Два світи русинства: кагебешний піп Сидор і дідусь Чучка, який всіх нас міг би розсмішити до сліз

  Закарпаття — край, де в одному селі можуть співати колядки трьома мовами, а сусіди сперечаються, чи вони «русини», чи «українці з русинським корінням», чи просто «тутейшні». І серед цього всього є дві людини, які ніби з різних планет, хоча обидві говорять про одне й те ж — про русинів. Один роз’єднує, другий зцілює сміхом і любов’ю. 

 Світ №1. «Автономію нам, або смерть!» — отець Димитрій Сидор

Уявіть собі батюшку в рясі, який замість проповіді про любов до ближнього кричить з амвону: «Ми — не українці! Ми — окремий народ! Дайте нам автономію, як було за Чехословаччини!» Це не вигадка, це реальний архімандрит Димитрій Сидор з ужгородського Хрестовоздвиженського собору (УПЦ МП).

Люди його називають по-різному: хтось «батько Димитрій», хтось «кагебешний піп», а хтось просто «той, що знову щось мутить». Чому кагебешний? Бо ще з 90-х його бачили в компанії російських «братів», він їздив до Москви частіше, ніж до Львова, і якось навіть отримав від Патріарха Кирила орден «за заслуги». У 2008-му СБУ відкрило на нього справу за сепаратизм — бо на з’їзді русинів у Мукачеві він заявив, що Закарпаття має право на самовизначення аж до виходу зі складу України. Суд дав три роки умовно. У 2022–2023 роках його знову «пробивали» — цього разу вже за співпрацю з російськими кураторами під час великої війни.

Коротко: Сидор і його «Сойм підкарпатських русинів» — це той тип русинства, який Кремль дуже любить. Бо замість того, щоб співати «Верховино, мати моя» разом з усіма, вони кричать: «Нас тут гноблять, ми — жертви українізації!» І замість єдності виходить розкол: село на село, родина на родину.

     Світ №2. Дідусь Павло Чучка, який змушує сміятися навіть СБУшників

А тепер уявіть протилежність. Йде собі по Ужгороду невисокий дідусь у вишиванці, з посмішкою до вух, і несе сумку книжок. Це Павло Павлович Чучка — лінгвіст, гуморист, автор словників і, мабуть, найсвітліша голова Закарпаття ХХ–ХХІ століття.

Він написав:

- «Словник прізвищ закарпатських русинів-українців» (там 27 тисяч прізвищ!);

- «Як русини стали українцями» (і нікого цим не образив, бо написав з любов’ю);

- і купу гуморесок, від яких регочуть навіть ті, хто русинської говірки не знає.

Павло Чучка — це людина, яка може зайти в русинське село, заспівати старих пісень, розповісти, чому прізвище «Попович» — це не тільки піп, а й «син Попа, який любив горілку», і всі будуть сміятися до сліз, а потім обіймуться і підуть разом колядувати — і русини, і українці, і угорці.

Він ніколи не кричав «ми — окремий народ!». Він просто показував: подивіться, яка краса в нашій говірці, у наших жартах, у наших колядках. І ця краса — спільна. Це не про кордони, це про душу.

 Два світи — одне Закарпаття

Ось і виходить цікава картинка:

- Один русин у рясі кричить «Поділяй і владарюй!» (і чомусь завжди на користь Москви).

- Другий русин у вишиванці тихенько сміється і всіх мирить жартом і піснею.

Один робить з русинства політичну бомбу.  

Другий — з русинства робить великий святковий стіл, за яким вистачить місця усім.

І знаєте що? 99 % простих закарпатських русинів обирають стіл Чучки. Бо там смачно, весело і ніхто не кричить, що ти «неправильний українець».