ЙОСИП ТЕРЕЛЯ І КДБ
(5 000 агентів у Іршавському районі)
У радянські часи влаштування на роботу було цілою бюрократичною процедурою. Разом із претендентом на посаду до установи направлялася його «Особова справа» – така собі тека із документами та характеристиками із школи, училища, університету, попередніх місць роботи…
Якщо посада була відповідальною, то характеристики мали бути ще й із комітету комсомолу, із партійної організації, із райкому КПРС, з райвиконкому і так далі. А якщо людина, як Йосип Тереля, притягувалася раніше до кримінальної відповідальності, то у тій папці були ще і довідки та характеристики із місць позбавлення волі. Оскільки Йосип Михайлович ще й лікувався у психлікарнях та спеціалізованих психлікарнях, то його особова справа ледь поміщалася у стандартну папку, на титулі якої було написано, як на всіх таких папках, «Дело №__» (такі папки вільно продавалися у «Культмагах»). У таких випадках, коли документів було дуже багато і серед них були інформації із спеціалізованих закладів, «діловоди із КДБ» узагальнювали відомості про людину та робили «Біографічну довідку», у якій перераховувалися усі «заслуги» та досягнення, вказувалися риси характеру, подавалися відомості про близьких родичів та робилися висновки. Усе це мало уміститися на дві сторінки одного аркуша. У кінці такої довідки на пересічну людину традиційно мало бути записано «Морально устойчів». Бо якщо «нє устойчів» – ніякої роботи не отримаєш. А якщо особа мала притягнення, то на роботу її ніхто приймати не хотів. Особливо небезпечних для себе людей комуністи намагалися працевлаштувати силоміць, тому, що на підприємстві за кожним легше спостерігати. Таким вони давали направлення на роботу. Тоді вже керівник колгоспу чи заводу не мав права не прийняти чоловіка та не забезпечити йому робоче місце.
Але повернемося до документів. Один такий аркуш (біографічну довідку на Терелю), датований другим липня 1983 року, мені пощастило тримати в руках. Я розкажу, що там було написано, але для того щоб ви уявили усю таємність та увесь рівень захисту тих документів і тих прислужників окупаційної московської влади в Україні, які переслідували наших людей, то подам дослівно імена авторів. Отже –
«Автор: АС №№ 2916, 4897, 4899, 4284.
Подписал: АС №№ 4698, 4986.»
І жодних прізвищ! А далі йде перелік першоджерел, використаних при узагальненні даних про Йосипа Терелю. Він займає аж три рядки – подавати його не буду, бо там теж усе зашифровано і переведено у числа. АС тут, я так розумію, це – агент спецслужб. Або агент Сталіна. Або ангел смерті. Що, у принципі, одне і те саме.
Ця біографічна довідка писалася у Іршавському районі, отже у нас таких агентів було не менше 4986 осіб. Уявляєте масштаби та силу окупантів?
Я подам тільки чотири абзаци із «Біографічної довідки» на Йосипа Терелю у власному перекладі. Бо писалося то все, звісно, не українською.
«13.6.82 – До нього на квартиру в с. Довге з’явився підполковник КДБ Михайло Дзямко, який погрожував йому арештом і попередив про невиїзд до 1.7.82. А 20.6.82 – «розмова» з начальником УКДБ м. Іршава, нове попередження. 23.6.82 – обшук. 16.8.82 звільнений з роботи у сувенірному цеху.
3.9.82 з групою віруючих і священників організував «ІГ ( ініціативну групу – ВК) захисту прав віруючих та Церкви», вибраний головою (інші члени: о. Григорій Кодзинський, секретар, о. Діонісій, о. Ігнатій, Стефанія Петрел-Сичко). Мета ІГ – легалізація Української (греко)- католицької церкви.
У листопаді 1982 попереджений про арешт за «дармоїдство». 11.11.82 у Москві затриманий на квартирі у Олени Саннікової. Протриманий чотири години у відділенні міліції.
24.12.82 арештований, звинувачений у «дармоїдстві».» Кінець цитати. Пунктуацію мною збережено.
А тепер проаналізуємо прочитане і трохи поміркуємо. Йосип Тереля мав спеціальність «столяр краснодеревник», тобто, столяр по художній обробці дерева. Робив із дерева красні (файні, красиві) вироби, переважно сувеніри. Мушу уточнити це, бо деякі дослідники перекладають із москальської професію як «столяр червонодеревник» – це не правильно. Професія не передбачала роботу тільки з червоним деревом.
Після попередньої відсидки у московських концтаборах Йосип повернувся у Довге і його влаштували за направленням на роботу у сувенірний цех колгоспу імені співця комунізму Максима Горького, бюст якому до червня цього року стояв перед конторою у Приборжавському. Треба сказати, що крім усього іншого Тереля був ще і дуже незручним та конфліктним працівником. Коли начальник цеху давав Йосипові якесь завдання, то той, замість того щоб одразу кинутися до роботи, вимагав забезпечити йому нормальні умови праці. Він відкривав «Кодекс Законів про працю в СРСР» і починав читати начальникові все, що там написано. А написано було у радянських законах усе правильно – біда в тому, що законів тоді ніхто не дотримувався. Приміщення у цеху не провітрювалося, респіраторів не було, освітлення було поганим, щитків для захисту очей та обличчя, спеціальних рукавиць та відповідних інструментів теж не було. У колгоспі, як у відомому анекдоті, усе робилося з допомогою топора і якоїсь там матері. А Тереля так працювати не хотів. Оскільки керівництво забезпечити відповідні умови праці не могло, а незручний робітник подавав поганий приклад, то його старалися чимскоріше позбутися. А після звільнення до нього приходили кадебісти і погрожували арештом за «дармоїдство». Виходило замкнене коло, у якому влада замикала не тільки борця за свої права, але і себе саму. Бо нормальних умов праці не було ніде, а залишити чоловіка без роботи забороняв той таки закон.
Ще треба звернути увагу на те, що агентів КДБ та їх прислужників було настільки багато, що навіть такий крутий втікач із тюрем та концтаборів як Йосип Тереля не міг сховатися від їх пильного ока ніде: ні в рідному селі, ні в лісі, ні навіть у такому мегаполісі як Москва. Складається таке враження, що окупаційна влада мала очі (не відеокамери) на кожному повороті, за кожною хатою та за кожним деревом. Як ми дізналися із коментарів до попередньої публікації про пана Йосипа, навіть до кравчині, до якої приходила родина Терелі щоб замовити нову сукню, через кілька хвилин після того приходили «особісти» і розпитували: а чого вони приходили? А чому до вас? А про що ви говорили? Чи не було нічого підозрілого у їхній поведінці? Чи не приносили вони якусь літературу? І т.д. і т.п.
Крім платних агентів (прізвища деяких теж називалися у коментах), були і такі як, наприклад, Анна Михайлівна Власюк. Анна Михайлівна не була агентом, не прислужувала окупантам, не писала доносів, не отримувала за це премій і державних нагород… Але їй не пощастило, бо вона працювала майстром у лісгоспі, куди направили на роботу дисидента. КДБ мало таку силу і такі повноваження, що «вони» просто приходили у будь-яку установу чи на підприємство і зобов’язували працівника чи керівника найнижчого рівня слідкувати за конкретною особою та доповідати «куди треба». Коли Йосип працював там, а Анна Михайлівна була його безпосереднім начальником, то вона мусіла кожні дві години дзвонити в Іршаву і доповідати про Терелю, про його поведінку, про те, куди він ходить і з ким спілкується… Якщо б А.М. Власюк відмовилася виконувати «прохання», то тоді вона сама потрапляла під приціл окупантів. Найлегшим наслідком цього могла стати втрата роботи.
Такими самими методами влада окупантів слідкувала за дружиною та дітьми відомого дисидента. Про кожен «підозрілий» крок інформація одразу поступала у Іршаву, а звідки через область та республіку – у Москву. А там уже вирішували: чи вже пора вбивати непокірного, чи хай ще трохи поживе.
У боротьбі КДБ проти Йосипа Терелі переміг наш земляк. Але скількох наших талановитих людей вороги вбили ще до того, як вони ставали хоч трохи відомими?!
PS. Досить часто мені доводиться дивуватися з того, що хтось із земляків ностальгує за життям у СРСР та сумує з приводу «втрати дружби» із москалями. К@цап, якщо колись і обіймав українця, то тільки для того, щоб задушити його. Дивно, що навіть сьогодні хтось може цього не розуміти.
Василь Кузан
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
