Найбільш поширеним предметом спекулятивних технологій представників «політичного русинства» є протиставлення загальнонаціональної української та регіонально-локальної закарпатської етнонімії (побутуючої на Закарпатті подекуди ще й дотепер самоназви «русини», на відміну від усталеної на решті теренів сучасної України народоназви «українці»).
Ось характеристика, яку склав про Україну середини ХІХ ст. французький політик, сенатор К.Делямар: «В Европі існує нарід, забутий істориками – нарід Русинів (le peuple Ruthěne) 12 ½ міл. під російським царем і 2 ½ міл. під Австро-Угорською монархією… Цей нарід існує, має свою історію, відмінну від історії Польщі і ще більше відмінну від історії Московщини. Він має свої традиції, свою мову, окрему від московської й польської, має виразну індивідуальність, за яку бореться.
Історія не повинна забувати, що до Петра І той нарід, який ми нині називаємо рутенами, звався руським, або русинами і його земля звалася Руссю і Рутенією, а той нарід, який ми нині звемо руським, звася москвинами, а їх земля – Московією. Наприкінці минулого століття всі у Франції і в Европі добре вміли відріжняти Русь від Московії».
Визначний учений і мандрівник, основоположник антропогеографії Й.Г.Коль: «Сьогодні одна частина українців за Карпатами в угорській державі, друга в австрійській провінції Галичини, деякі залишилися при Туреччині, інші над горішнім Доном, прилучені до російських ґуберній. Але головна маса залишилась над Дніпром у черенній Україні». Щодо галицьких українців читаємо у Й.Г.Коля таке: «Це малоруське племя, так посвоячене з малоросами, козаками й українцями, як баварці зі саксонцями».
Перші фіксації етноніму (самоназви) «Русь» на східнослов’янських землях датуються початком ХІІ ст., але стосуються вони подій першої половини Х ст., зокрема договорів Русі з греками (912, 945 рр.). Саме середньо наддніпрянська земля (з містами Київ, Переяслав і Чернігів) спочатку ідентифікувалася як «Руська земля», «Русь»; звідси ця народна назва, поступово поширюючись, почала використовуватися чи як збірне поняття «Русь», чи як похідні від нього етнонімічні терміни «русини», «руснаки», «руські люди», «рутени» для означення всього українського населення різних регіонів України і за різних періодів та політичних режимів аж до початку ХХ ст. включно. У сучасній публіцистиці, завдяки в т.ч. російським псевдонауковцям (М. Дронов, Г.Миронов, П.Русінко-Бушуєв, Б.Безпалько, Е.Попов та інші, т.зв. експерти з русинського питання), усталилася думка про нібито глибинні мовнокультурні відмінності різних регіонів України, що відбилися в розмаїтті етнонімічних відмінностей. Щобільше – адепти сучасного «політичного русинства» прагнуть використати цю своєрідність регіональної етнонімії України для обґрунтування політичної доктрини про етнічну відмінність закарпатців від українців, а отже, як підставу для національного самовизначення й домагань окремого державнополітичного статусу. Привласнюючи собі виняткове право на давню історичну народоназву українства «русини», представники «політичного русинства» Закарпаття фактично позбавляють подібного права на цю давню самоназву мешканців інших регіонів України. А тим часом народоназва «Русь» / «русин», яка, як зазначалося, спочатку вживалася стосовно жителів Київського і Переяславського князівств, лише наприкінці ХІ – на початку ХІІІ ст. поширилася на території інших земель Південної Русі, що перебували в політичних зв’язках чи договірних відносинах з Києвом, витісняючи поступово племінні та земельні етноніми.
Широке використання етноніма у формі «Русь» / «русин» подибуємо у джерелах другої половини ХVІ – початку ХVІІ cт., документах з історії українського козацтва, творах української літератури, полемічній літературі та публіцистиці (у посланні Львівського братства до братства Новокостянтинівського, «Ляменті до короля» львівської громади, творах Герасима Смотрицького та Івана Вишенського («Не дадѣте Руси ни єдино пространство въ жизни ихъ! Въ судѣхъ Руси не поборяйте… Въ купляхъ, торгахъ, ремеслахъ Русинъ съ папежникомъ волности єдиной да не имать! Въ цехахъ ремесницкихъ Русину быти не достоитъ…»; «Ну ж, якоє ушанованьє поповъ рускихъ одъ пановъ ихъ власныхъ, а снать большей которыє ся Русю быти озываютъ…»; «Так иж Русь, посполитовавши ся з ними позавидѣли их обычаєм, их мовѣ и наукам и не маючи своих наукъ у науки рымскіє дѣти давати почали, которыє за науками и вѣры навыкли»; «… Сіє писаніє зоветься: Зачапка мудраго латынника з глупымъ Русиномъв диспутацію…», «Христофоръ инокъ Русинъ, во святѣй Афонстѣй горѣ странствуя»; «Жалуються в тій легації козаки на неславу всього руського народу…»).
Дослідивши етнонімічну термінологію Літопису Самовидця, П. Толочко дійшов висновку, що «етнічна назва – русини... була однаково визначальною для населення усіх регіонів». Утвердження нового етноніма на західних землях уже фіксує Галицько-Волинський літопис, що опосередковано свідчить про етногенетичні та етноконсолідаційні процеси в межах давніх українських теренів.
У працях видатного вітчизняного вченого кінця ХІХ – початку ХХ ст. Хведора Вовка фактично по всій історичній українській території, у тому числі й на землях Галичини, Буковини та Закарпаття, поняття «русини»/«руснаки» використовуються як споріднені для найменування українства. Учений, згідно з тогочасним побутовим слововжитком, використовує не тільки іменникову форму «руснаки», але й прикметникові похідні – «руснацька школа», «руснацьке населення», «руснацькі церкви».
За спостереженнями визначного вітчизняного вченого-мовознавця П. Чучки, термін «русин» та його латинізований відповідник Rutenus у ХІІІ ст. був відомий не тільки на землях, розташованих північніше Карпат, але й на південних їх схилах, зокрема в басейні середньої Тиси. Так, під 1217 роком у комітаті Красна згадується дворянин Chedur genere Rutenus. Етнонім Rutenus побутує і в інших комітатах Північної Угорщини на початку ХІІІ ст., а на австрійських та німецьких землях термін Rutenus фіксується вже з кінця ХІ ст.
Паралельно з етнонімом «русини» також використовувався на різних українських етнічних теренах його синонім – термін «руснаки» (подекуди – «русняки»). Щодо Закарпаття, то етнонім «русини», за даними дослідників, принесено сюди з Галичини й Буковини порівняно недавно і ним називали себе «тільки жителі східних районів області». На основі даних проведеного професором П. Чучкою впродовж 60-х років ХХ ст. обстеження всіх сіл Закарпаття, ним було встановлено, що русинами найменовувалася людність Рахівського й меншою мірою Тячівського районів, а також населення північних сіл Міжгірського, Половецького та Великоберезнянського районів, тобто власне гуцули й бойки, які, як відомо, упродовж ХVІІ–ХVІІІ ст. переселилися на Закарпаття із сусідньої Галичини і принесли із собою етнонім «русин». Російський історик О. Петров писав ще на початку минулого століття, що до 1919 року простолюдини Закарпаття русинами себе не називали і що на Закарпатті є лише руснаки і русняки, а русини – це вчорашні галичани. Натомість закарпатські долиняни (від межиріччя Тересва – Теребля на сході області і до басейну р. Уж на її заході) донедавна, як стверджує професор П. Чучка, називали себе етнонімом «руснаки». На його думку, «інтелігенція низинних районів Закарпаття до назви «русин» почала зголошуватися лише у ХХ ст. під впливом галицьких видань». Про поширеність на Закарпатті термінів «русини», «руснаки» як синонімічних свідчить висловлювання О. Духновича, за яким «…угро- или Карпато-россы сами себя именуют Русинами, Русаками и Руснаками».
За спостереженнями дослідників, масштабному поширенню етноніма «русин» закарпатці зобов’язані чехословацькому режимові часів входження Закарпаття до складу Чехословаччини.
Щоб дистанціювати закарпатців від галичан, які на цей час уже масово називали себе українцями, а відтак, щоб продемонструвати світові, що закарпатці – це нібито відмінний від мешканців північних схилів Карпат, Подністров’я і Наддніпрянщини народ, празький уряд, керуючись мотивами політичної доцільності, різноманітними засобами державної влади популяризував етнонім «русини» як особливу, притаманну буцімто тільки закарпатцям, самоназву. Цю політичну практику застосування маніпулятивних технологій з метою не допустити об’єднання роз’єднаних частин народу через упровадження для їх найменування різних відмінних етнонімів було застосовано й Угорською владою щодо населення Закарпаття наприкінці 1830-х років. Професор П. Чучка зауважував, що назва «русин» для угорської мови є відносно новою, і вона фіксується пам’ятками угорської мови тільки з 1839 року.
На переконання О. Мишанича – уродженця Закарпаття, відомого українського літературознавця та громадського діяча, який чи не найґрунтовніше дослідив і проаналізував в історичній ретроспективі сутність «політичного русинства», причини його виникнення й розвитку, – «більшість закарпатських громадсько-культурних діячів і письменників ХІХ ст. вважали закарпатців («угро-русских», «венгерских россиян», «карпатских руських», «угро-русинов», «русинов Мадяріи», «подбескидских русинов» та ін.) частиною «южнорусского народа», «малоросіян» і стверджували, що «Русь одна…». Вони культивували близькість Закарпаття до Галичини, не сумніваючись, що «підбескидські» і «забескидські» русини – один народ…». Найбільше прислужилися до утвердження галицько-закарпатської єдності О. Духнович, О. Павлович, А. Кралицький, Є. Фенцик. Рядки О. Духновича: «Бо свои то за горами, – не чужи: Русь єдина, мысль одна у всіх в души» – набули характеру національного об’єднавчого гасла.
Історик Ю. Жаткович у народознавчій праці «Замітки етнографічні з Угорської Русі» (1896) зауважував: «Мы тут под словом «русин» тіх обывателей розумієме Угорщины, котори принадлежат к малоруському народу, живушему во Галиции, Буковині и Южной Россіи, и котори исповідуют греко-католическу віру».
Отже, народоназва «Русь» / «русин» на землях України масово використовується як основна самоназва тамтешнього корінного українського населення аж до початку ХХ ст. Етнонімом «русин» та співвідносним із ним прикметником «руський» називають упродовж ХІХ – на початку ХХ ст. на землях Західної України різні організації, географічні об’єкти, видання («Руська бесіда», «Руська матиця», «Руська трійця», «Руське воєводство», «Матеріали до українсько-руської етнології», «Галицько-руські народні приповідки» і т. п.).
Про поширеність етнонімів «русини», «руські» в науковому просторі ХІХ ст. свідчить їх широка присутність у вжитку гуманітаристики не лише в Наддніпрянській, Галицькій і Закарпатській лінгвістичній, етнографічній та історичній літературі, але й у спеціальних працях зарубіжних авторів (А. Фішера, Р. Райнфуса, С. Вінценза, Я. Фальківського, Р. Кайндля та ін.).
За даними дослідників, на Закарпатті терміни «русин», «руснак» масово вживалися як офіційна назва місцевих українців аж до закінчення Другої світової війни, хоча в міжвоєнний період його почав витісняти етнонім «українець».
Причини тривалого побутування русинської етнонімії на Закарпатті відомі вітчизняні й зарубіжні вчені (М. Тиводар, М. Мушинка, М. Сополига, М. Панчук, Ю. Бача, М. Мозер, М. Мишанич, Г. Кожолянко, В. Балушок, І. Буркут та ін.), які також пов’язують з історичною етапністю націоконсолідаційних процесів у середовищі українців краю, а ще – з наслідками складних суспільно-політичних ситуацій – анексією Закарпаття сусідніми державами й поділом його людності адміністративно-політичними кордонами, що гальмувало загальноукраїнські об’єднавчі процеси. З цього приводу М. Сополига слушно зауважує, що «Формування етнічної чи національної свідомості відбувалося тут значно повільніше, порівняно з основною масою українців, а також у довготривалій ізоляції від неї». Відомий учений-етнолог з Ужгорода М. Тиводар указує на непереконливість концепцій адептів «політичного русинства», котрі вибудовують аргументацію етнічної окремішності закарпатців від українців на підставі відмінностей етнонімії. Він зазначає, що, по-перше, природа і сутність етнічності не вичерпуються етнонімом, а базуються на цілій системі етноідентифікуючих чинників, а по-друге, нібито диференціюючий етнонім «русини» ще в ХІХ – на початку ХХ ст. був спільною самоназвою українців усіх етнічних земель: як на Закарпатті, Пряшівщині, Лемківщині, так і в Галичині, на Волині, Поділлі та Півдні України (Новоросії).
Щодо питання державно-політичної належності етноісторичного Закарпаття в Х–ХІ ст., М. Тиводар на підставі історичних та археологічних даних стверджує пов’язаність суспільно-політичного життя місцевого племені білих хорватів наприкінці І тисячоліття з Києворуською державою. Він поділяє думку С. Папа про ймовірність входження Закарпаття до складу Руської держави Володимира Святославича.
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
