В повоєнні роки Закарпаття по праву називалося “футбольною кузнею”. Багато талановитої молоді було в той час фанатично закохано в футбол. Сотні футболістів приймали участь у змаганнях, починаючи від районного до всесоюзного масштабів. Здібних гравців запрошували в команди різних футбольних ліг. Одним із таких футбольних талантів був Георгій Лавер. Нині 90-річний Георгій Михайлович єдиний, хто залишився в живих із славної команди СК «Русь», яка колись клала на коліна знамениті професійні колективи тогочасної Чехословаччини.
Досьє
Дата і місце народження -7 березня 1923 с. Зняцево (Мукачівський район)
Амплуа – захисник
Ігрова кар’єра:
1937-1941 – гравець футбольної команди Мукачівської гімназії
1943 – 1945 – СК «Русь» (Ужгород)
1946 -1948 – «Спартак» (Ужгород)
1948 – 1952 – «Динамо» (Київ)
1952 – 1955 – «Спартак» (Ужгород)
З 1955 р перейшов на педагогічну роботу: працював директором вечірньої школи, гімназії та вчителем історії в ЗОШ №1.
Одружений, разом з дружиною Тетяною Павлівною виховали двох синів
На матч «Русі» йшли пішком з Мукачева…
Свій футбольний шлях Георгій Михайлович розпочав у мукачівській гімназії. Вже тоді команда мукачівських гімназистів разом з Лавером не мала рівних серед учнівських команд. Під час навчання в гімназії мріяв грати за найсильніший крайовий колектив -СК «Русь», - згадує Георгій Михайлович. - Одного разу, вирішили з хлопцями відвідати футбольний матч ужгородської «Русі» з знаменитою командою «Батя» з м. Злін (Авт: цей поєдинок мав місце у 1936 р ). Видалися в дорогу ще зранку з Мукачева, щоб встигнути на гру, адже йшли пішки. Коли, нарешті дійшли до стадіону, перед нами виникла серйозна перепона - охоронець через нестачу місця на трибунах не захотів нас впускати на територію, навіть, за гроші. Ніякі доводи на нього не мали впливу, А допоміг нам потрапити на стадіон один інтелігентний чоловік, який стояв в стороні і чув наші прохання до охоронця і розповідь про довгу подорож з Мукачева на цей матч. Він і попросив бодігарда нас впустити. Примостили нас зморених позаду воріт, бо в інших секторах яблуку ніде було впасти. Сама гра розпочалася з феєричного шоу – з літака над стадіоном, випустили сотні надувних м’ячів, як виявилося потім така помпезність була проведена через те, що на матч приїхав сам президент «Баті» - Ян Батя, який сподівався бачити чергову перемогу своєї команди. Однак, смаку вікторії в цьому протистоянні він так і не відчув. Перший гол забили ужгородці, невдовзі під пильним оком президента чехи зрівняли рахунок у грі. Та до кінця тайму ужгородці виходять вперед 2:1. А в другій половині гри команда «літаючих вчителів» (Авт:. так ще називали СК «Русь») ще двічі засмутила гостів з Зліна. Після третього пропущеного м’яча невдоволений Ян підвівся з місця і вирішив не споглядати на ганебне побиття його команди й ще до завершення матчу разом зі свитою покинув VIP-сектор.
А в 23 році моя мрія збулася – сам став гравцем славної команди. На жаль, лише неповні три роки грав у складі цієї команди. З завершенням війни, команда практично припинила свої виступи, провідні її гравці разом зі мною перейшли в новостворений «Спартак», який був сформований на базі двох ужгородських колективів – УАК та СК «Русь».
Піти в «Динамо» переконала партія….
Георгій Михайлович, вже будучи гравцем «Спартака» вирішив у 25-річному віці вступити в Ужгородський держуніверситет на історичний факультет. Маючи непогану гімназійну базу, йому не склало великих проблем здати іспити і стати студентом.
Не встигши, як слід приміряти студентську парту, Лавер опиняється в столиці УРСР Києві.
- Поїхавши на збори з «Спартаком» , - продовжує Георгій Михайлович, - грали товариську гру з «Динамо», яке в той час плелося у хвості вищої всесоюзної ліги. Манера гри, рівень підготовки та фізичні дані сподобалася тренеру киян Костянтину Щегодському, який одразу ж запропонував перейти до лав київського клубу. Однак, згоду не дав. Переживав за навчання, на носі була перша сесія. По приїзді в Ужгород мене викликали в обласний комітет партії й «попросили» допомогти головній команді УРСР. Звісно, відмовити не міг і так одягнув футболку «Динамо». На перших порах поєднував навчання в УжДУ і матчі в Києві, курсував літаком туди-сюди, аж поки мене перевели у Київський держуніверситет.
Слід відмітити, що Георгій Михайлович був першим представником Срібної Землі в згодом найтитулованішому клубі Радянського Союзу, а вже після нього через динамівську команду пройшли десятки закарпатців. Славних чотири роки провів Георгій Михайлович у столичній команді.
Крім футбольної слави Г. Лавер у Києві знайшов і своє кохання…
Окрім футболу, в нинішній столиці незалежної України доля подарувала Георгію Михайловичу ще й прекрасну дружину. Молодий футболіст знайшов свою половину не на матчі серед палких вболівальниць, а в гостях у професора. Знайомство Тетяни Павлівни та Георгія Михайловича відбулося за щасливим збігом обставин.. Викладач - професор запросив до себе Георгія додому з ціллю засватати здібного студента і спортсмена за власну доньку. В той час у нього дома була подруга сестри потенційної невістки, цієї подругою й була Тетяна, з якою наша земляк невдовзі поєднав долю. Сама ж 83-річна Тетяна Павлівна згадує, що молодий закарпатець вразив її патріотизмом і любов’ю до своєї землі.
– Він так чудово змалював ваші гори, ріки, долини, що я вже в Києві закохалася у цю благодатну землю, - каже колишня киянка. А особливо Тетяні Павлівні сподобався вірш, який Георгій Михайлович розказував одного разу перед дівчатами. І тепер не відмовився згадати уривок вірша О. Митрака:
Гори наші, гори наші, бідні гори…
На вас я печально устремляю взори,
Що за дивна сила тут вас наметала?
Луч тепленький сонця, і землю украла
Кроїте ль ви в недрях золотую долю,
Іль готовите ви нам вічную неволю.
З того часу вже 58 років Георгій Михайлович та Тетяна Павлінна ідуть рука об руку по дорозі життя.
-Коли приїхав в Ужгород, - повідає знаний ветеран, - всі знайомі дівчата стверджували, що привів додому уболівальницю, хоча дружина жодного футбольного матчу за моєї участі не бачила.
Після завершення навчання в університеті вирішив повернутися назад в Ужгород і розпочати роботу за фахом вчителя історії. Перед тим дали мені направлення , з яким відправився на рідне Закарпаття.
Після «Динамо»…
В той час в обласному центрі місцевий «Спартак» переживав непрості часи – вилетів з ліги майстрів і знову боровся за повернення в статус професіоналів.
- Не встиг приїхати, - веде далі Георгій Михайлович, - як одразу ж запропонували місце в команді, з проханням допомогти підвищитися в статусі. Як бонус до цього, місцева влада пообіцяла взамін посприяти з працевлаштуванням в одній із шкіл Ужгорода. Так і було: знайшли мені місце вчителя історії у вечірній школі.
У складі «Спартака» грав упродовж трьох років і в віці 32 років вирішив завершити спортивну кар’єру, вже не витримував навантажень на організм. Хоча, мене просили продовжити грати, навіть казали, що освітянську роботу за мене буде вести заступник. Але такого собі дозволити не міг і вирішив з активним спортом зав’язати. Навіть, рекомендую гравцям команд-майстрів, що професійним футболом слід займатися до 30 років, а далі слід зав’язувати, бо організм вже не може підтримувати життєвий баланс на необхідному рівні. Якщо ж і далі грати, то йде жорстка експлуатація організму, серйозні навантаження, які можуть завдати непоправної шкоди здоров’ю.
Не пішов Георгій Михайлович і по тренерській стезі. Каже, що ще під час навчання в гімназії викладач застерігав від тренерської роботи і казав таке: «Якщо команда виграє – тебе всі хвалять, а якщо навпаки, то хоч ти й хороший тренер, тебе знімуть з роботи і ніколи не матимеш задоволення від тієї роботи». Тому й вирішив працювати педагогом, сконцентруватися на вчительській роботі.
Антикризовий освітянин
Робити вчителем у 50-і було непросто, а особливо в вечірній школі. В той час у такі школи в переважній більшості ходили учні, для яких навчання було не на першому місці, сильно хромала й відвідуваність ними занять.
- Через слабку дисципліну та низьку відвідуваність звільнили керівника школи, - оповідає чергову історію Лавер, - а у боротьбі за директорське крісло між собою пересварилися дві претендентки, керівництво міської освіти знайшло «соломонове рішення» й поставили на цю відповідальну посаду мене. Досить важко було одночасно керувати школою і грати футбол. Але саме футбол допоміг мені навести лад з злісними прогульниками. Учні вечірньої школи постійно втікали з уроків на футбольні матчі «Спартака». Але після того, як помітили, що директор школи грає у футбол вирішили не підводити мене і почали ходити на уроки. Відвідуваність занять на стільки зросла, що керівники освіти міста ніяк не могли збагнути як мені молодому директору вдалося виправити ситуацію.
Георгій Михайлович працював завучем у школі №1, в школах-інтернатах №1 таі №2. Як досвідченого фахівця його постійно переміщували з посади на посаду, де були проблемні міста в освіті міста, туди переводили, щоб навести лад. Закінчив свою освітянську кар’єру у 63 роки і пішов на заслужений відпочинок.
Думка ветерана про футбол сучасний
На думку колишнього динамівця сучасний футбол у технічному плані не відрізняється від футболу 50-х років, але темп гри, навантаження, експлуатація гравців зросли досить сильно. - По-друге, - стверджує Г.Лавер, - футбол став дуже високооплачуваний, команди купують гравців за величезні гроші, раніше такого не було. А нашестя легіонерів у наші клуби несе велику шкоду для розвитку національного футболу.
* На фото: Третій зіліва Г. Лавер у складі гімназійної команди.
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
