Одним з аргументів на користь законності домагань політичної окремішності адепти «політичного русинства» називають специфіку місцевої розмовної говірки, яка, безперечно, має діалектні особливості в межах загальнонаціональної літературної мови.Розмовну форму місцевої закарпатської говірки ґрунтовно досліджували як вітчизняні, у тому числі й закарпатські мовознавці (І.Верхратський, А.Залеський, Р.Керста, І.Панькевич, С.Бевзенко, Ф.Жилко, І.Чередниченко), так і лінгвісти багатьох країн Європи (росіяни – М.Антошин, Г.Геровський, Г.Клепикова, Л.Петров; поляки – А.Вінценз, В.Курашкевич, Я.Рігер, З.Штібер; чехи – Й.Віра, Я.Гусек, О.Лешка, Я.Моравець; словаки – Ш.Ліптак, Л.Новак, С.Тобік, С.Цамбел, мадяри – Л.Балог-Беийрі, Л.Деже; румуни – З.Пенюк, Й.Патруц, Р.Удлер; болгари – Д.Кринджала, В.Погорєлов; навіть норвежці – О.Брох). Усі вони сходилися на тому, що ці говори і типологічно, і генетично є говорами української мови. Одна з найґрунтовніших праць про закарпатську говірку була написана видатним ученим-мовознавцем і опублікована в Празі ще в 1938 році під промовистою назвою: «Українські говори Підкарпатської Русі і суміжних областей». Як відомо, регіонально-краєву специфіку має також мова населення Полісся, Поділля, Слобожанщини, проте це не може бути аргументацією на користь кодифікації цих місцевих діалектів як окремих мов, адже не лише українська, а й усі національні мови мають діалектні відгалуження, що фактично є закономірністю для функціонування будь-якої національної мови.
З огляду на сепаратистські політтехнології, зав’язані на мовному питанні й запроваджувані щодо русинів-українців упродовж останніх десятиріч, що спричинили етнонаціональні та мовно-ідентифікаційні деформації, видається надзвичайно актуальним спостереження відомого вченого етнолога з Пряшівщини М.Сополиги про загальноукраїнське коріння місцевого діалекту русинів Східної Словаччини): «у своєму фонетичному, морфологічному, синтаксичному та лексичному складі цей діалект зберіг усі характерні ознаки східнослов’янської мовної групи. Первісний, тобто основний, запас слів сільського населення, який служив для комунікації в рамках сімейного та суспільного життя, але й у традиційних формах заняття, є, безперечно, український». Підкреслюючи роль мови як визначального етнічного індикатора, що одночасно виконує інтегруючу функцію між членами етнічної групи та діє як комунікативний бар’єр щодо інших етносів, М.Сополига простежує негативні процеси словакізації місцевої лемківської (української) говірки, що відбувається під впливом зовнішніх чинників та за умов незадовільного стану української національної освіти. Унаслідок штучної словакізації, на думку автора, формується лексична відмінність лемківсько-русинської говірки від літературної української мови, що використовується певними політичними силами як аргумент на користь ідеї про окремішність, «самобутність цього діалекту, який нібито не має нічого спільного з літературною формою української мови».
Іншим фактором, що використовується для легітимізації домагання політичної окремішності русинів-закарпатців, на думку прихильників цієї доктрини, є відмінність матеріальної і духовної культури закарпатців від української. Проте вже за часів незалежності з’явилося (окрім великого обсягу замовної антиукраїнської за характером публіцистики, що популяризує на аматорському рівні міф про етнічну окремішність русинів), чимало ґрунтовних і об’єктивних сучасних досліджень головно вчених-лінгвістів, етнографів та істориків Закарпаття, Буковини й Словаччини, які спростовують подібні твердження. Вони на значному польовому й документальному матеріалі розкривають особливості та загальнонаціональні риси етнокультури українців-русинів Закарпаття як невід’ємної складової української моделі етнокультури, джерельно доповнюючи й концепційно підсилюючи здобутки попередників – учених кінця ХІХ – початку ХХ ст., котрі досліджували етнічність і етнокультуру угорських русинів (І.Франко, Хв.Вовк, Ф.Потушняк та ін.). У виявленні, фіксації та вивченні етнокультурної спадщини Закарпаття чи не найбільшим, порівняно з напрацюваннями інших вітчизняних учених, є доробок В.Гнатюка, котрий здійснив численні фольклорно-етнографічні експедиції в Угорську Русь і опублікував у шести томах «Етнографічні матеріали з Угорської Русі» (Л., 1897–1910. – Т. І–VІ); «Угро-руські духовні вірші» (Л., 1902); його перу належить і низка спеціальних розвідок (Руські оселі в Бачці (в Полудневій Угорщині) // ЗНТШ. – Т. 22. – Л., 1898. – С. 1–58; Русини Пряшевської єпархії і їх говори // ЗНТШ. – Т. 35–36. – Л., 1900. – С. 1–70; Словаки чи русини // ЗНТШ. – Т. 42. – Л., 1901. – С. 1–81 та ін.). Дослідження етнографічної спадщини населення Закарпаття та Східної Словаччини в минулому й сучасному дозволяє виявити єдність української народної моделі матеріальної і духовної культури з її регіональними відгалуженнями та дає підстави заявляти про етнокультурну спорідненість закарпатських русинів з українством.
Щодо використання етнонімів «Русь» / «русин» сусідніми державами, то відомо, що у ХVІІІ ст. корелятивна пара «русин-руський» закріпилася у поляків, словаків та чехів у значенні «українець», «український» і в цьому сенсі, за спостереженнями дослідників, вживається впродовж останніх 200 років. Етноніми «рутен», «русин», як зазначалося, з ХІХ ст. використовуються також угорцями для назви українців Закарпаття, Галичини та Буковини.
У Московському князівстві терміни «русин» / «Русь» спочатку використовувалися головно на позначення жителів південно-західних земель Русі, тобто стосовно українців та білорусів.
Згодом, на землях Московії для означення людності північно-східних земель почали використовувати як етнонім прикметникову форму «русский», натомість на українських та білоруських землях ХІV та ХV ст. терміни «русини», «руській» продовжували вживатись як назва населення (з часу національно-визвольної війни українців ХVІІ ст. їх поступово починає витісняти самоназва «козаки», «українці»). З приводу заміни самоназви «русин» / «руський» на «козак» / «українець» М.Грушевський писав: «…козацтво … ставало репрезентантом цілого народу, всіх верств, а наслідком того терміни: нарід козацький, нарід козако-руський, і заміна понять козацтва і українсько-руського народу – се річ широко розповсюджена у другій половині ХVІІ і ХVІІІ віках».
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
