Може це здатися дивним, але на восьмому році війни Російської Федерації проти України не лише мільйони українських громадян, а й більшість політиків, депутатів Верховної Ради, громадських діячів, навіть частина журналістів, не розрізняють змісту в термінах «руський мір» і «русский мір». Наприклад, депутати від фракції «Слуга народу» Олег Дунда і Олександр Аліксійчук зареєстрували у Верховній Раді України законопроект «Про внесення змін до деяких законів щодо засудження ідеології «руського міра».Безперечно, ідеологію «русского міра» треба засуджувати, розвінчувати, розкривати її ворожість українському світу. «Руський мір» нічого спільного не має з «русскім міром». У правдивому історичному контексті вони походять від назв держав, і їхня енергетична наповненість характеризується протилежною морально-духовною та етнічно-національною сутністю.
Тому в нинішніх умовах загострення російської війни проти України, наростання інформаційно-психологічної агресії, маніпулятивного нав’язування тези, що білоруси, росіяни і українці — один народ, а його роз’єднали «українські буржуазні націоналісти», надзвичайно важливо розкрити справжній код цих понять, зняти полуду з очей не лише українських і російських політичних, державних діячів, а також очільників європейських країн.
Одразу наголошуємо, що по письму «русский» (з двома «с») означає російський-московський, а «руський» (з одним «с») означає український-руський. «Руський мір» потрібно розуміти як «український світ», бо його назва випливає з давньоукраїнської держави, яка називалася «Русь». Найновіші наукові дослідження арабських, візантійських і західноєвропейських джерел, які здійснили львівські вчені Ігор Бойко та Ольга Щодра, стверджують, що вже в 838 р. давньоукраїнська держава Русь була високорозвиненою, відомою країною. До кінця ХІІ ст. під «Руссю», «Руською землею» розуміли лише територію Середнього Подніпров’я, визначену містами Київ — Чернігів — Переяслав (землі полян, деревлян, сіверян). Тільки щодо цих земель і міст вживали термін «Русь». Ні Новгородська земля, ні Суздальська (як і решта приєднаних до Києва земель) Руссю не були. Це переконливо засвідчують повідомлення літописів. Так, перший Новгородський літопис часто повідомляє про поїздки новгородців «у Русь» (тобто в Київ, Чернігів або Переяслав). Так само «в Русь» їздили із Суздальської землі. Назву «Київська Русь», загальновживану в історичній та історико-правовій літературі, ввели науковці-історики. В період існування Київської Русі слово «український» уперше простежується в ХІ столітті. Відомо, що назва «Україна» вперше згадується в літописі 1187 р. стосовно Переяславської землі. Ця територія була основою Київської держави — Руської землі в ІХ—ХІІ ст. (І. Бойко).
Однак досі триває гостра дискусія між російськими-московськими і українськими-руськими істориками, політиками про етнічну спадщину Русі-Київської Русі. Прикро, але під впливом фальшивої царської та комуністичної шовіністичної історіографії у свідомості мільйонів людей сформувалася антинаукова доктрина про те, що російська держава є спадкоємицею Русі-Київської Русі. Основою цієї антиукраїнської доктрини стало геополітичне злодійство Петра І, який у 1721 р. перейменував Московську державу на Російську імперію. Перейнявши грецький термін «Росія», що означає «Русь», Петро І цією назвою вводив в оману Європу, буцімто Московія не загарбала, не підкорила Русь-Україну, буцімто московський і український-руський народи є одним і тим само народом, що нібито мають спільну історію, і що боротьба Мазепи не мала національно-державного характеру, а була внутрішньою боротьбою за владу у державі. Сучасні московсько-путінські імперіалісти, сповідуючи політику Петра І, свою загарбницьку війну проти України також називають «внутрішньою боротьбою», тобто громадянською війною за «справедливість».
У праці «Звідки взялися і що значать назви «Русь» і «Україна» Лонгин Цегельський зазначив: «Петро І бажав собі з’єднати Русь-Україну з Московщиною в одне тіло, але так, щоби ясно було, неначе Московщина є осередком, а наша Русь-Україна лише прищіпкою до сего головного московського пня. Ось тому вхопився він до того слова «Росія», уживаного в тих часах деякими нашими церковними писателями (а невживаного ні серед народу нашого, ні серед народу московського) та назвав тим словом цілу свою Московську державу, в склад якої вже входила і Україна з лівого берегу Дніпра». З перейменуванням Московії на Росію москалі вперше дізналися, що вони великороси. Великороси — це єдиний у світі народ, який до початку ХVІІІ ст. не мав своєї назви, а звався московським людом.
Якщо в корінній Московії терміни «Россія», «русскіє» поступово приживалися, то історична Русь ніяк не могла сприйняти накинуту їй принизливу назву «Малоросія», а русини нізащо не хотіли перетворюватися на «малоросів». Усім своїм єством вони відчували: щоб не розчинитися в «общерусском море», необхідно продовжити своє історичне буття під іншим іменем, яке гарантувало їхню національну ідентичність і не дозволяло б московським маніпуляторам спекулювати на спорідненості назв «Русь» і «Россія», «русини» і «русскіє». Щоб врятувати українців від смертельно небезпечного асиміляторського натиску московського царизму, зупинити реалізацію його тактики мімікрії в етнонімічній термінології, у ХVІІІ ст. в середовищі свідомих українських мислителів та діячів було вирішено на знак протесту проти присвоєння московитами назви «Русь» активізувати поширення первинної самоназви часів княжої України-Руси: Україна, український, українці.
Як вище зазначалося, назва нашої держави «Україна» з’явилася в останній чверті XII ст. Уперше в Іпатському списку «Повісті минулих літ», де літописець розповідає про смерть переяславського князя Володимира Глібовича в 1187 р., сказано: «І плакали по ньому всі переяславці... За ним же Україна багато потужила». Через два роки, в 1189-му, було відзначено, що князь Ростислав приїхав «до України Галицької». Походження назви Україна варто пов’язувати зі словами «край» «найвіддаленіша від центру частина території, околиця», у краю, тобто «погранична територія», з іменниками «край», «країна» у значенні «рідний край, своя країна, рідна земля; земля, населена своїм народом». І, нарешті, ще один погляд, за яким назва Україна нібито походить від дієслова «украяти» (відрізати), тобто первісне значення цієї назви — «шматок землі, украяний (відрізаний) від цілого, який згодом сам став цілим (окремою країною)». Після розпаду праслов’янської етномовної спільності у східних слов’ян від слова украй виникло слово «україна» із значенням «відділений шматок землі, відділена частина території племені». Коли упродовж VI—VIII ст. східнослов’янські племена або союзи племен переросли в князівства, відомі в історичній літературі під назвою «літописні племена» або «племінні князівства», а згодом утворилася рання українська держава Русь, змінилося значення і слів «країна» та «україна». Слово «країна» від значення «територія племені» поступово набуло значення «територія князівства», а потім — «територія Русі». Відповідно до цього змінилося значення і слова «україна»: замість первісного значення «відділена частина території племені» воно стало означати «відділена частина території князівства», а потім — «відділена частина території Русі» (Г. Півторак).
Згодом у період територіальної роздрібненості Київської Русі (з XII ст.), коли від неї почали одне за одним відділятися незалежні князівства, слово «україна» набуло значення «князівство». Вперше згадану в Іпатському списку «Повісті минулих літ» україну дослідники розуміли по-різному: як пограничну з Київською землею територію Переяславської землі; як усю Переяславську землю, названу україною через те, що вона межувала з половецьким степом; як первісну Русь (тобто Київську, Переяславську і Чернігівську землі); як усю Київську Русь. Проте, найвірогідніше, що літописець назвав україною саме Переяславську землю, але не тому, що вона межувала з половецьким степом, а через те, що була окремим князівством. Крім Переяславської україни, була ще Галицька україна, Волинська україна, Чернігівська україна, Київська україна та інші україни — самостійні князівства. Це видно з того, наприклад, що під 1189 роком той самий Іпатський список повідомляє: князь Ростислав прибув «до україни Галицької, і взяв два городи галицькі, а звідти пішов до Галича». В 1213 р. князь Данило «поїхав з братом і забрав Берестій, і Угровськ, і Верещин, і Столп’є, і Комов, і всю Україну». Те, що слово «україна» аж до XVI ст. означало окреме князівство, чітко видно зі свідчень тогочасних літописів: «Кримський цар... хотів іти на царя і великого князя украйну..., а пішов був на черкаси» (Львівський літопис, під 1556 р.); «приходив на цареву і великого князя україну на Сіверські міста із Канева князь Михайло Вишневецький» (Олександро-Невський літопис, під 1563 р.). З другої половини XIV ст. більшість князівств Київської Русі, на основі яких сформувалася українська народність, потрапили під владу Литви і Польщі. Від цього часу назва україна почала вживатися і щодо цих двох частин території: землі, підкорені Литвою (Чернігівсько-Сіверське, Київське, Переяславське і більша частина Волинського князівств) іноді називалися литовською україною, а землі, підкорені Польщею (Галицьке і частина Волинського князівства), — польською україною.
На час визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі під проводом Богдана Хмельницького (1648—1654 рр.), як відзначає В. Скляренко, Україною називалися не тільки запорозькі, а вже всі наддніпрянські землі. Очевидно, від цього часу під УкрАїною стали розуміти цілу країну. Згодом ця назва поширилася й на інші східноукраїнські землі (зокрема, на Слобожанщину, яка деякий час мала офіційну назву «Слободская Украина»). Західноукраїнські землі й далі називалися Руссю, але поступово назва Україна поширилася й на західний регіон і стала спільною для всієї етнічної території українців. Зміна національного етноніма русин, руський (від Русь) на українець (від Україна) була історично необхідна. Перехід до нового етноніма став своєрідною протидією агресивній політиці російського царизму, який ставив собі за мету денаціоналізувати українців і розчинити їх в «общерусском море». В умовах, коли Московська імперія з експансіоністських мотивів присвоїла собі історичну назву України — Русь, а для панівного етносу запровадила трохи підправлений від слова «руський» етнонім «русский» і поширила його й на мешканців історичної Русі — України, перехід від самоназви «русин», «руський» до етноніма «українець» завдав істотного удару по імперській ідеї московського самодержавства «единого русского народа от Камчатки до Карпат». Це мало величезне значення для утвердження національної ідентичності всього українського народу. Спочатку суто географічна назва Україна поступово перетворилася на національну ідею, яка об’єднала в одне ціле такі історичні й географічно не схожі між собою регіони, як Полісся, Сіверщина, Слобожанщина, Донбас, Наддніпрянщина, Причорномор’я і — Волинь, Поділля, Буковина, Прикарпаття та Закарпаття.
Однак московська імперська політика витонченими і грубими методами посилювала «обрусение» українців. Саме в той час, як стверджував Іван Огієнко, коли жива українська мова великим струмком вривалася до мови літературної, коли правопис Мелетія Смотрицького вже був на добрій дорозі й була певна надія на пристосування його до живої мови, Петро І наказав замінити кирилицю на гражданку, а кирилицю дозволено вживати лише для церковних видань. Це був дошкульний удар по розвитку українського правопису, він силою спинив близький вже до закінчення процес пристосування правопису до живої української мови. Гражданка механічно заступила кирилицю; вона вже не знала потрібних для української вимови букв, як не знала й тих надрядкових знаків, які вживала кирилиця і які служили в Україні для наближення літературної мови до вимови живої. Гражданка мала на оці потреби лише російської мови. В цім була її негативна риса для українського письменства.
Москва видала урядові підручники «о произношении российских букв, о исправном их же употреблении» і насильно запроваджувала її до українських шкіл. 5 жовтня 1720 р. Петро І видав указ, який був нищівним ударом по українській мові та літературі, розвиток яких надовго загальмувався. Діючи підло і підступно, Петро І спричинився до того, що в усіх церквах і храмах, серед яких були й ті, що будував Іван Мазепа, його гетьмана-патріота, героя України, проклинали останніми словами як зрадника і відступника.
У 1729 р. вийшов указ Петра ІІ (внука Петра І), який зобов’язував переписати з української мови на російську всі державні постанови і розпорядження. Великодержавну політику «обрусения» продовжувала цариця Анна Іоанівна, яка звеліла одібрати від українських церков книги старого українського друку і замінити їх книжками московських видань. Виконуючи таємну інструкцію імператриці, князь О. Шаховський всіляко заохочував шлюби між українцями та росіянами, щоби українці й у такий спосіб зросійщувалися.
Чи не найтрагічнішою добою для України (до більшовицької ери) виявилося царювання Катерини ІІ. Вона була переконана, що найрозумнішим, найефективнішим є уряд, заснований на абсолютистських засадах, позбавлений таких «феодальних реліктів», як особливий статус окремих земель. Імператриця люто ненавиділа українців. Катерина ІІ завершила антиукраїнську справу, яку розпочав Петро І. Зруйнувавши Гетьманщину, придушивши українську духовність, московський імперіалізм не міг миритися з демократичною, волелюбною Запорізькою Січчю, яка поширювала прогресивні ідеї, зміцнювала в Україні незалежницькі прагнення, розвивала національну освіту. Тож після перемоги над Туреччиною, підкорення Кримського ханства (офіційно Крим «увійшов» до складу Російської імперії у 1783 р.) потреба у Запорізькій Січі, на думку цариці, відпала (Запорізька Січ була потрібна царизмові доти, доки імперія розширювала свої південні володіння, пробивалася до Чорного моря), а існування цього освіченого «острівця свободи» в тилу імперії було надто небезпечним для монархії і суперечило колонізаторській політиці царської Росії.
4 червня 1775 р. великий загін регулярних російських військ на чолі з генерал-поручиком Петром Текелієм (вихідцем із сербського дворянського роду), який повертався з турецької війни, несподівано оточив Січ і вчинив повний розгром. Надто нерівні були сили: по сотні москалів на одного запорожця. 3 серпня 1775 р. був обнародуваний маніфест Катерини ІІ «Об уничтожении Запорожской Сечи и о присоединении оной к Новороссийской губернии». Хитра і лицемірна Катерина ІІ, яка ревно дбала про свою репутацію «гуманістки і благодійниці», зазначила в маніфесті, що «…всем же старшинам кои служили порядочно и имеют одобренья от НАШИХ военных начальников, обьявить НАШУ ИМПЕРАТОРСКУЮ МИЛОСТЬ».
Але водночас, як вірна послідовниця Петра І, виявила свою підступність і жорстокість. Петра Калнишевського та його старшину заарештували і заслали на Соловки. Тут, у «герметичній ізоляції», у нелюдських умовах судилося останньому кошовому Запорізької Січі промучитися 25 років — до 31 жовтня 1803 р., помер він у 113 років від роду.
Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка.
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
