Днями родині сержанта Руслана Ференці, який загинув у червні 2022 року, було вручено орден «За мужність» ІІ ступеня. Голова Закарпатської військової адміністрації Віктор Микита вручав нагороду батькові і молодшому братові Романові, який нині теж служить у лавах Збройних сил України. Ми поспілкувалися із ним про полеглого героя, якого добре знали в Ужгороді.
Роман Ференці на п'ятнадцять років молодший за свого брата. Батьки приїхали до обласного центру в 1970-х роках з Кушниці. Мати, Марія Михайлівна (у дівоцтві – Штефко) працювала провізором в аптеці, батько, Іван Михайлович – майстер на всі руки, займався різними роботами. У Горянах купили недобудований будинок, де й оселилися. Зараз обоє на пенсії.
Старший брат мав вольовий характер і розумну голову, завжди ставив перед собою ясну ціль і досягав її з найменшими негативними наслідками. Попри велику різницю у віці, проявляв цікавіть до молодшого Романа, брав його на прогулянки, де навчав житейської мудрості, розповідав різні історії з власного життя. Адже на той час уже закінчив історичний факультету УжНУ.
Саме він «заразив» брата своїм хобі – збиранням українських монет, подарувавши йому на десять років альбом із першою збіркою. Відтоді мали спільне захоплення: майже повністю зібрали колекцію пам’ятних монет незалежної України (з недорогоцінних металів) чисельністю у півтисячі одиниць. Коли в Романа розпочався підлітковий бунт і старші перестали бути для нього авторитетом, брата призвали на військову службу. Опісля їхні стосунки вже не були настільки близькими, оскільки кожен переймався власними справами.
Після армії Руслан вирішив здобути другу освіту, бо постійно прагнув саморозвитку. Заочно навчався на юридичному факультеті УжНУ, підробляючи на життя та навчання. Перепробував тоді чимало занять: торгував на ринку, був представником торгових мереж, їздив на заробітки за кордон. Однак, отримавши фах юриста, вже орієнтувався на здобуту професію. Працював у бюро технічної інвентаризації Ужгорода, управлінні освіти Закарпатської ОДА, викладав в «Університеті розвитку людини «Україна». Революція Гідності викликала глибоке піднесення у Руслана, він брав участь у подіях на Закарпатті. Однак у першій половині 2014 рок, після захоплення Криму та Донбасу, був мобілізований до війська. Зважаючи на фізичні дані: зріст -- 192 сантиметри, вага – понад сто кілограмів, його взяли до спецпризначенців, а згодом – до 81-ї десантно-штурмової бригади, яка базувалася у Дружківці. Роман пригадує, що брат мав неймовірну силу: одного разу вдома руками відірвав люк, який був приварений у кількох місцях.
Воював Руслан два з половиною роки, після поранень та травм знову повертаючись у стрій. Адже десантників направляють туди, де найважче. Був командиром відділення, а тому часто назначався старшим групи, коли виходили на завдання. За бої в АТО нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня та хрестом «За заслуги» ІІ ступеня. Відомий актор Дмитро Лінартович, який зіграв у фільмі «Той, що пройшов крізь вогонь», служив разом із ним. І навіть написав у своєму Фейсбуку
зворушливий пост, присвячений загибелі Руслана.
У 2016 році Руслан Ференці отримав в Авдіївці серйозне поранення. (До речі, ужгородець зафіксований у документальному фільмі «Бої за Промку»). Снаряд від гранатомету «Джміль» розірвався в приміщенні, де перебував Руслан Ференці. Його брат, військовий медик, пояснює, що від вибуху виникає неймовірна температура у дві тисячі градусів, яка спалює увесь кисень. Окрім того, розлітаються чисельні осколки. Руслан отримав контузію і поранення. Один невеличкий осколок так і залишився в голові, через що отримав інвалідність.
Коли демобілізувався з армії, зайнявся активною громадською діяльністю в Ужгороді. Зокрема, був секретарем Ужгородської філії «Асоціації інвалідів АТО», надавав різноманітну юридичну допомогу. Запам’ятався своїми виступами за справедливе використання державних коштів та боротьбою проти корупційних схем. Хоча сам не любив зайвої публічності, рідко фотографувався.
24 лютого 2022 року, коли розпочалося російське вторгнення, разом зі своїм другом Юрієм Худаном, вирішили повертатися до своєї частини у Дружківку на Донеччині. Однак у ті дні це було неможливо зробити, адже ворог напав з усіх боків, а в самому Києві точилися бої. Тому поїхали записуватися до 80-ї десантно-штурмової бригади до Львова. Спочатку воювали з десантниками на Півдні, де відкинули ворога від Кривого Рогу та Миколаєва. А згодом їх перекинули на північ Донеччини. У травні був поранений, лікувався в госпіталі, але незабаром повернувся на передову.
Роман розповідає про останній бій свого брата, про який йому розповіли побратими. 10 червня 2022 року була Русальна п’ятниця. До групи із 9 добровольців зголосився і Руслан. Треба було вибити росіян із позиції на березі річки, закріпитися і нанести вогневого ураження противнику з висоти. Руслан Ференці між десантниками мав прізвисько «Рембо», адже був завжди серед перших, що кидалися на штурм. Ворога вибили і почали закріплюватися. Однак росіяни розпочали мінометний обстріл. Одна з мін розірвалася поруч з Русланом, зрешетивши лівий бік. Рани виявилися несумісні з життям, він одразу помер. Десантники винесли тіло сержанта з поля бою, а через кілька днів його поховали на Пагорбі слави в Ужгороді.
Брат Роман подався добровольцем у військкомат 1 березня 2022 року. Як медик (закінчив Вінницький медичний університет) був направлений у 128-у Закарпатську окрему гірсько-штурмову бригаду, де займав посаду санінструктора медичного пункту батальйону. 10 червня ще переписувався з братом. Йому першому і повідомили про трагедію. Командир наступного ранку відпустив його на похорон з машиною, яка саме поверталася на Закарпаття. Русланові побратими не змогли приїхати на поховання, бо їх перекинули до Северодонецька, де розпочалися жорстокі бої, в яких загинув і їхній командир роти.
Роман бачить певний символізм у тому, що брат загинув поміж такими сакральними місцями, як село Богородичне і Святогірськ, відомий своєю Лаврою. Та ще й у вечір Русальної п’ятниці.
Русланові було сорок років, він ще не встиг одружитися. Мабуть, далася взнаки тривала військова служба та поранення. Його молодший брат Роман до війни працював провізором в аптеці. Після загибелі Руслана його відправили служити на Закарпаття. Разом із дружиною Валентиною, теж аптекаркою, виховують маленького синочка Максима, якому ще нема двох рочків. Саме він нині є улюбленцем родини Ференці.
Молодший сержант розповідає, що брат жартома називав його «Умкою» -- на честь героя радянського мультика, бо в дитинстві він був повнявим і нагадував ведмежа. (Зараз Роман має зріст 187 сантиметрів і важить 105 кілограм). Натомість він мріяв подарувати Русланові мюнц-кабінет -- спеціальний комод, що виготовляється для колекціонування монет.
Мати, Марія Михайлівна, розповідає, що старший син ріс спокійнішим, розсудливішим. Коли розпочалася війна, вона йому нагадала про третю групу інвалідності, але він і чути про це не хотів. За два дні вже служив. Коли у 2015 році перший раз демобілізувався, то пробув вдома лише місяць. Не знаходив собі в Ужгороді місця. Обурювався, що тут жирують по кав’ярнях, а там хлопці гинуть. І знову подався в АТО. Руслан брав участь у запеклих боях, але не любив хвалитися. Про війну мовчав. Хіба що іноді міг проговоритися, що, наприклад, піднімав з побратимами український прапор в Авдіївці прямо перед носом окупантів на День незалежності в 2016 році.
Батько, Іван Михайлович, доповнює, що закарпатські хлопці, які служили на початку АТО в 122-му десантно-штурмовому батальйоні «Привиди», тепер подалися до львівських десантників. Зокрема, і побратими Руслана. У дитинстві старший син чудово ліпив, до чого заохотив і молодшого. Вдома досі зберігається їхні чудові мініатюрні фігурки з пластиліну. Батьки навіть міркували, чи не піти Руслану вчитися до художнього училища. Але він обрав історію, якою захоплювався. Брав участь в олімпіадах, читав патріотичні часописи, зокрема, «Визвольний шлях», згодом навіть вступив в аспірантуру історичного факультету. В останні роки навіть думав поновлюватися, однак війна все вирішила по-своєму.
«Руслан був безвідмовним», – згадує мати. – «Священики не взяли від нас грошей ані за похорон, ані за наступні служби. «Якби ви знали, скільки разів він нас виручав…» -- зізнався мені настоятель Ужгородського греко-католицького кафедрального собору. Ваш син допомагав вирішувати юридичні проблеми». А ми вдома про це навіть не здогадувалися…»
В Ужгороді, де Руслан Ференці провів все свідоме життя, хочуть назвати його іменем вулицю.
Олександр Гаврош,спецпроєкт «Герої Закарпаття»Фото Сергія Гудака, Фейсбуку Дмитра Лінартовича та з домашнього архіву
На нагородженні третім бойовим орденом батько і молодший брат Роман Ференці.Проголосуйте за вулицю Руслана Ференці за посиланням.
Жми ТУТ.
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
