Петро Павло Орос народився 14 липня 1917 року у селі Бірі (Угорщина) у родині греко-католицького священника Івана Ороса. Втративши батька, у 1919 році, разом з братом Іваном та мамою, переїхали до села Березники Свалявського району, де мешкав дідусь отець Кирило Раковський. У 1921 році родина Оросів переїхала в Кекркцькі.У 1926 році, маючи дев’ять років, Петро Орос залишився круглим сиротою - померла мати. Невдовзі Петра забрала на виховання родина отця Сабова зі Скотарського.У 1937 році Петро закінчив ґімназію у Хусті і цього ж року вступив до Ужгородської Духовної семінарії, яку успішно закінчив у 1941 році.
28 червня 1942 року отримав єрейські свячення. Свою душпастирську діяльність розпочав сотрудником у селі Великі Ком’яти Виноградівського району. Владика Теодор Ромжа 19 грудня 1944 року, за свідченням отця Стефана Бендаса, передбачаючи наступні утиски з боку совєтської влади і розуміючи необхідність переходу єпархії у підпілля, в якому може загинути й сам, таємно висвятив отця Петра Ороса на єпископа Мукачівської греко-католицької єпархії. У 1946 році отець Орос був призначений на парохію у селі Білки Іршавського району.
У 1948 році місцеві органи влади вдаються до різних методів впливу, щоб схилити отця Петра на перехід до російського православ’я. Йому, як і всім іншим священикам, котрі не поступилися своїми переконаннями, заборонили виконувати душпастирське служіння. Але отець залишився вірним своєму покликанню і продовжував зі своїми вівтарними братами, отцями Іваном Маргітичем, Іваном Романом та Іваном Ченгері, таємно обслуговувати греко-католицьких вірян Іршавщини та Виноградівщини.
Непокірність священника дратувала можновладців. На початку 1953 року його заарештували й відправили до Ужгорода, у слідчий ізолятор КҐБ, де він перебував під арештом понад два тижні. Влітку 1953 року поблизу Імстичівського мосту міліціонер намагався заарештувати отця Петра, але йому пощастило зникнути між верболозом. Коли повертався з Імстичівського монастиря, в якому підпільно відправив Службу Божу, біля мосту на річці Боржаві, вперше пролунали за ним два постріли. Та на цей раз не влучили. У постійній небезпеці, без відпочинку, сну та надійного притулку для отця Петра наближався трагічний день його мученицької смерті.
Напередодні празника Успіння Пресвятої Богородиці, 27 серпня 1953 року, в селі Великі Ком’яти у Ком’ятських горах зібралося багато вірян. Отець Петро сповідав, відслужив велелюдну Святу Літурґію, причащав. Люди, котрі охороняли священника, помітили, що на сповідь до нього зайшла підозріла особа. Отець Петро, очевидно, відчував, що йому загрожує небезпека. Вирішили розходитися лише над ранок і йти на станцію до Сільця. Священника супроводжувала Катерина Станко. Коли вона пішла купити квиток на поїзд (отець Петро тим часом чекав на неї у тамбурі товарного вагона), на станцію прийшов міліціонер з села Богаревиця. «Де він?» - спитав у Станко. Жінка відповіла: «Не знаю». Тоді міліціонер підійшов до стрілочника Кепича, який показав йому, де знаходиться отець. Обидвох, отця Петра і Катерину Станко, міліціонер повів у напрямку до Заріччя. Поблизу придорожного хреста (він до сьогодні там), отець Петро звернувся до міліціонера зі словами: «Будьте добрі, відпустіть мене». У відповідь почув: «Молися, бо тобі кінець».
Отець Петро, ставши на коліна, спожив Найсвятійшу Євхаристію, котру мав при собі. Пролунали два постріли ззаду, і смертельно поранений священник упав на землю. Куля пройшла через підборідддя. Жінка побігла до найближчої хати і підняла людей. Підійшов і голова сільради. Він обурився вчинком міліціонера, а той йому у відповідь: «Мовчи, бо і з тобою так зроблю». Міліціонер-вбивця хвалився згодом приятелям, що одержав за вбивство п’ятсот рублів.
Тіло розстріляного священника відвезли до моргу Іршавської лікарні, через декілька днів потай від людей закопали між терням поблизу села Кам’янське Іршавського району. Пізніше останки відкопали працівники міліції та КҐБ і вивезли у напрямку Іршави.
Тридцять дев’ять років місце поховання отця Петра зберігалося у найсуворішій таємниці. Тільки після леґалізації Греко-Католицької Церкви знайшлися очевидці, котрі під присягою розповіли правдиву історію тих трагічних днів. 28 липня 1992 року колишній начальник КПЗ Іршавського РВВС згодився дати свідчення і показав міліцейський гараж, де було закопане тіло. Після ексґумації і проведеної експертизи 23 серпня 1992 року відбулося перепоховання тлінних останків отця Петра Ороса зі всіма почестями, які належать його санові. Наступного дня відбувся архиєрейський похорон. Мощі отця поклали у каплиці поблизу церкви у селі Білки.
Мученицька смерть отця Петра Ороса була вінцем його повного чеснот і святості життя, нагородою відданої душпастирської роботи. Віряни дуже поважали і від усього серця любили свого духовного отця, котрий у важкі часи переслідувань був з ними, був їх потіхою, добрим і дбайливим пастирем. Він своїм життям підтвердив слова Спасителя: «Добрий пастир душу свою віддає за вівці».
У Мукачівській єпархії діє комісія Постуляційний процес беатифікації слуг Божих Владик Олександра Хіри, Петра Павла Ороса та інших мучеників Мукачівської єпархії ХХ століття. На сьогодні продовжується збір документів та фіксування документальних тверджень свідків репресій священників та вірних Мукачівської єпархії, котрі в подальшому будуть подані в Апостольську столицю для розгляду та беатифікації.
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
