Він щороку приїжджає до рідного краю. Він - фанат і, що немаловажливо, фахівець футболу. Є знаним у спортивних колах спонсором і меценатом футбольних команд і турнірів. Збирає однокласників 1960 року випуску на вечори-зустрічі. Колишній мешканець Виноградова, а нині швейцарець із Цюріха Йосип Дюлович Нодь вже відзначив 70-річчя, але енергії та ідей йому вистачає. І нині є радником Виноградівської районної федерації футболу, почесним президентом федерації футболу Ленінградської області. За великий вклад у розвиток футболу Росії Йосип Нодь нагороджений державними нагородами. Був членом Федерації футболу Росії, членом інспекторського комітету ФФР.
Народився у селі Тросник, що на Виноградівщині, 70 років тому. Вищу освіту здобув у сибірському Томську. Працював в Ужгороді в облспорткомітеті, потім 30 років жив і працював в тодішньому Ленінграді. З 2006 року - Берлін, затим Цюріх. Але через всі ці роки і країни червоною ниткою йде закарпатський спорт, який дав йому дорогу в життя.
- У Троснику мешкав з батьками до 5 класу, - згадує мій співрозмовник. - Батько працював на залізниці, тож його перевели до Виноградова. Тут вчився в міській школі №1 і вже з дитинства відчув внутрішню тягу до спорту – неодмінно хотів бути або тренером, або спортивним працівником. Зрештою, мрія дитинства збулась.
- Чому Вас потягнуло аж у Сибір здобувати вищу освіту?
- Хотів чогось особливого. Романтика тягнула. Батьки заперечували, але там жили родичі, тож певна підтримка була. Вчився в педагогічному інституті на факультеті фізвиховання. Звісно, мені, студенту, грошей не вистачало, тож влаштувався в 60-ті роки на роботу тренером в дитячу футбольну команду заводу «Монометр». І мав з того радість – мої підопічні виросли і хлопці стали грати в чемпіонатах СРСР та Росії. Це був перший професійний досвід. Потім доля склалася так, що на одних із змагань мене зауважив і запросив на співбесіду голова облспорткомітету Томської області. Запропонував після закінчення навчання в інституті залишитися працювати в Томську головою спорткомітету одного з районів міста – Кіровському.
- Але, все-таки, Ваша сібіріада скінчилась…
- Так, тягнуло на батьківщину, в тепле Закарпаття! У 1966 році звернувся в Ужгород, в облспорткомітет. Направили працювати в облраду профспілок – спортінструктором в обком лісової, паперової і деревообробної промисловості. Відразу було поставлено завдання: збірна команда обкому профспілки повинна зайняти призове місце в спартакіаді. Перебудовували всю спортивну структуру в цій галузі. Мені пощастило, що головою обласної ради ДСТ «Авангард» в той час був великий педагог, радянський футбольний тренер та спортивний діяч Петро Іванович Крайняниця, а також тодішні спортінструктори Степан Гаупт та Юрій Захаров. Ми склали точечну програму підсилення: Свалява – важка атлетика, Мукачівський меблевий комбінат - центр кульової стрільби, баскетбол, ручний м»яч, Міжгірська фабрика - кульова стрільба, Бичків - плавання, Вишківський лісокомбінат – плавання, Хуст – лижні гонки, волейбол, Ужгород – велоспорт, Перечин – настільний теніс.
- Цікаво, а чи допомагали Ви в ті роки розвитку футболу на малій батьківщині, на Виноградівщині?
- Коли був членом президії федерації футболу Закарпатської області, то дійсно мав вплив. Але у Виноградові була тільки маленька меблева фабрика, тож допомагав команді і в її становленні, і в становленні суддів. Потім – команда «Керамік», яка декілька разів була чемпіоном Закарпаття, команда «Пластик», яку тренував мій колишній однокласник Еміл Радю.
- Знаю про вашу ідею створення книги про Виноградівський футбол…
- У Санк-Петербурзі подібне видання про ленінградський футбол вже видав. Поставив собі за мету втілити 100-річну історію виноградівського футболу також у книгу. Ми ж мали якісний футбол і спортсменів у нашому районі – Михайло Коман, Василь Рац, Іштван Шандор (Чепа), Форкош (Чепа), воротар олімпійської збірної СРСР Іштван Секечі (Вилок). Зараз існують окремі уривки, але це ще не загальне видання. Але рукопис буде готовий вже в цьому році – його збирає і систематизує колишній голова районної федерації з футболу Емерих Міндак. І найголовніше – на видання книги ми з бюджету грошей брати не будемо!
- Ви так докладно про все розповідаєте, що у читачів може скластися враження, що ви і зараз живете на Україні. А чому потрапили за кордон?
- У 1980 році переїхав жити в Ленінград. Працював там також у спортивній галузі – в облспорткомітеті. Одразу вразив масштаб – у справжньому палаці спорту нас працювало 250 чоловік. Моя посада була інструктор з ігрових видів спорту (футбол, хокей, волейбол, баскетбол, ручний м»яч, водне поло, теніс). У Росії народилися сини-двійнята Ерік і Петер (їм зараз по 34 роки), ще маю дочку Ізабеллу (41 рік). Постійно обирався і зараз є почесним головою обласної федерації футболу Ленінградської області. Взагалі, мені в житті пощастило вчитися у великих людей – зокрема, тренерів Юрія Морозова, Миколи Люкшинова – головного тренера «Зеніту» (Ленінград) і «Динамо» (Ленінград). Також в Санкт-Петербурзі закінчив 3-річну школу УЄФА. Маю ліцензію і відповідне право працювати тренером у будь-якій країні світу, а також маю освіту маркетингової роботи в футболі. Допрацював в Санкт-Петербурзі до пенсії (загалом жив там з сім»єю біля 30 років). У 2006-му за сімейними обставинами виїхав у Берлін. Важко хворіла моя дружина і я був з нею в Німеччині до кінця її життєвого шляху. Звичайно, вже в ті роки ми мали солідний сімейний бізнес за кордоном, але я брав участь у ньому мало, бо весь час знаходився біля дружини. Сьогодні живу з дітьми і внуками у Цюріху, очолюю щвейцаро-російську кампанію, яка має декілька направлень. Найголовніше – банківський бізнес, інше– відділ транскордонних перевезень на залізниці, морським та авіашляхами. Маю радість від 5 внуків – Роберта, Соні, Платона, Лоліти. А 9-річна Доротея – майбутня вокальна зірка, вже вчиться у школі при консерваторії у Цюріху і бере участь у міжнародних конкурсах.
- Через призму минулих років як зараз оцінюєте стан закарпатського футболу?
- Ви знаєте, коли у 80-ті переїхав на роботу у Ленінград, футбол залишався на Закарпатті наймасовішим видом спорту. Пригадую цікавий факт: у Москві, на одній з нарад, тодішній президент федерації футболу В»ячеслав Колосков сказав: «Футбол на Закарпатті є кращим за масовістю в цілому Радянському Союзі». Він озвучив статистичні дані. І дійсно: того часу в чемпіонатах Закарпатської області брало участь більше 100 команд. Але це було тоді… Тепер – все не те. Футбольні клуби вважають за престиж придбати собі гравця і «ввалити» за нього величезні кошти. Мій біль душі зрозуміють вболівальники, адже це погана мода купляти собі гравців. Бо купляють – НЕ кращих! Це, зокрема, говорю і про закарпатську «Говерлу». Пам»ятаю, що гравців нашого клубу запрошували в київське «Динамо», «Чорноморець», «Карпати» (Львів). Ми мали величну плеяду майстрів шкіряного м»яча – Михайло Коман, Йожеф Сабов, Василь Турянчик, Федір Медвідь, Юрій Габовда, Секеш, Шандор, Рац, Михаліна, Дєрдь…
Зараз же негайно потрібно вирощувати своїх гравців, системно підійти до цієї проблеми, бо поки з юнака виросте майстер – потрібен час. І, повірте, хто раніше розпочне цю роботу - той в кінцевому рахунку і виграє. А ще потрібно внести патріотизм: це - наш футбол, це - наші гравці, це - наші тренери!
Вірю: закарпатський футбол буде жити і світити іншими фарбами!
Новини Виноградівщини
Валерія Каналош
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
