Друг Малий з Рахова перебуває у вирі політичних подій з січня цього року. Спочатку був активним учасником Революції гідності у лавах „Правого сектора”: йому – до вподоби ідея про необхідність реформ та системних змін у нашій державі саме цього революційного військово-політичного руху. Не зрікся представників червоно-чорної організації навіть після того, як радикалізмом підлеглих Дмитра Яроша почали лякати не лише російські ЗМІ, а й українські громадяни та політики.
У квітні учасники „Правого сектора”, в. т. ч. Малий, залишили приміщення в готелі „Дніпро” та передислокувалися до військового навчального центру „Десна” в Чернігівській області. Там набирався досвіду в тактичній і бойовій підготовці півтора місяця, місяць – у тренувальному таборі „Дніпро” в Дніпропетровську. Зараз Михайло (позивний „Малий”) – боєць 5-го окремого батальйону Добровольчого Українського корпусу. У складі підрозділу понюхав пороху в боях з терористами під Авдіївкою, поблизу Донецького аеропорту. Наприкінці вересня приїхав додому, на короткочасний відпочинок, й поділився враженнями від перебування у зоні АТО:
– Додому приїхав з-під дачного селища Піски. Це – в буквальному значені передова протистояння, бо відмежовує українських бійців від донецького аеропорту і від самого міста. Відстань до летовища – близько 2-х кілометрів, тому можна спостерігати за обстрілами, які тривають постійно. Вдень вони трохи менші, а вночі – більш інтенсивні, й, практично, по всій підконтрольній нам території. Оборону тут тримають 93-я бригада, батальйон „Дніпро” і Добровольчий Український корпус „Правий сектор”.
Умови життя – спартанські. Знадобилася навички, здобуті під час військової служби у внутрішніх військах.
За кілька місяців під обстрілами десантники та бійці-добровольці здружилися та почуваються однією великою родиною. Попри щоденну небезпеку, не втрачаємо бойового духу. Люди там умотивовані, усі виконують завдання з повною самовіддачею. Живемо за принципом „Один – за всіх, всі – за одного”. Отож, ніхто не ховається за спини товаришів, панує взаємовиручка. Хлопці добре розуміють, чому саме вони, а не хтось інший, повинні воювати.
Добровольчий український корпус "Правого сектора" визнаний неофіційним військовим формуванням. Але будь-яким державним структурам не підкоряється. Керівництво Корпусу координує свою роботу тільки з керівництвом штабу АТО. Добровольцями з "Правого сектора" підкріплюють українську армію та інші добровольчі батальйони, кидають їх на найгарячіші точки в прориви і штурми, але ні зброї, ні медикаментів нам не виділяють. Ліками забезпечують волонтери, а ось зі зброєю справи гірші. Бракує боєприпасів, важкої техніки, не вистачає оптичних прицілів, тепловізорів, приладів нічного бачення,так як основні бої йдуть вночі. Використовуємо арсенал зброї, здобутий під час бойових дій. Дістаються й інші "живі" трофеї. З посиленням військового протистояння мешканці залишають все, тварин у тому числі. А хлопці шкодують їх, забирають. Ось і я привіз додому кота, який одразу став улюбленцем родини.
Добровольчий український корпус (ДУК) не має жодного офіційного статусу. Наразі тривають переговори з усіма гілками влади і силовими структурами про легалізацію підрозділу. Та досі вони не досягли успіху. За час, що перебуваю у прифронтовій зоні, до нас приїздили журналісти, але в репортажі, котрий вийшов у ефір, мова йшла лише про Зброєні сили, а про бійців „Правого сектора” не згадали чомусь жодним словом.
Належу до добровольців, які взяли собі за гасло „Хто, як не ми? Коли, як не тепер?”. Незважаючи на те, за документами нас не існує і воюємо на свій страх та ризик, чітко усвідомлюю, що бійці зараз дуже потрібні на фронті. Чорт з ними, з тими пільгами і статусом учасника АТО. Переб’ємося. Впевнений, що наша перемога не за горами. Нашу землю москалям не віддамо. Головне, аби після війни на де-юре незаконне збройне формування не почали списувати злочини, які неминуче трапляються на будь-якій війні, й не почали переслідувати. Так справді може бути, якщо згадати, як після Майдану всі раптом дружно чомусь запевняли, що „Правого сектора” під час силового протистояння або зовсім не було, або його активісти провокували сутички, а самі втікали, підставляючи інших під кийки і кулі,Бог свідок що хлопці патріоти і ні кроку назад не зробили,стояли до останього.Ми не дамо безчинству панувати,"Ні Корупції та Безнаказаності",нехай наші політики знають що патріоти нашої неньки України готові відати своє життя не за них,а за нашу країну,за народ,за СВОБОДУ.Слава Україні.
Ярослава ПИЛИП’ЮК (районна газета „Зоря Рахівщини”).
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
