– Кожна людина рано чи пізно виходить на пенсію. Що, Анастасіє Юріївно, робите, аби цей період, який часом кардинально змінює життя, був приємним, нічим не затьмареним?
– Цьому служать громадські приймальні, які гостинно приймають людей. Їх відкрито в усіх райцентрах області. Але подекуди пішли далі, влаштувавши прийом громадян за принципом «єдиного вікна».
– У чому його особливість?
– Виконує більше функцій, ніж приймальня. Першим таке «вікно» відкрили в обласному центрі, а от 30 травня воно з’явилося і в Ужгородському районі. Спрощується процедура приймання документів від громадян, які досягли пенсійного віку, сплати внесків підприємцями і фізичними особами.
В Ужгородському районі одразу восьмеро спеціалістів приймають відвідувачів у просторому приміщенні. Пенсіонерам і платникам не потрібно «блукати» кабінетами, вишукуючи того чи іншого фахівця. І нам краще: спеціалісти не відволікаються на сторонні питання. З’явилася можливість приймати людей не у визначені дні тижня, а щоденно.
– Фонд займається різними питаннями. Що в пріоритетах?
– Є кілька стратегічно важливих. Це і призначення та перерахунок пенсій, надання консультацій з питань застосування законодавства про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, надання інформації щодо персоніфікованого обліку відомостей у системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, консультування про порядок обчислення та сплату єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування та про зарахування страхового стажу. Багатьох цікавить призначення пенсії за особливі заслуги перед Україною. А скільки зусиль вимагає робота з боржниками! Останнім часом під пильною увагою – впровадження електронного цифрового підпису.
– Як він діятиме?
– Спеціально налаштовані сертифіковані ключі кожне підприємство може придбати, відтак звітуватися за допомогою електронної пошти.
– Придбати ключ – це дорого?
– Вартість придбання ключа становить від 200 до 300 гривень, залежно від оцінки сертифікаційного центру, який його видає. Придбаний ключ використовується протягом двох років. Працюємо над тим, щоб вказані ключі видавалися безоплатно, як, наприклад, в органах податкової служби. Наголошую на зручності використання електронної форми подачі звітів: їх можна буде надсилати навіть за допомогою мобільного зв’язку. Якщо підприємець, скажімо, перебуватиме в відрядженні, у тому числі за межами країни, то цю зручність взагалі важко переоцінити. По-друге, полегшується робота бухгалтера, який не ходитиме до органів Фонду області для виправлення неточностей. Якщо подібне і сталося, то, отримавши наші рекомендації чи уточнені дані електронним зв’язком, можна надіслати виправлені звіти повторно. Але є й третя позитивна роль цієї форми документообігу, це – формування електронної бази даних.
– Чому це так важливо?
– Звітні документи повинні зберігатися протягом 75 років. Якщо всіх їх тримати в паперовому вигляді, то вони займуть величезну площу. На багатьох підприємствах працюють сотні людей і, звичайно, якщо по кожному працюючому щомісяця подавати звіт на папері, то це – колосальні витрати. У електронному вигляді інформація вміститься на кількох компакт-дисках. Це важко переоцінити.
– В Україні здійснена пенсійна реформа. На офіційному рівні про неї висловлено багато, а от у житейському розумінні?
– Позитиви прийнятої запровадженої пенсійної реформи і в тому, що її положення спрощують процедуру призначення пенсії, відтак полегшують життя людей, які виходять на заслужений відпочинок. Їм не потрібно представляти до органів Фонду області довідки про нараховану заробітну плату. Відомості про трудовий стаж працівника, буває, неможливо підтвердити, як і одержати дані про його зарплату, бо підприємства часто-густо ліквідовуються. Наявність персоніфікованого обліку заповнює ці прогалини. Персоніфікований облік діє, починаючи з липня 2000 року.
– Як це відбувається на практиці?
– Від вищевказаної дати щодо кожного працівника вносяться дані про фактично нараховану заробітну плату та відрахування з неї, що здійснюються до Пенсійного фонду. За першої ж потреби ці дані просто-напросто «виймають» з «шухлядки». Картина – дуже прозора.
– А якщо бухгалтер помилився в поданих відомостях?
– Кожна людина має право ознайомитися з даними свого персоніфікованого обліку і, якщо сталася помилка й є підтвердження, то роботодавець зобов’язаний їх виправити.
– Кожен може прийти в Фонд і подивитися, як щодо нього ведеться документація?
– Саме так. Цим правом можуть скористатися всі без винятку.
– Є платники, які ухиляються від сплати обов’язкових внесків?
– Це актуальне для всієї країни питання, воно весь час знаходиться на контролі. Якщо працедавець вказує в звітних документах лише частину зарплати працівника, а іншу видає йому в конверті, то, звісно, відрахування в Фонд будуть мінімальними. У зв’язку з цим вкотре наголошую: хто хоче у майбутньому отримувати бажану пенсію, а не мінімальну, той повинен слідкувати за перерахуванням внесків до Фонду з усієї заробітної плати. Мій лозунг – про пенсію кожен має думати замолоду. Якщо молоді роки прогуляєш, то може статися, як у відомій байці Крилова: «Попрыгунья стрекоза лето красное пропела…»
– Що чекає того, хто цей золотий час «проспить»?
– У кращому разі – мінімальна пенсія. Працедавець, який заощадив на виплатах до Пенсійного фонду, полегшив життя собі, але найманому працівникові заподіяв зло. Тому кожній людині слід цікавитися, скільки коштів щомісячно відраховує працедавець до Фонду з усієї заробітної плати. Від цього залежить забезпечене майбутнє громадян, які досягають пенсійного віку. У цьому – суть роз’яснювальної роботи органів Пенсійного фонду в Закарпатській області.
– Якими засобами її провадите?
– Це і засідання «круглих столів», прес-конференції, зустрічі з трудовими колективами та з громадянами за місцем їхнього проживання. За графіком здійснюються виїзні прийоми. Друкуємо статті в друкованих ЗМІ, виступаємо на обласному радіо й телебаченні.
У всіх управліннях Пенсійного фонду області діють 15 «гарячих» телефонних ліній, на інформаційних стендах – матеріали про реформування пенсійної системи. Чимало інформації, яка стосується страхувальників та безпосередньо людей, що досягли пенсійного віку, подаємо на веб-сайти місцевих органів державної влади.
– Скільки ж працівників у органах Фонду в області?
– Їх у штаті – понад півтисячі. Починалося все з 23, у тому числі на обласному рівні – з 7.
– Чи не завеликий кадровий склад?
– Враховуючи те коло обов’язків, про яке ми перед цим говорили, то – аж ніяк. Додам, що паралельно з нинішньою солідарною системою пенсійного забезпечення в Україні діятиме й накопичувальна. Люди отримуватимуть пенсію із двох джерел – державного фонду й особистих накопичень. Цим теж будемо займатися.
– У Фонді постійні нововведення…
– Держава вишуковує шляхи належного пенсійного забезпечення своїх громадян. У Закарпатській області ситуація ускладнюється тим, що пенсіонерів у нас нараховується 286 тисяч осіб, а працюючих – в межах 240-250 тисяч. Кожен працюючий повинен забезпечувати своєю зарплатнею більше, ніж одного пенсіонера. Це стає на заваді виконанню плану з дохідної частини, за останні два місяці він недовиконаний.
– Як можна добитися збільшення цих надходжень?
– Насамперед, турбуватися про залучення у область нових інвестиційних проектів, збільшення кількості робочих місць, підвищення зарплат і їх повне виведення з «тіні». Нам усім про це слід дбати.
– А чи можна уберегтися від зловживань?
– Це виключено. По області лише за один місяць виплачуємо пенсіонерам близько 369,5 млн. грн., тож без суворого обліку й контролю не можливо. Пенсійний фонд України один раз на два роки здійснює комплексну перевірку головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області, а відповідно головне управління перевіряє підвідомчі органи Фонду області.
– … Народилася в 1959 році в селі Ужок Великоберезнянського району. Нас, дітей, було шестеро, батьки цілком віддавали себе нам і роботі. Мама всі роки працювала на залізниці, батько – будівельником. Завжди мріяли, щоб діти мали вищу освіту. Мама свого часу навіть вступила до Берегівського медучилища, але, провчившись місяць, залишила. Треба було, як тоді казали, вдома газдувати. Троє з нас, дітей, здобули вищу освіту, стільки ж – середню спеціальну.
– Де Ви навчалися?
– Восьмирічку закінчила у Великоберезнянській школі-інтернаті, а наступні два роки провчилася у такому ж закладі в Перечині. Дуже вдячна педагогам, бо вони зробили з мене ту, якою є. Привчили мене до навчання та спорту. Займалася і гімнастикою, і легкою атлетикою, і настільним тенісом, волейболом… Після дев’ятого класу у всесоюзному таборі «Орльонок» пройшла школу комсомольського активу. Той табір укріпив у мені лідерські задатки, які стали в нагоді ще не раз.
– Цікаво, як розподілялися обов’язки в сім’ї?
– У нас було велике домашнє господарство, але проблема в тому, що батьки не були колгоспниками, а 50 сотин землі наділяли лише колгоспникам. Щоб її зберегти за собою, влітку мусіли відпрацьовувати в колгоспі встановлену норму трудоднів. Для цього всі багато трудилися: кожен з дітлахів знав, чим повинен займатися: хто корів пас, хто сіно сушив, хто в ліс по гриби-ягоди... Ввечері йшли до клубу на танці і в кіно, а вранці, ледь просукавши очі – знову до роботи. З малих літ знали ціну праці, тож усі чогось добилися у житті.
– Розкажіть, будь ласка, про родинні корені.
– Мій дід по батьковій лінії мав прізвище Хойдра, яке в Закарпатті, окрім нашої рідні, я більш не зустрічала. Батько розповідав, що рід діда походить із Хорватії, бабуся ж була словачкою. Інший дід мав прізвище Копач, і теж був не з останнього роду. Дід Хойдра роками трудився в Америці, тож зміг купити 120 гектарів лісу, які охоплювали майже весь Ужок. Весь той ліс відібрала радянська влада. Тепер частина тих угідь – на території Словаччини.
– Сім’я пілягала «розкуркуленню»?
– Наш рід був найбагатшим в Ужку, тож це мусіло статися. Ще й сьогодні у нас зберігаються докладні схеми розташування ділянок, якими володіла сім’я, але практичного значення це, на жаль, не має.
– А освіта?
– Мій батько колись сказав: «Якщо немає розуму прирожденого, то нема і навченого». Тим не менше після середньої школи я вступила до Ужгородського державного університету, на вечірню форму навчання. Поряд із цим працювала в обласному фінуправлінні, де моїм безпосереднім керівником була Марта Гнатівна Волощук. Наставниками були й такі високопрофесійні економісти як Шаранич, Мар’янович, Патакі, Петров... Їм завдячую в своєму професійному становленні.
– Відтоді всі роки – в обласному управлінні?
– Ні, ще був період, коли працювала адміністратором готелю «Закарпаття». То був 1979 рік, СРСР готувався прийняти Олімпійські ігри-80. У той час була навала іноземних туристів. Щодня їх проходило через готель від півтори до двох тисяч. Тут був шматочок Європи. Завдячую цій роботі, змогла побачити багатьох видатних людей. Серед них – знамениті співаки Дмитро і Микола Гнатюки, Валерій Лобановський і команда київського «Динамо». Вони готувалися в Ужгороді до Олімпіади, майже місяць проживали в нас. А ще були львівські «Карпати», ленінградський «Зеніт». До готелю приїздила вся радянська партійна еліта… Звідти через кілька років я пішла в декретну відпустку.
– Ваше становлення як управлінця й економіста відбувалося вже у Фонді?
– Після виходу з відпустки кілька років працювала в обласному управлінні соціального забезпечення. А вже як у 1990 році створився Пенсійний фонд, тобто ще за Союзу, то я прийшла у цю структуру. На роботу запросив тодішній її керівник Юрій Іванович Павлишинець. Відтак фонд очолював Михайло Васильович Думнич, заступником у якого був Олександр Олександрович Фабіян. Поряд із ними я опановувала секрети керівної роботи, їм безмежно вдячна.
Вишивання, читання, квітникарство…
– Чим, Анастасіє Юріївно, заповнюєте вільний час?
– Його в мене не так уже й багато, а коли є, то присвячую родині, роботі вдома. Дуже люблю поратися на городі, бути біля землі. А ще вишиваю: моїми рушниками, серветками, скатерками заповнена хата. Інша улюблена справа – читання, особисто знаю багатьох письменників.
– Що з прочитаного справило на Вас найбільше враження?
– Траплялося по-різному. Запам’ятався роман «Вічник» Мирослава Дочинця. Ця художня книга написана на основі його публіцистики про діда Ворона – книги, яку особисто подарував автор. 105-річний дід радить, як жити, щоб бути щасливим. Багато корисного для себе знайшла. Залюбки читаю твори Василя Густі, якого глибоко поважаю. Але в останній час, зізнаюся, мене більше вабить духовна література. Насамперед, читаю житія святих. Непересічні духовні цінності почерпнула з життєписів Сергія Радонежського, Серафима Саровського, а також святителя Іоана Шанхайського та Сан-Франциського. З них розумієш, що є чтиво цікаве, а є – вічне. Прилучитися до цих творів – радість не на день-два, а назавжди.
– Ваша сім’я – це цілісний організм, чи, може, набір індивідуальностей?
– Одне не заважає іншому. Тобто, можна бути індивідуальностями, скріпленими міцним родинним вузлом. Ніколи не розглядала себе осібно від сім’ї. Вийшла заміж за угорця в селі Тарнівці на Ужгородщині, куди мої батьки з часом переїхали. Відтоді у цьому селі, разом із сім’єю переживаю всі радощі й печалі. З чоловіком виростили двох доньок, обидві повиходили заміж. Тепер зростають троє онуків. Попри нагоду жити в міській квартирі, продовжую залишатися в селі. Залюбки вирощую вдома квіти (на веранді – ціла оранжерея), а також городину. Дитина села, я досі не розлучилася з цим укладом життя. Тут можна залишатися в оточенні природи, відчувати себе її часточкою.
– Насамкінець, як Вам вдалося пройти через ті політичні вітри, які часом дмуть у протилежні боки?
– Кожен робить свій вибір, я дуже люблю свою роботу і колектив, у якому працюю, це моя друга сім’я. Від себе та підлеглих завжди вимагаю професійного підходу до вирішення будь-яких завдань, однак не втрачаючи при цьому людяності та порядності.
Вважаю, що державні службовці повинні бути позапартійними, працювати на совість за будь-якої влади і співпрацювати з владою. Завжди пам’ятаю, що ми повинні все робити для людей, це головне.
Автор: Василь Бедзір
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
