналітетом, олігархами та правоохоронними органами, може нанести удар з любого боку. Внутрішній ворог набагато сильніший і хитріший для українського народу від зовнішнього.
