Віктор ДЯДЧЕНКО: « Кримінальні справи проти Івана Різака не варті виїденого яйця»
Він народився у невеличкому селі на Київщині. Закінчив сільськогосподарський технікум, працював механізатором. Потім було навчання в столичній академії сільськогосподарських наук , служба в армії і направлення від міністерства у Закарпатську область.
Саме на Закарпатті Віктору Дядченку довелося пройти тернистий шлях кар’єрного зростання від інженера сільгоспхімії до заступника голови обласної адміністрації. А між тим було створення сім’ї після одруження на чарівній закарпатці, народження дітей і визнання людей, для яких йому завжди хотілося зробити якомога більше. За майже 18 років керування Мукачівським районом Дядченку багато чого вдалося. Бо, як він каже, на таких посадах можна байдикувати рік-два. Але не 18 років. Не дадуть.
Йому і зараз не соромно дивитися мукачівцям в очі. Не так, як деяким нинішнім можновладцям, якими після 2005 року на поважну і в солідному віці людину було влаштоване дике полювання. Їм зустрічатися з Віктором Олександровичем буде з часом усе важче.
Але це вже окрема тема.
Дядченко тричі побував в 1986 році в Чорнобилі. Він, тодішній заступник Мукачівського райвиконкому, змушений був так часто там бувати, бо деякі закарпатські високопосадовці відпиралися під усякими приводами…
Не лише прості люди високо оцінили працелюбність і високий професіоналізм Віктора Олександровича. Він – заслужений працівник сільського господарства, кавалер ордена князя Володимира, має ряд урядових нагород. До речі, Віктор Дядченко один із перших на Україні, хто став головою райвиконкому на альтернативній основі. Це було в часи горбачовської перебудови.
Сьогодні, коли досвід і мудрість таких, як Дядченко, стали нашій державі непотрібні, Віктор Олександрович із сумом згадує пережите і з жахом спостерігає за тим, що відбувається у нас. Ось що розповів нам все ще підтягнутий кремезний хоч із посивілими скронями Віктор Дядченко:
Мені боляче, що нова влада так необ’єктивної і по-дикунськи оцінила нашу діяльність, наш нелегкий труд. Отой весь галас, який зняли у 2005 році навколо губернатора Івана Різака, стадіон «Авангард», кримінальні справи проти нього та його команди – я все це розцінюю як політичний піар.
Кажуть, що Іван доводив Сливку до самогубства. Сливку я прекрасно знав. Він був моїм товаришем. Я лише одне знаю, що Різак навпаки активно сприяв, щоб Сливка залишився ректором ще на один строк.. Я за це з ним ще й коньяк пив у його кабінеті. І тут раптом…доведення до самогубства. Це так, бо комусь так дуже хочеться. Так як хочеться звинуватити його в хабарі, в організації заворушень у Сваляві. Але це ж, хлопці, наївні справи, дріб’язкові. Ви не розумієте, що то є посада губернатора, ви зовсім не знайомі зі специфікою його роботи, коли пред’являєте такі бездоказові і дріб’язкові обвинувачення. Взагалі, ці кримінальні справи проти Івана Різака не варті і виїденого яйця і я впевнений, що суд детально вивчить цю справу і неодмінно виправдає Івана Михайловича. Бо інакше бути не може. Більше того, я впевнений, що Іван Різак повернеться до активного громадсько-політичного життя і на державну роботу. Якщо ми не використовуватимемо потенціал таких оригінальних і талановитих організаторів і менеджерів, яким є Іван Михайлович, то ця держава немає ніякої перспективи.
Чому я так кажу? Бо з Різаком я працював не один рік. Як, до речі, працював у різний час з багатьма першими керівниками Закарпаття. Це і Юрій Ільницький, і Михайло Волощук, і Генріх Бандровський, і Михайло Країло, і Сергій Устич, і Віктор Балога, і Генадій Москаль, і Олег Гаваші. Я їх всіх добре знаю. Як і вони мене.
Я з приємністю пригадую роботу з усіма губернаторами. Але з Іваном Михайловичем особливо цікаво було працювати. Команда, яку він згуртував навколо себе – це була високопрофесійна команда управлінців, які працювали на благо закарпатців. У вересні 2003 року він запропонував мені посаду заступника губернатора з аграрних питань. І хоч я довго опирався, бо очолював на той час Мукачівський район, таки погодився. І ми запрацювали на повну потужність. Один лише приклад. У 2004 році валовий збір зерна в області був найбільший за всі роки незалежності України. Опоненти можуть казати, що, мовляв, Дядченко приписує. Так, можна багато чого приписати. Врожайність, наприклад.
Але вал?.. Кількість зерна, яка пройшла через вагу, і через склад – таке приписати не можна. І це ніхто не може заперечити.
Я б міг багато розповідати про те, що нам вдалося зробити в аграрному секторі. Але той факт, що за темпами зростання в сільському господарстві( не по валу, зрозуміло) ми мали перше місце в Україні, свідчить сам за себе. І тут вирішальна роль, на мою думку, губернатора, який підтримав мої починання як керівника аграрного сектора. Я говорю про сільське господарство, оскільки воно мені найближче. Але колосального позитиву було досягнуто у всіх сферах народногосподарського комплексу області.
Давалося це нелегко. Але Іван Різак, ерудована, трудолюбива, від землі людина своїм прикладом спонукав до роботи всю команду.
Я не можу не згадати і його батьків. Так сталося, що, коли я був молодим керівником сільгосптехніки і мав свій дачний садочок, треба було пообрізати дерева.. Я приїжджаю до директора Бобовищанського радгоспу і прошу керівника: «Василь Васильович, ви не могли б мені дати якогось спеціаліста обрізати садочок?». А він одразу : «Он іде Мішко-бачі». Я не знав тоді ще ,хто цей Мішко-бачі. Я його привіз на дачу, він мені швидко пообрізав дерева і каже: « Не буду ж я вам кожен рік обрізати. Треба вчитися й самому.» А я йому кажу: «Я ж інженер-механік». А він мені та спокійно: «Тут нема нічого складного. Три речі треба знати. Навчитись відрізняти пагінці плодоносні і неплодоносні. І цим визначити навантаження. Друге – не пускай вгору. І третє – не жалій. Сад обрізати треба так, щоб через дерево пролетіла птиця.» Я цю науку запам’ятав на все життя і тепер свій садочок сам обрізаю. А той Мішко-бачі виявився батьком Івана Різака.
А чому я згадав Іванового батька? Та тому, що це була надзвичайно трудолюбива і порядна людина. Як і вся його велика сім’я. Скажіть, як треба працювати у селі, у радгоспі, щоб виростити трьох синів і дочку – чотирьох дітей – і всім дати вищу освіту! Кожен, хто має бодай одну дитину, знає, як це непросто. А сім’я Михайла Різака дала вищу освіту чотирьом.
Оці батьківські гени працелюбності , порядності і чесності успадкував Іван Михайлович. Він працював страшно. Він не жалів ні себе, ні нас. Кожен день, або через день за 15 хвилин сьома вже в нього була селекторна нарада. Іван – надзвичайно грамотний аналітик. Йому достатньо було глянути на бюлетень, щоб побачити реальну картину справ і дати їй глибокий аналіз. Після цього вже приймалися рішення. Ніхто в аналітиці з ним не міг зрівнятися. І я вважаю, що це також не взялося само по собі.
У 2003 році наша область за всіма показниками соціально-економічного розвитку посіла перше місце в Україні. У 2004 році – перше місце разом з містом Києвом. Була повністю ліквідована заборгованість по заробітній платі. Були колосальні надходження до бюджету. Дехто хоче це повторити… Не може! Піднімайте статистичні дані – і самі переконаєтесь.
Саме в часи губернаторства Івана Різака столиця почала з повагою ставитися до нашої області. І президент приїжджав, і прем’єр-міністр, і міністри. Тому що був результат. Не соромно було їм було приїхати на Закарпаття. А нам не соромно було їх прийняти. І ми всі знали, що все це не з неба впало.
Або візьмімо новий залізничний вокзал в Ужгороді. Зараз багато пишуть, що це, мовляв, Кирпа зробив. А чому Кирпа не зробив з попереднім губернатором. Були ж і тоді вибори – парламентські, 2002 року… І всі ми кричали «ЗаЄду». Чому тоді губернатор не запросив Кирпу і не побудував вокзал? А лише при молодому губернаторові Івану Різаку. Я був свідком тих зустрічей, тих домовленостей. І я добре знаю, на чию честь було побудовано цей вокзал.
Або взяти будівництво нової автодороги – від Чопа до Львова. Так, це був державний проект. Але його можна було розпочати із Києва до Житомира, або від Рівного до Львова. Як завгодно можна було розпочати. Але дорогу розпочали будувати в першу чергу через Закарпаття. Ніхто не задумувався – чому? А варто було б.
Про організаторський талант Івана Різака свідчать і інші реальні речі: хірургічний корпус дитячої лікарні, кардіоцентр, доведення до ладу інших «строек века». Він сам контролював ці об’єкти. Якщо була необхідність, на цих об’єктах змушені були сидіти керівники багатьох служб. Іван Михайлович міг переконувати людей, вмів заохотити. У першу чергу своїм прикладом.
Я вже казав, що працював з багатьма губернаторами краю. І часто порівнюю їх методи роботи, характери. Мені здається, що Іван Різак увібрав у себе мудрість Юрія Васильовича Ільницького. Справжню, народну мудрість. Грамотність та ерудованість у нього – від Генріха Йосиповича Бандровського. Саме Бандровський був таким керівником, який знав , який черв’ячок у землі і який космічний корабель у космосі. Ну і як виробничник Іван Михайлович мені нагадує Країла Михайла Івановича. Країло саме допомогав мені на Мукачівському винзаводі організувати горілчаний цех за якихось чотири чи п’ять місяців, коли була криза з горілкою. І ми почали випускати горілку.
Так само оперативно і настирливо вирішував непрості справи й Іван Михайлович. Така міцна хватка була і в нього. Іноді починаємо робити – не віриться, що це можна зробити. А він як візьметься, піднатужить усі служби – бачиш, справа пішла.
Іван Михайлович дуже переживав за роботу. Різні були моменти. Десь колись хтось із заступників хотів вирішити і якісь особисті справи. Іван усе казав, що, хлопці, буде добре людям, народу, буде добре і нам. Різак свої особисті інтереси завжди ставив на останнє місце.
Я ще раз кажу, що мені дуже болісно спостерігати , як замість вдячності за той титанічний труд Івана Михайловича нинішня влада намагається принизити, морально і фізично знищити. Так і хочеться їм сказати: люди, не відаєте що робите! Невже не боїтеся суду Господнього?.. Не забувайте: уникнути його ще нікому не вдавалося.
Віктор Дядченко,
Екс-заступник голови Закарпатської облдержадміністрації.
P.S. Віктору Олександровичу Дядченку не вдалося самому оминути лихої долі політичних переслідувань в 2005 році. Понад 10 місяців він провів у слідчому ізоляторі і був засуджений за свої політичні погляди. Мукачівський кримінально-бізнесовий клан так і не зміг йому пробачити того, що він в 2002 році наважився висунути свою кандидатуру в народні депутати України і стати основним суперником Віктора Балоги. За кілька годин до початку виборів авторитетного керівника Мукачівського району Апеляційний суд Закарпатської області зняв з виборчих перегонів за помилку при заповненні декларації (Віктор Олександрович на 2 кв. м. помилився вказуючи площу власної квартири). Ми віримо, що історії з мукачівськими виборами буде покладено справедливий край і Віктора Олександровича вже найближчим часом буде реабілітовано.
Юрій Русин
Георгій КЕМЕНЯШ, кандидат історичних наук:
« Політична розправа над Іваном Різаком – повторення трагічних сторінок історії»
Громадськість Закарпаття все гучніше стає на підтримку екс-губернатора Закарпаття Івана Різака, проти якого на замовлення його політичних опонентів сфабриковано низку кримінальних справ, що зараз розглядаються в суді. Ця публічна підтримка триває, незважаючи на те, що вже багато людей, які наважилися у пресі висловити критичну оцінку того політичного судилища, самі були піддані репресіям з боку можновладців. Підтвердженням цьому може слугувати звільнення генерал-майора СБУ Олександра Буковського, яке сталося одразу ж після його заяв у пресі, що справа проти Різака сфабрикована.
Ті, хто працював з Іваном Михайловичем чи просто знає Івана Різака, як не дивно, не бояться і ніколи не боялися вголос говорити про політичну розправу над одним із найуспішніших керівників Закарпаття. Більше того, закарпатці вважають своїм громадським обов’язком підтримати людину, яка абсолютно безпідставно потрапила під прес новітньої каральної машини, сконструйованої помаранчевими ідолами.
Георгій Георгійович Кеменяш майже 16 років був керівником Свалявського району. Кандидат історичних наук, він ще донедавна викладав історію та політологію у кількох вузах Закарпаття. Сьогодні Георгій Георгійович ділиться своїми міркуваннями з приводу ситуації, яка склалася навколо екс-губернатора Закарпаття.
У мене немає жодного сумніву, що справа проти екс-губернатора Закарпаття Івана Різака сфабрикована. Однак, я спочатку думав, що революційна піна зійде після подій осені 2004,і помаранчева агресивність поступово стихне і справу, яка немає ніякої доказової бази, закриють. Але сталося не так. І це вже не може не хвилювати.
Мені доводилося працювати з Іваном Михайловичем. І я його добре знаю. Знаю, як винятково порядну і відповідальну людину, доброго державного службовця, людину сучасних поглядів, яка завжди дивиться на три кроки вперед. Він входив в політику стрімко, без розкачки, семимильними кроками. Зрозуміло, що, як і в кожної людини, були і в нього якісь недоліки, прорахунки. Але наголошую, що люди, котрі з ним працювали, не могли не захоплюватися його самовіддачею в роботі, нестримним прагненням домагатися конкретних результатів .
Тому все те, що робиться над ним, мене просто шокує. Дивує й те, що ті колишні високі чини, які працювали і добре знають Івана Михайловича, не особливо переймаються його долею, покладаючись лише на суд.
Так, Іван Різак – надзвичайно скромна людина і вірить, що суд об’єктивно розгляне його справу.
Але,на жаль, у мене виникає великий сумнів відносно того, що суди, які на даному етапі функціонують в Україні, – політично незаангажовані, незалежні і можуть об’єктивно розібратися у всьому цьому. Навіть з тих матеріалів, які просочуються в пресу, можна зрозуміти, що суди у нас втягуються у політичні розбори, не поспішають, спираючись на відсутність елементарної доказової бази, визнати, що справа Івана Різака замовна і час нарешті припинити цей фарс.
Ми всі бачимо, що задекларовані атрибути нашої держави як правової поки що залишаються лише побажаннями. Становлення правової України відбувається дуже важко. А коли ми стикаємося з такими фактами правового нігілізму як в історії із переслідуванням І. Різака, тут взагалі не можна говорити про законність і правову державу.
Наші великі політики, серед яких є і замовники політичної розправи над Різаком, мабуть не хочуть розуміти, що такими судовими процесами вони підривають імідж держави на світовій арені. Вони не хочуть збагнути, що як би це довго не тривало, але будувати демократичне правове суспільство Україна мусить. Бо жити за варварськими законами нам рано чи пізно Європа і цивілізований світ не дадуть. А чим довше триватиме процес побудови правового суспільства, тим важче буде нам.
Всі нам відомо, що колесо історії крутиться. А ще кажуть, що історія вчить, що вона нічого не вчить. Трагічні сторінки історії українців, на жаль, повторюються. Змінюються уряди, держави, устрої, але великі політики знов і знов наражаються на ті самі граблі, знищуючи політично неугодних співвітчизників, відкриваючи все нові і нові чорні сторінки нашої історії.
Адже ще свіжі у пам’яті ті ганебні процеси, які фабрикувалися проти борців за українську незалежність і які у радянських концтаборах змушені були провести десятиліття. Ми всі добре пам’ятаємо, що Левка Лук’яненка, покійного В’ячеслава Чорновола судили нібито не за відстоювання інтересів української державності. Їх судили за сфабрикованими тривіальними кримінальними справами ( за хуліганство, за зґвалтування). Репресивна радянська машина, яку уособлювали правоохоронні органи і суди, які виконували замовлення, робили це грубо, безпринципно, незважаючи ні на закони, ні на елементарні норми моралі.
Політична розправа над Іваном Різаком – це чергове повторення тих трагічних сторінок української історії. Кожному зрозуміло, що Різака судять не за нібито доведення до самогубства, хабар, організацію заворушень чи перевищення службових повноважень. Його судять за політичні переконання та небажання поступитися своїми ідеологічними принципами. Державні мужі , які ініціювали цей процес , не хочуть знати і вчити історію, не хочуть зрозуміти, що лише одна ця справа з часом зведе нанівець всі їх добрі державотворчі справи, якщо такі будуть, стане ганьбою в їх політичній і людській біографії. Тому що суд історії – надзвичайно суворий. І жодна «революційна доцільність» не може бути виправданням політичної розправи над своїми співвітчизниками.
Свого часу в одному із інтерв’ю я вже говорив про особливості становлення Карпатської України, визволення , возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною. Ці історичні події в житті нашого краю теж були наповнені такими фактами, коли ділили одних на «патріотів», інших – на «ворогів». Особливо це проявилося на Закарпатті у 1938 році. Коли вирішувалися питання автономії нашого краю, яку обіцяли ще з 20-их років минулого століття. Коли був створений автономний уряд у 1938 році , який очолив Бродій а потім і Волошин. Ці люди, досвідчені політики, намагалися вирішити майбутнє краю, бути йому окремою адміністративно-територіальною одиницею чи таки до когось приєднуватися. Але потім вони дійшли висновку, що бути автономними – неможливо. Навіть така демократична держава як Чехословаччина не змогла забезпечити краю самостійність і обіцяну автономію. Угорський режим робив своє – еліта, інтелігенція дуже швидко мадяризувалася, бо була прихильником цього режиму.
Але хіба ми можемо їх вважати «ворогами», як це намагалися приписати тому же Бродію? Вони всі ж радилися, кожен відстоював свою думку, свою позицію – Волошин мав своє бачення розвитку подій, Бродій – своє, Бращайки мали свою думку…
Ситуація на той час було неоднозначною. Волошин був добре поінформований про події у більшовицькій Україні. Тому питання про приєднання краю з нею відпадало. Націоналісти із Галичини , які мріяли про самостійну українську державу, також боялися більшовицької України, тому вирішили бодай на невеличкому клаптику тодішньої Підкарпатської Руси створити свою державу – Карпатську Україну. Так що Волошину також було непросто. Потім його , як всі знають, звинуватили у всіх смертних гріхах. Бродія заарештували і потім розстріляли…
Так, минув час і потім їх реабілітували. Але трагічні долі цих політиків – хіба не чорна пляма нашої історії?..
Я впевнений, що мине час і закінчиться справа і по Івану Різаку. Там нічого не буде доведено і його виправдають. Але ж час іде, в людини забирають здоров’я, нерви, найпродуктивніший час для самореалізації. Хто за це відповість? Хто відповість за психологічні травми, які нанесені цим судовим фарсом йому самому, його родині, товаришам?
Безсумнівно, незабаром, коли все це скінчиться, преса буде писати, яка в нас влада, в якій «правовій» державі ми живемо, мовляв, людину стільки років мучили. А тепер його виправдали…
Від цього Івану Різаку хіба легше буде?
Тому прикро бути свідком того, що політичні репресії, які чи не найбільше випали на долю українців, знову повернулися і так і залишаються атрибутом нашої тепер уже незалежної держави Україна.
Ми переконуємося, що наш народ так і не дочекався влади, котра б обходилася без політичних репресій. Хоча на календарі – не 1932, 1937чи 1946 роки…
На календарі – 21 століття.
Георгій Кеменяш, кандидат історичних наук.
м. Свалява.
Справа Різака: до цього часу в історії Закарпаття не зустрічались переслідування своїми земляками.
Юрій Михайлович Бисага належить до числа провідних фахівців-правників не лише Ужгородського національного університету, але й України. Доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України до того ж добре знайомий з екс-губернатором Закарпаття Іваном Різаком, який сьогодні змушений відстоювати свою невинність у суді.
Про відносини професора з колишнім керівником Срібної Землі, правові і моральні аспекти політичного переслідування Івана Різака – в ексклюзивному інтерв’ю Юрія Бисаги кореспонденту «Світогляду».
Юрію Михайловичу! Сьогодні демократична громадськість Закарпаття активно стала на підтримку свого земляка Івана Різака, переконливо доводячи у своїх аргументаціях, що справа проти нього замовна і грубо сфальсифікована. Що Ви можете сказати з цього приводу?
Я щиро і однозначно приєднуюся до цього руху на підтримку Івана Михайловича. Адже я знаю його вже тривалий час, понад 20 років. Ще з того часу, як ми разом з Іваном Михайловичем з родинами жили в студентському гуртожитку в Ужгороді, на вулиці Митній. Там я і познайомився з цією молодою людиною, з того часу і почалася наша дружба. Вже тоді Іван був ініціатором багатьох корисних справ, які робилися в гуртожитку. Чи то треба було облаштувати кухню, чи зробити душову – він ніколи не був осторонь тих питань, проблем, які були в молодих сім’ях.
Однозначно можу сказати, що Іван Михайлович – це надзвичайно високопорядна ініціативна людина. І для нього чужих проблем, чужого горя не було. Ми часто спілкувалися з ним про плани на майбутнє. І завжди у цих планах для нього головним було бути корисним людям, робити добро, не бути осторонь того, що робиться в суспільстві, не ховатися від проблем, а намагатися цивілізовано їх вирішувати. Ці риси характеру залишилися притаманні Івану Михайловичу і пізніше, коли він працював на різних відповідальних посадах.
Коли ми, вже як молоді вчені, переселилися в інший гуртожиток, на Університетській, Іван Михайлович жив на першому поверсі, а я – на другому. Іван у цей час активно займався кандидатською дисертацію. Пригадую, років 20 тому я ще практикував зранку о п’ятій годині пробіжки, підтримував так би мовити форму. Одного разу я вийшов на пробіжку і тут зустрічаю Івана. «Звідки ти?», – питаю. « Я тільки-но йду з лабораторії», – відповідає. Була п’ята година ранку!..
Для Івана Михайловича завжди дорогими були сімейні цінності. Він із захопленням вмів розповідати про свою дружину, сина , про свою родину. Родина, робота – це для нього святі речі. І приклад, який я щойно навів, засвідчує, що він уже тоді сповна віддавався справі до кінця, намагаючись бути чесним перед собою., перед сім’єю, перед суспільством. Він тоді успішно таки захистив кандидатську. Так що Різак має великий потенціал не лише як політик, як менеджер. Він не останній і в науці. Здобутки в нього тут вагомі.
Пізніше, коли Іван Михайлович став керівником області, він зберіг оте надзвичайно серйозне ставлення до дорученої справи. І не випадково область буквально за якийсь рік-півтора зайняла лідируючі позиції . Хто має добру пам`ять, той це може пригадати. І це насамперед завдяки працелюбності Івана Різака, його організаторським здібностям, законослухняності і вмінню знаходити точки дотику на обласному, на державному рівні.
Саме при Різаку про область заговорили, почали з нами рахуватися. Слів із пісні не викинеш. Тому треба щиро визнати, що успіхи області були значні.
Я собі ніколи не дозволяв звертатися до Івана вже як губернатора зі своїми дріб’язковими проблемами. Але були нагоди і ми спілкувалися. Так, в ньому завжди домінувало громадське. При цьому він ніколи не забував про своїх батьків.. Якось мені довелося побувати в його рідному селі. Знайомий я з його мамою, знав і покійного батька. Прекрасна, щира наша закарпатська родина, де культивувалися християнські цінності добра і пошани до людей. Спілкування з батьками показувало, звідки витоки всього того, що закладено в Іванові.
Принцип сповна віддаватися роботі безумовно йшов на шкоду здоров’ю.
Іван Михайлович, всі напевно знають, завжди приховував свої хвороби. Високий тиск, проблеми із серцем.. У людини, яка працює до нестями день у день, організм виснажується. Але незважаючи на все це, інтереси справи для нього були вищими. Він намагався щось зробити для людей. Ви знаєте, що за його керування областю було побудовано чимало важливих для простих людей об’єктів. Кардіологічний центр, обласна дитяча лікарня, дороги, добудова тих об’єктів, на які попередні губернатори махнули рукою…Всього не перерахуєш. Іван Михайлович знаходив можливості, знаходив кошти, ініціативних людей і ці речі робилися.
Певний час мені доводилося спостерігати за ним зовсім зблизька, оскільки я був членом Координаційної ради по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю, яка була як дорадча інституція при губернаторові. На цих засіданнях, де були надзвичайно поважні люди нашої області, і представники правоохоронних органів, і бізнесмени, і люди, які здійснювали менеджмент, я бачив, наскільки толерантна людина Іван Михайлович, наскільки він володіє ситуацію в області і вміє її аналізувати. Повинен відзначити, що саме тут домінувала характерна риса Івана Михайловича – законослухняність. Закон завжди був вищим в його діяльності. Це , підкреслюю, було для нього головним. І це відзначали всі.
Юрію Михайловичу! Наскільки мені відомо, у 2004 році, на президентських виборах, Ви очолювали в області виборчий штаб на підтримку Віктора Януковича..
Так. Було таке громадське доручення. Та я й ніколи не приховував, що тоді і зараз симпатизую Віктору Федоровичу Януковичу. Ми проводили надзвичайно толерантну роботу. І результати були: із дев’яти відсотків Віктор Федорович в області набрав понад 50. Підкреслюю, все робилося в рамках чинного законодавства. І розмови з приводу того, що тут були якісь «накрутки», незаконне використання адмінресурсу – безпідставні. Роботу ми здійснювали насамперед методом переконання і вона не виходила за рамки правового поля. Ми ніколи не опускалися, як кажуть, нижче плінтуса. Ми будувала агітацію на позитивах нашого кандидата, яких було вдосталь. Успіхи , яких в житті області в цей час ставало все більше завдяки плідній співпраці губернатора Івана Різака з кабінетом міністрів, який очолював Віктор Янукович, теж додавали плюсів в рейтингу Віктора Федоровича.
Як керівник виборчого штабу я, звичайно, мав розмови і з Іваном Михайловичем. Посада держслужбовця, зрозуміло, не дозволяла йому втручатися в ці процеси. Він лише завжди казав, що робіть так, щоб нам не було соромно, щоб всі бачили, що закарпатці – це толерантні люди і знають філософію життя.
Невже Іван Різак ніколи не давав вам вказівок, як проводити агітацію, де і як натиснути?
Кажу чесно і щиро: ні! Як керівник області, як держслужбовець він цього не міг робити згідно із законом. А закони він добре знав і поважав. Хоча, зізнаюся, у приватних розмовах Іван Михайлович завжди висловлював свої симпатії Віктору Януковичу, відзначав його ділові підходи до вирішення справ, наявність потужної команди у Прем’єр-міністра.
Як відомо, на тих президентських виборах перемогу здобув інший кандидат. Але вже за два роки на парламентських виборах переконливо перемогла Партія регіонів, лідером якої є Віктор Янукович. Це пізніше дало йому можливість сформувати більшість у парламенті і уряд, який він очолив. І я Вам скажу, що певна, нехай мізерна, роль у цьому і штабу, який я мав честь очолювати у 2004 році. Далися взнаки саме ті толерантні методи нашої роботи, які базувалися на цінностях закону. І виважена позиція колишнього губернатора Івана Різака, який завжди закликав нас працювати в рамках правового поля, як він говорив, «щоб потім не соромно було дивитися в очі закарпатцям.»
Юрію Михайловичу! Чи вписується, на вашу думку, політична розправа над Іваном Різаком у декларовані керівництвом нашої держави гасла побудови демократичної, правової держави?
Якщо ми хочемо будувати демократичну, правову державу, де головною цінністю є Людина, то повинні дивитися і рухатися вперед. Ті погрішності, ті непорозуміння між політиками, які могли бути, їм треба знайти в собі мужність забути і пробачити. Так, нехай буде справедливість, нехай буде закон. Але ж закарпатці – споконвіку толерантний народ.. Ніколи в нашій історії не було, щоб один закарпатець створював серйозні проблеми для іншого закарпатця. Люди, і політики в тому числі, повинні знаходити точки дотику, виходити на нові сторінки життя. Лише тоді буде цінність того, що Україна планує, хоче бути правовою державою. Мудрість якраз і є знання міри. І якщо такі якості як законослухняність і людинолюбство ми будемо наповнювати конкретними змістом, тоді про нас скажуть, що ми мудрі.
Я, користуючись нагодою, зичу Івану Михайловичу здоров’я і терпіння. Я впевнений, що він з гідністю подолає ті випробування, які випали на його долю.
– Юрію Михайловичу! Ви, як правник, як оцінюєте перспективи кримінальних справ проти Івана Різака?
Я не сумніваюсь, та й хід судових слухань це підтверджує, що Івана Михайловича виправдають. Висновки обвинувачення Івана Михайловича за теорією права мали б мати доказову базу, повинна була бути відповідна аргументація. Якщо такої аргументації немає, то цілком очевидно, що там «щось воно не так». Ті люди, які попередньо давали свідчення проти Івана Михайловича, зараз свої слова забирають назад. Це наштовхує на певні роздуми… Виникає запитання, під яким кутом і як вони давали ці покази? Що було головною мотивацію в тих показах?
Я вважаю, що ми вже повинні дорости до того, що якщо людина винувата, то звинувачути її треба конкретно в чомусь. А просто так лише голослівно говорити і піддавати серйозним випробуванням людину і її здоров’я – не гоже. Зрештою, це не по-християнськи.
Ви пригадуєте мудре «Не судіть і не судимі будете!» і «Яким судом ви судите таким судом будуть і вас судити». Ми всі сущі на Україні говоримо, що ми християни. Але часто забуваємо одну із найцінніших заповідей – « Возлюби ближнього як сам себе!».Я розумію, що декому непросто протягнути руку примирення, прощення. Але якщо ми хочемо бути мудрими, ми мусимо це зробити навіть до своїх опонентів. Іван Михайлович, пригадуєте, сам був ініціатором цього суду. Тобто, він готовий нести відповідальність за те, що власне він зробив. Але те, чого він не робив і що є «шите білими нитками» – треба відкинути, це стереотип минулого, від якого варто нарешті відійти.
Юриспруденція у перекладі з латинської означає справедливість. Я, як громадянин, як товариш Івана Михайловича, кажу : «Нехай буде справедливість!» . Іван Михайлович теж каже так. Те, що мало місце, нехай буде. Те, чого не було, нехай не буде. У Івана Михайловича теж є мама. Є родина. Є друзі. Є люди, які переживають разом з ним цей злий удар долі. Тому я кажу, не треба створювати людині проблеми там, де їх немає.
Розмову з Ю. Бисагою, доктором юридичних наук, професором, заслуженим юристом України, завідувачем кафедри конституційного і порівняльного права записав Павло Пасічний, «Світогляд»
Микола МЕЛЬНИК:
« На Закарпатті такого правового свавілля не було за жодного режиму»
«Історичне» рішення Мукачівського кишенькового міськрайсуду про заборону спікеру підписувати й оприлюднювати закони шокувало українських юристів, політиків і політологів. Але не закарпатців. У закарпатців воно викликало здебільшого щирий сміх. Справа в тому, що закарпатці добре знають можливості мукачівського клану, який, оперуючи астрономічними сумами , сьогодні фактично керує главою держави, підриваючи його і без того невисокий рейтинг і намагаючись завоювати вплив по всій Україні.
Здається, тепер усі вже остаточно зрозуміли, де корені тих провокацій, які відбувалися в Закарпатті напередодні і під час президентських виборів 2004 року і хто їх справжній автор. Прикро лише, що ті провокації приписали людям, зовсім до них непричетних. І ті люди ще й нині піддаються кримінальним переслідуванням з боку нинішніх можновладців. І правове свавілля на Закарпатті, яке взяло старт саме під час тих виборів і досягло піку у 2005 році , успішно триває. І його жертвами стають шановані і поважні у краї люди, які не зуміли і не захотіли стати донорами клану, не знайшли потрібних фантастичних сум для того, щоб мукачівський спрут залишив їх у спокої.
І хоча серед політичних в’язнів на сьогодні ми маємо лише одного відомого українському загалу закарпатця – екс-губернатора Івана Різака, сфабриковані проти якого кримінальні справи суд ще розглядає, жертвами політичного терору у найзахіднішій області стали сотні людей. На Тячівщині, яке є найбільшою за кількістю населення, у немилість до помаранчевих, які на Закарпатті уособлює сім’я Віктора Балоги, потрапили тисячі людей. Серед них – і сільський голова Грушева, кавалер ордена «За заслуги» Микола Васильович Мельник. Ось що він розповів нашому кореспонденту:
У тому, що кримінальні справи проти Івана Різака – сфабриковані–сьогодні не сумнівається ніхто. І прикро, що людина, яка зробила стільки для області, змушена відстоювати свою честь і гідність у суді, а ті, хто замовляв проти нього справу, сьогодні і надалі «правлять бал».
Я знаю це добре, бо і проти мене фабрикували справу. І лише через те, що наш район, і село Грушево в тому числі, на виборах проголосувало за Віктора Януковича. Після приходу до влади помаранчевих ми всі стали жертвами політичного терору. Нам відкрито мстили. Не гребуючи ніякими законами.
Але свою розповідь поведу за хронологією..
Ще напередодні президентських виборів на Тячівщині висадився десант нардепів-нашоукраїнців на чолі із С. Хмарою та нині покійним Ю. Оробцем. Курував виборчою кампанією в районі Віктор Балога.
Саме нардепи Хмара з Оробцем робили вояжі по району у супроводі чисельної охорони. З відеокамерою вони знімали все , що вважали за потрібне, час від часу влаштовуючи провокації представникам місцевою влади та залякуючи населення. Так було і в день виборів у нашому селі. Оробець вів себе зухвало, нецензурною лайкою ображав жінок, які були членами комісії, погрожував повикидати їх через вікна. Громадяни села, чоловіки, звичайно, стали на захист своїх жінок. . Нардеп ходив з відеокамерою, якою потім, коли його штовхнули, і травмувався, набивши під оком синяк. Але подав це так, ніби його побили.
Та ніхто, повірте, його не бив. Хоча після тої нецензурщини, яку він «поніс» на жінок, у декого з чоловіків справді з’являлося бажання поговорити з агресивним нардепом «по-чоловічому», хоч біля нього було 12 охоронців. Але кажу, що крім словесного з’ясування стосунків нічого серйозного тут не було. Після того, як словесні перепалки скінчилися, Оробець зайшов до мене в кабінет , представився і сказав: «Подивіться, що зі мною зробили. Ми прийдемо до влади і розберемося з вами!» Отже, погрози лунали вже тоді.
Цей інцидент в Грушеві помаранчева преса роздула на всю Україну. Проти невинної людини порушили кримінальну справу і заарештували. Але потім чомусь ( можна, втім, здогадуватися, чому) сам Оробець заявив, що посадили не того, що він ніби обізнався.
Після третього туру стараннями нардепів-нашоукраїнців було заарештовано сільського землевпорядника, члена виборчої комісії. Син заарештованого, який повертався здалеку додому на автомобілі, коли йому подзвонили, що батька заарештовано, у шоковому стані потрапив в аварію і загинув.
…Треба було бути на похоронах цього 24-річного юнака і послухати селян, що вони казали про нардепів-нашоукранців і що вони бажали тому ж таки Оробцю і Хмарі. Але не хочу розвивати цю тему. Оробець уже покійний. А про покійників, кажуть, не треба говорити погано. Тому далі змовчу.
Отож, після того, як до влади в області прийшов невдовзі Віктор Балога, почалися розборки з неугодними. Були засуджені члени комісії. За що? За те, що Грушево проголосувало за Януковича.
Але ж і весь район голосував за Януковича. То що, всіх треба розстріляти?..
Була дана команда порушити і проти мене кримінальну справу і одразу заарештувати. Мене допитував слідчий обласної прокуратури у присутності районного прокурора і цікавився, чи я не маю якісь відомості на голову райдержадміністрації Івана Гусара, що той проводив агітацію за Януковича…
Я сільським головою Грушева працював 15 років. Що зробив для села – можна запитати в моїх односельців. Наведу лише такий факт –, коли я прийшов, у селі був один колгосп. При мені наша сільрада стала єдиною в області бездотаційною. Про розвиток інфраструктури села, газифікацію, створення робочих місць я не похвалятимуся. Люди краще знають. Але мої минулі заслуги нікого не цікавили, бо село голосувало за Януковича. Тож нова влада вирішила за це мене будь-що покарати і знищити.
Оскільки жодного криміналу по виборах проти мене знайти не змогли, щось їм не виходило, то вирішили сфабрикувати кримінальну справу про те, що нібито у 1993(!) році одно з товариств не сплатило сільськогосподарські втрати і орендну плату. Нібито я цьому сприяв. Хоча ці землі – це землі запасу не села, а району.
Маючи інформацію, що проти мене не просто порушують справу, а, як і Івана Михайловича Різака, одразу арештують, я змушений був покинути Закарпатську область і півроку переховуватися за її межами. Вони планували мене арештувати, а потім вибивати потрібні їм покази. Про мій розшук були навіть розвішані плакати по всій області. Це дико навіть згадувати. За інформацію про моє місце перебування давали три тисячі гривень. У мене навіть зберігаються десь ці листівки. І це робили люди, які прийшли до влади під прапором демократії. Це вони фабрикували справи, обливали брудом невинних людей, і у 2005 році влаштували у центрі Європи Дикий Захід трьохсотлітньої давності.
Повернувся я вже тоді, коли був прийнятий закон про недоторканість.
Одразу до мене на сільську сесію прийшли прокурор з головою райдержадміністрації із поданням, щоб сесія дала згоду на притягнення мене до кримінальної відповідальності та арешт. Але нічого в них не вийшло. Тоді вони винесли це питання на районну сесію. Районні депутати також не дали згоду. На обласній сесії – так само.
Після цього я спробував звернутися у районний суд із заявою про скасування постанови про порушення кримінальної справи, оскільки вона грубо сфальсифікована. Але він мені відмовив. Я звернувся в Апеляційний суд. До його честі, він прийняв позитивне для мене рішення. З того часу мене жодного разу навіть у якості свідка по цій справі не запрошували в правоохоронні органи. А якби мене тоді арештували? Чим би для мене і моєї сім’ї це обернулося? Чи не повторилася б ситуація, як з Іваном Михайловичем?..
Ну а далі політичне переслідування мене тривало. Я за п`ятнадцять років головування в селі мав максимальну підтримку і був певен і на останніх парламентських виборах, що мене грушівці виберуть. Але була дана команда «убрати Мельника» і вони це зробили. Я ніколи не вирів, що помаранчева влада так сфальсифікує результати цих виборів. У мене пізніше була інформація про те, як робилася ця фальсифікація. Тому я звернувся у суд. Свідки заявляли, що бюлетені були різного кольору. Коли я написав клопотання про необхідність відкрити бюлетені, тоді помаранчеві вдалися до чергової провокації – вони організували людей і перекрили дорогу міжнародного значення. До речі, керував цією «акцією» сам голова райдержадміністрацій. За мукачівським сценарієм. Протягом двох діб, поки суд не виніс рішення відмовити мені у моєму клопотанні, дорога була перекрита. Дійшло навіть до міжнародного скандалу. По факту незаконного перекриття дороги навіть була порушена кримінальна справа. І хоч міліція там чергувала дві доби, винних і організаторів так і не знайшли.
Ну а бюлетені так ніхто і не відкривав . Мене позбавили права подивитися на них. Такого правового свавілля і нігілізму на Закарпатті, напевно, не було за жодного режиму.
Отак я програв вибори.
Але щоб я , як кажуть, «заспокоївся», проти мене знову почали «рити». Викликали КРУ. Але й КРУ ніякої крамоли у моїй діяльності не знайшло. Отож зараз мене нібито залишили в спокої. Чи надовго – не знаю.
Але найприкріше у моїй історії, як і в історії з Іваном Різаком, що цей геноцид проти нас, закарпатців, той «безпредєл» і фальсифікації, які нам організовує відомий в області клан, організований і робиться не чужаками, як проти колишніх закарпатських політв’язнів, а своїми, закарпатськими, нашими але грошовитими земляками.
Я упевнений, що історія і Господь дасть їм належну оцінку.
Микола Мельник, екс-голова села Грушево Тячівського району.
Іван ГУСАР, депутат Тячівської районної ради, кавалер ордена «За заслуги»:
« Я горджуся тим, що працював разом з Іваном Різаком»
Іван Васильович Гусар один із не багатьох закарпатців , якому поталанило закінчити один із найпрестижніших радянських технічних навчальних закладів – Московське вище інженерно –технічне училище імені Баумана ( нині Московський технічний інститут). Після його закінчення Гусар повернувся на рідну Тячівщину, де пройшов усі щабелі державної служби. Три роки працював головою Тячівської райдержадміністрації. Був депутатом Закарпатської обласної ради трьох скликань, районної ради – п’ятьох скликань. За неоціненний вклад у розвиток району нагороджений орденом «За заслуги». Однак після приходу до влади помаранчевих сил Івана Васильовича грубо, нехтуючи законами й елементарною людською мораллю звільнили з роботи, про що він дізнався на операційному столі.
Іван Васильович сам висловив бажання поділитися спогадами про пережите, і зокрема, про свою роботу з екс-губернатором Закарпаття, а нині політв’язнем Іваном Різаком. Ось що розповів Іван Гусар:
Івана Михайловича Різака я знаю ще з того часу, як він працював завідуючим організаційним відділом. Він був заворгом в області, а я – в районі. Те, що з Іваном Михайловичем робить сьогоднішня влада – страшно і дико. Я переконаний, що абсолютно безпідставно він був під слідством і ці суди... Це все – політичні репресії і правова вакханалія. Я впевнений, що суд доведе правоту Івана Михайловича. Але для помаранчевих політичні репресії стали системою. Від правового свавілля потерпіло дуже багато людей. У нас із 78 директорів шкіл 35 звільнено з роботи. Хіба це не політичні репресії? На сьогоднішній день без роботи залишилися заввіділом освіти, начальник відділу охорони здоровя. І це заслужений лікар, заслужений вчитель України. Та й взяти мене… Я ж теж без роботи. Хоч і маю орден «За заслуги». Хоч і відзнаку МНС мені вручали при губернаторстві Віктора Балоги. Але після того , як наш район на президентських виборах віддав свої голоси за Віктора Януковича, помаранчеві, прагнучи помститися ,звільняючи мене, вголос заявляли, що роботи мені ніякої не дадуть. Віктор Балога представляючи на моє місце Лендєла з трибуни заявив, це всі чули, що Гусар п’ять років буде ходити без роботи. Я спочатку не вірив, що таке може бути. Як то можна заборонити людині працювати? Але зараз переконався, куди не підеш, всюди один дзвінок і ти нікому не потрібен. До речі, звільнили мене тоді, коли я був на плановій другій операції по заміні тазобедренного сустава. Після операції дзвонить мені мій перший заступник і каже, що ти звільнений з роботи. У той день, коли я був на операційному столі президент Ющенко мене звільнив з роботи. Незаконно. Навіть лікарняних до цього часу мені так і не виплатили. Я вже просто не хочу судитися з ними. І про незаконність мого рішення знали всі . Знав і Віктор Балога. Але всім було наплювати на закони.
Звільнили не тільки мене, але й моїх заступників, розумних, досвідчених фахівців. А на їх місце понабирали таких, що ніде раніше не працювали, без освіти, без будь-якого досвіду, декотрим лише тоді відкривали трудові книжки. І зараз нашим районом командують люди без диплома. Їм достатньо, що вони називають себе кумами президента Ющенка. Хіба це не смішно?
Хіба це не страшно, що одразу після того, як помаранчеві прийшли до влади, в нашому районі, який більшістю голосів підтримав Януковича, почалися масові репресії, стали заводити кримінальні справи за надуманими, сфальсифікованими фактами. Дехто змушений був переховуватися, аби не потрапити за грати. Репресивна машина, яка працювала на замовлення помаранчевих, діяла швидко, жорстоко і без розбору. Садили всіх, кого замовляли. Прикро про це говорити, але хочу, щоб всі знали, що Бог є. Справа в тому, що на совісті нардепів Хмари й Оробця, які посадили за грати невинного чоловіка, смерть його 24 літнього сина, котрий, дізнавшись про те, що батька посадили, загинув в аварії. Ви не повірити, але на похоронах цього хлопця жителі Грушева молили Бога , щоб покарав цих двох нардепів, які зробили таке беззаконня з невинною людиною і фактично загнали в могилу молодого хлопця . І Бог мабуть таки прислухався.
Кримінальні справи проти Івана Різака – це складова цієї репресивної акції помаранчевих, яка стала системою . Можна лише захоплюватися витримкою і мужністю Івана Михайловича. Не кожна людина здатна на такі випробування. Мені боляче. Що людина, яка мала б приносити користь суспільству на державній роботі, змушена вже два роки захищатися від сфальсифікованих кримінальних справ і бруду.
Я тривалий час працював і заступником голови райдержадміністрації і добре знаю, що Різак зробив для нашого району, найбільшого району в Україні за кількістю населення (182,5 тисяч чоловік). Звичайно, все перерахувати неможливо. Я лише нагадаю, що за два роки губернаторства Івана Михайловича на Тячівщині ріст промислового виробництва склав 120 відсотків. Ми з останнього вийшли на шосте місце в області. По всіх показниках. Було газифіковано сім населених пунктів. До того часу це стояло мертвим каменем і в цьому плані нічого не робилося. Крім цього скільки було інших новобудов. Школи запускалися. У нас в районі 78 шкіл. Так от, саме тоді ми провели капітальні ремонти у 65 школах. Заборгованість по зарплаті у 2002 році в районі складала 3,5 мільйона гривень. Але завдячуючи в першу чергу Івану Михайловичу, який щодня починав робочий день із селекторних нарад з цього проблемного питання ,ми незабаром ці борги повністю ліквідували. До речі, на сьогодні помаранчева влада знову «вийшла» на заборгованість по зарплаті і в нашому районі вона вже сягнула 2,5 мільйона гривень. Я на останній сесії райради порушував це питання. Я говорив:»Люди, шо ви робите? Я ж вам залишив нульові борги.» Так, важко нам було. Це кропітка робота. Кожен день треба займатися цими питаннями. Ми ж кожен день звітувалися і по газифікації, і по опаленню в школах, дитячих садках у зимовий період, і по темпах ліквідації заборгованості по зарплаті. Від нас так вимагали. І часу розслаблятися не було.
Іван Михайлович був надзвичайно вимогливим. І до себе, і до підлеглих. Але ніякого тиску, як це дехто пробує подати, ніколи не було. Я принаймні це не відчув. Я знав, що до Івана Михайловича я можу спокійно прийти і випити чашку кави, у невимушеній обстановці поділитися своїми міркуваннями на ті чи інші проблеми. Так, на нарадах Іван Михайлович завжди був зібраним і по-діловому жорстким. Порядок і дисципліна мусіли бути. Але за ті дванадцять років, що я знаю Івана Різака, я ніколи ні від кого не чув, щоб він когось образив або принизив. Так, він казав правду, якщо ти не готовий доповідати, мовляв, сідай, підготуйся. На Тячівщину до мене він приїздив чотири рази. Проводилися великі наради, були повні зали людей. З Іваном Михайловичем спілкувалися всі, хто забажав. Він вмів вислухати і чиновника, і просту людину не лише в кабінеті, але й на вулиці, на подвір’ї, в коридорі.
Як відомо, для Тячівщини величезна проблема протипаводковий захист. Останні два паводки завдали великої біди населенню. Тому люди ставили питання про необхідність будівництва нових дамб, мостів. Іван Михайлович не лише вмів поспівчувати людям, але й використовуючи свої повноваження робиві все, щоб відновлювальні і протипаводкові роботи велися належними темпами і були фінансово забезпечені. Так було завершено будівництво дамби у Нересниці. Зараз нинішні кажуть, що вони збудували міст у Тячеві. Але хто ж пробивав у Києві проект ,фінансування цього об’єкта? Ще тоді ми з Іваном Михайловичем, міським головою Тячева та за сприяння народного депутата Ореста Климпуша все це зробили. Вони лише довершили те, що ми фактично вже зробили. Але гонору скільки? Так само у Бедевлі. Все вже було закладено у плани ще при нашому керівництві. І було вирішено питання фінансування цих об’єктів.
Іван Михайлович нам дуже допоміг і в питаннях залучення інвестицій. Скажімо, було створено в ті роки деревообробне підприємство«Ламелла»,.яке при нинішній владі майже розвалилося. Білоруські інвестори вже хочуть звідси тікати. Ми відновили Буштинський лісокомбінат. Зараз же він простоює. Деревину нашим, районним підприємствам не хочуть давати. Все вивозиться за межі району.
На координаційній нараді з головами райдержадміністрацій Іван Михайлович , пригадую, висунув ідею заборонити вивезення лісу-кругляка за межі району. Я особисто підтримав цю ідею. Адже з чого ми будемо жити, якщо будемо кругляком вивозити ліс? Та ще й за кордон. Я взагалі виступав за те, щоб заборонити вивезення лісу-кругляка навіть за межі області. Ми домагалися того, щоб і наші ліси зберегти і навести лад у лісокористуванні, і щоб у першу чергу забезпечити роботою своїх; жителів області, мешканців Тячівщини. У нас в районі ще в радянські часи половина населення виїзджала на заробітки. Потім, коли розвалилися разом із Союзом і підприємства військово-обронної індустрії тисячі людей опинилися на вулиці. Де їм знайти роботу? Адже крім лісу і солі у нас нема нічого. Тому таке рішення про заборону вивезення лісу було своєчасним і сприймалося всіма. Так, хтось був не задоволений. Хто вивозив ліс. Але скільки наших людей тоді отримали роботу.
А що зараз? А зараз частка заробітчан серед тячівців складає всі 80 відсотків. Я пригадую, що Іван Михайлович направляв до нас інвесторів, які втілювали цікаві проекти. А зараз не те, що якісь нові проекти , і ті , що впроваджувалися при нас, уже рухнули. Зізнаюся, що я навіть не пригадую, щоб нинішній губернатор приїзджав у наш район. Хоча я депутат районної ради і досить поінформована людина.
Он нині трублять, що вони відкрили Солотвинський міст. Але ж цей міст був побудований ще в часи губернаторства Різака. Затримка була лише з підїзною дорогою. А так по цьому мосту ми вже давно в Румунію ходили…
Багато добрих справ було зроблено в часи губернаторства Івана Різака. І в області в цілому, і ,зокрема, в нас, на Тячівщині. Іван Михалойвич мав і має підтримку в нашому регіоні. Запитайте будь-якого простого тячівця і він вам про Різака скаже лише добре. Люди тепер вже можуть порівнювати, як було тоді і як є тепер. Навіть ті, хто був на боці помаранчевих, змінили нині свої погляди. Ілюзії розвіялися. Сьогодні в районі все розвалюється. І нікого за це серце не болить. При нас такого не блуо. Тому я ще раз кажу, що горджуся тим, що працював з Іваном Михайловичем Різаком. Я вірю, що справедливість рано чи пізно восторжествує й Іван Михайлович повернеться до активної громадсько-політичної роботи. Мусить повернутися, бо інакше ця країна не має перспектив.
Розмову записав Павло Пасічний.
Еміл ЛАНДОВСЬКИЙ, перший демократично обраний мер Ужгорода:
« Поки ми не покінчимо з правовим нігілізмом, нам Європа не «світить»
Після горбачовської перебудови одними з перших на теренах України прапор демократії підняли у найзахіднішому обласному центрі – місті Ужгороді. Саме тут після проведення перших демократичних виборів у міську раду й обрання мера почалися процеси, які по Україні пройдуть трохи згодом., вже після поразки сумнозвісного ГКЧП і проголошення незалежності України.
Сьогодні наш гість – перший демократично обраний мер Ужгорода Еміл Ландовський, який власне стояв біля колиски новітньої української демократії у невеличкому провінційному містечку.
Еміле Федоровичу! Чим живе сьогодні перший демократично обраний мер Ужгорода?
Зараз у мене досить гаряча пора: триває екзаменаційна сесія в Закарпатському державному університеті, де я маю певне навантаження. Читаю політологію. Це близько до моєї діяльності і поза університетом.
Кажуть, що ви почали писати книгу…
Так. Я практично завершую підготовку до друку своєї книги про людей і про події, які розгорталися на зламі тисячоліть. Тобто, про той період,, коли прогресивні сили Ужгорода боролися за незалежність України.
Книга присвячена виключно періоду вашого мерства?
Не лише. У книзі, яка має назву «Ужгород на зламі тисячоліть» розповідається про події, які починалися з 1990 року, але деякі моменти я підвожу і до наших днів. Тобто, я намагався зробити взаємозв’язок між тим, що робили ми 15 років тому, і тим, що робиться сьогодні. Що позитивного було тоді. І що є зараз. Моя книга про те, що нас хвилює усіх. Оскільки те, що нині відбувається в нашій державі, не можна оцінювати однозначно. Всі ми є свідками невизначеності, нестабільності, нескінченної боротьби між різними політичними силами, між якими, здавалося б , навпаки, мали би бути консолідація і взаєморозуміння. Адже держава у нас створена, побудована. Отже треба зосередитись на основних питаннях її розбудови, підвищення життєвого рівня, авторитету держави на міжнародній арені. Але, на жаль, і президентські вибори, і парламентські показали, що до стабільності у нас дуже далеко.
Команду, яка демократично прийшла з вами у 1990 році до влади в Ужгороді, часто називають «романтиками»…
Так, нам це постійно закидають. Так, це справді був романтичний період. Але я хочу наголосити, що Ужгородська міська рада, в якій мені довелось працювати і керувати – була реалістична влада. Ми були мрійниками, але разом з тим вирішували реальні практичні проблеми. Ми провели референдум, на якому понад 90 відсотків ужгородців висловилися за незалежність України. Ми розв’язали міжконфесійні відносини, які на той час загрожували перерости у громадянське протистояння. У той час, коли інфляція з’їдала все, ми побудували дві школи, гімназію, чотири дитячі садки, родильний будинок, офіс для міського відділу міліції, будинок для афганців, понад 2800 квартир. Ми утверджували демократичні процеси у повсякденне життя ужгородців. Ми, на моє переконання, зробили все, щоб Україна відбулася. Я вважаю, що якби наші наступники продовжили працювати в такому напрямі, як ми починали, то ми пішли б значно далі у розбудові нашої держави.
Чи згадуєте Ви у своїй книзі взаємовідносини між гілками влади, які на всіх переломних етапах нашої історії були непростими? Які у вас були взаємовідносини з губернаторами краю?
Безперечно, згадую. І не лише того періоду, але й нинішнього. На мою думку, в різний період кожна влада щось залишає після себе позитивне. Одна – більше, друга – менше. Я близько був знайомий з усіма губернаторами. Навіть після того, як уже не працював у владі, у нас були нормальні відносини з ними. Але найбільше мене здивувало і обурило те, що так низько ми можемо морально опуститися.
Про що йдеться?
Я хочу пригадати 2005 рік, рік після президентських виборів, коли почалася так звана люстрація. Я припускаю, що хтось намагався використати досвід чеських революціонерів. Вони в себе, пригадуєте, ізолювали від влади колишніх партійних керівників на 5, а потім і на 10 років, щоб ті не заважали. І таким чином вони досягли певних успіхів. Але якщо порівнювати нашу люстрацію із чеською , то вона у нас була направлена проти демократичних сил, тих людей, які розбудовували українську державу. Мені, приміром, імпонувала обласна влада, коли очолювати її було призначено молодого перспективного політика і науковця Івана Різака. Багато вже було сказано про цей період. Я не хочу порівнювати. Але порівняння саме напрошується.
Раніше наша область завжди пленталася у хвості. По всіх найважливіших показниках. Ця ж молода людина все змінила. Так, застосувавши адмінресурс. Тому що для нашого брата на сучасному етапі демократичні принципи не діють. Переконання, мораль – це поки що в стороні. І використавши адмінресурс, він витягнув область із 22–23 місця на перше-друге. По всіх показниках область була на перших місцях. Успіхи були і в подоланні безробіття, і в залученні інвестицій, і в розбудові інфраструктури області. При Різаку закінчилася 20-річна епопея будівництва кардіологічного центру. Мене дивують ті люди, які зараз лікуються там, або деякі з них навіть працюють, і які дозволяють собі негативно оцінювати діяльність губернатора І. Різака. Де б вони зараз лікувалися? Де би працювали? Щось ми не бачимо, що будується друга черга забудови…Мабуть є якась причина. Чому він міг робити це, а ті, які прийшли після нього, які в основному зайнялися люстрацією, забули про те, що має бути на першому місці і що найважливіше для людей..
Хіба можна забути той відвертий екстремізм з боку влади по відношенню до цієї молодої людини. Я пригадую, як його хапали біля православного храму. Заламували руки. Висували різні обвинувачення. Надумані обвинувачення. Я в жодне з низ не вірю. Бо, якщо ставити так питання, то практично всіх керівників, попередніх і наступних, наперед уже можна хапати. Хіба наша держава після цього є демократичною, правовою? Нам і не світить Європа, якщо ми не покінчимо з правовим нігілізмом.
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
