У шкільні роки я не цікавився ні історією, ні літературою Закарпаття, тим більше минулим Виноградова і нашого району. Я в той час, як і вся молодь, захоплювався історією Великої Вітчизняної війни. Для нас в історії Закарпаття не було нічого цікавого. І не було нікого, хто б відкрив для нас велич минулого рідного краю. Згадую, що в шостому або сьомому класі декілька уроків було присвячено історії Закарпаття, але у пам’яті залишилася лише згадка про Довбуша.
Така байдужість до нашої давнини зберігалася до нещодавна, поки не поїхав у Рахів, де звернув увагу на пам’ятник гуцулу із словами «Знаймо хто с’мо». Приємно вразив альбом «Рахівщина» - розкішне видання, в якому багато уваги приділено далекій минувшині. Не менш цікавою виявилася і книжка – «Місто в геграфічному центрі Європи».
А що вже говорити про книги пана Аржевітіна про минуле с. Колочави і Міжгірщини. Їм можна позаздрити. Мабуть, це і явилося тим подразником, який мотивував мене взятися за більш детальне вивчення історії Виноградова і району.
Треба прямо сказати, що в цій справі зустрівся з дуже багатьма труднощами. Всі документи в давнину були написані латинню, на жаль, якою я не володію. Довелося вивчати наші вітчизняні, радянські, угорські і чеські джерела. Велику увагу звертав народним переказам, тому що народна творчість органічно пов’язана з історією народу. Так крихітками збиралися дані, які вимальовувалися в окремі картини, котрі я виношу на суд читачів.
Територія нашого міста та району була заселена вже в глибокій давнині у період палеоліту. Докладно дослідив доісторичну добу нашого регіону Йосиф Міхалик ( в 1890-1910рр. ) учитель Севлюської горожанської школи. Він виявив та описав цілий ряд поселень з молодшої кам’яної та бронзової доби. Зібрав предмети матеріальної культури тих епох і заснував музей при школі. На превеликий жаль, його наступники не мали до музею інтересу, тому він не зберігся.
Про заселення міста і району свідчать і археологічні розкопки – виявлено поселення біля Королева, знайдено вироби з міді і бронзи (III-II тисячоліття до н.е.) в Боржавському, Чепі. А в Дякові - цілу ливарню. Один з найбільших залізоплавильних центрів Закарпаття (III і I століття до н.е.) і другий в Європі по кількості та значенню знахідок відкрито у Дякові та Новому Клинові.
Слов’яни появилися в Дунайській котловині вже в IV столітті нашої ери. Прийшли через Карпатські перевали разом з аварами, дикими тюрксько-татарськими племенами. Відомий історик VI століття Іордан (історіограф походів Аттіли, 456 р.) подає важливі відомості про слов’янські поселення Карпат. Візантійський історик X століття Костянтин Багрянородний стверджує , що все Верхнє Потисся в VI столітті було заселене слов’янськими племенами. Слов’янські поселення того часу були невеликі. Житлом їм служили землянки і напівземлянки з печами. Займалися вони мисливством, рибальством, землеробством, гончарством, ткацтвом, обробляли дерево і залізо.
Як відомо, в 896 році через Верецький перевал у Тисо-Дунайську котловину перейшли угорські племена. Однак їх панування не зразу поширилося на територію, що нині займає наш район. По-перше, тому що певно знаємо, що угорські кочівники лише пройшли Закарпаттям, захопивши Мукачево, Ужгородський і Земплинський замки – далі рухалися в Задунав’я в давню Паннонію. На початку X віку під ударами угорців-кочівників впала перша західнослов’янська держава – Велика Моравія.
По-друге, в той час територія нашого району була болотистою, внаслідок розливів Тиси і Боржави та їх притоків. Дубові праліси з болотами робили ці простори важкодоступними.
Як уже говорилося вище, поселення хоч і малі, тут уже були. Це підтверджують археологічні дослідження зроблені в околицях Малої Копані, Чепи, Дякова та біля замку «Канків».
Існує декілька версій про приналежність колишньої території району. По одній цей регіон вважається TERRA NULLIUS (територія нічийна, нейтральна). По другій в X-XII ст. в Нижнім Потиссі було окреме, залежне від болгар панство Ахтума. Треті вважають, що Закарпаття було в складі Київської Русі. Звичайно кожна з версій має слабі сторони, але поки не доведено протилежне, всі вони мають право на існування.
З історії відомо, що в кінці свого правління Стефан I, скориставшись нападом візантійців на Болгарію, також оголосив їй війну і захопив Нижнє і Середнє Потисся, убивши там трьох князів. Угорські літописи повідомляють, що Стефан I мусів докласти багато зусиль, щоб зламати опір слов’ян у Потиссі. На мою думку, тоді й була приєднана територія району до складу угорського королівства.
Севлюш, Сивлюш під цими назвами місто згадується в латинських тогочасних документах. А з 1946 року – Виноградів. Виникло воно раніше, ніж Угочанський комітат. Коли і хто заснував Севлюш достеменно невідомо. Але сталося це дуже давно, бо вже в 1262 році у латинських документах воно згадується як королівське місто. В 2011 році я опублікував полемічну замітку «Скільки років Виноградову», в якій не погоджувався з так «званим» 750-річчям Виноградова. На жаль, ніхто її не взяв до уваги, можливо наші можновладці і не удосужилися її прочитати, а історики промовчали. На щастя, цей «ювілей» пройшов майже непомітно і ніяких згадок з цього приводу не залишилося.
Отже, 1262 рік – рік надання місту королівських привілеїв. Цікаво, що ніхто з сучасних істориків не бачив оригіналу, або навіть копії цього документу. Найбільш ймовірно хтось із попередніх істориків ознайомився з цією грамотою, бо у багатьох джерелах приводяться вичерпні дані.
Так, місто отримало право самоврядування, його населення мало право обирати старосту (голову міста), могло вільно вселятися і виселятися, будувати млини, займатися полюванням і рибальством. Барон не мав права поселитися між громадянами міста. Священників собі самі обирали, а попівську десятину могли залишати на своєму полі – нехай священник сам збере урожай. Городяни повинні були платити королю невеликий земельний податок, а в королівську армію щорічно посилали одного озброєного вояка. Місто мало право вільного базару по четвергах.
Ця традиція виявилася живучою і збереглася до сьогодні. Громадянам забезпечувалося право вільної переправи через Тису і вільного користування дорогами. Перелік пільг, дійсно, вражає. В зв’язку з цим виникає питання, а за що отримані ці привілеї? Після проголошення в 1222 році «Золотої булли» магнати мали найширші права над населенням, влада їх була безконтрольною. Тому городяни Севлюша не могли бути місцевими жителями, тим більше, що поселятися серед них баронам було заборонено. Логіка підказує, що це були колоністи-німці або італійці. Тим більше, що після монголо-татарської навали (1240-1242 рр.) територія Виноградівського району , як і всього краю, зазнала значного спустошення, населення його різко зменшилося. Угорський король Бела IV закликав на ці землі колоністів. Це звичайно, моє припущення, але на його користь говорить і той факт що слов’яни того періоду не займалися виноградарством, а цю культуру занесли до нас із Німеччини або Італії, які і навчили нас її вирощувати.
І ще таке про привілеї. Чотири поселення – Королево, Сасово, Чорний Ардів і Веряця дістали спільну привілей ну грамоту від короля Лайоша Великого у 1355 році. Однак, у спірних питаннях вони зобов’язані були звертатися до Севлюського старости і його присяжних. Їх рішення було обов’язковим як для спірних сторін, так і для начальника королівського майна, коменданта замку «Нялаб». Це свідчить наскільки авторитетними були севлюське право і суд. Подібні привілеї намагалися отримати і інші населені пункти краю. Відомо, що в 1329 році Карло Роберт представив в якості нагороди п’яти мараморошським містам Севлюське право.
Як стверджують угорські і чеські джерела всі привілеї місту Севлюшу пізніше в 1294 році підтвердив король Андрій Третій, а відтак в 1319 році і 1329 році король Роберт Карло.
Тут є одна цікавинка. В 1301 році помер угорський король Андрій Третій останній з династії Арпадовичів. На цей час в східній Європі склалося так, що чеський король Вацлав II досягає вершини своєї влади – він на троні Чехії і Польщі. Але і тут він незадоволений, а тут представився шанс отримати третю корону, на цей час угорську. Не для себе, а для сина – 12-річного Вацлава. Переважна частина угорського дворянства вступила в підтримку його кандидатури, в т. ч. Беке Боршо, якому в 1307 році Карл Роберт подарував місто Севлюш, котрий побудував тут замок «Канків». Вацлав молодший правив у Буді під іменем Ладіслава V.
Частина знаті не підтримувала Карла Роберта Анжуйського, якому угорське королівство заповідав в апостольський лен папа Боніфацій VII. Положення незадовго змінилося, молодий король втратив підтримку феодалів, і в підсумку Вацлаву II прийшлося відвезти сина під охороною назад у Прагу, на всякий випадок з королівською короною Стефана. Проти прихильників Вацлава - молодшого розпочали переслідування, які посилилися із-за того, що брат магната Беке Боршо-палатин Беке Копос Йокоб виступив проти Карла Роберта. Після подавлення антикоролівського виступу замок Канків як центр феодальної крамоли був зруйнований.
Вище я вже згадував, що у 1319 та 1329 році Карл Роберт знову надав місту привілеї. Остаточно місто позбулося привілеїв в 1396 році, коли його та навколишні володіння король подарував феодалові П. Перені за заслуги здобуті в битві з турками. За участь в подавленні повстання проти короля Сигизмунда I Перені знову був нагороджений. В 1405 році він отримав у володіння королівський замок Нялаб із всіма прилеглими до нього селами – Королево, Веряця, Сасово, Ардов, Теково, Крива, Черна. З тих пір головною твердинею і родовим гніздом магнатів Перені став замок Нялаб.
/Далі буде…/
Іван Біланчук,
Виноградів
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
