Закарпаття довгими віками було відділене від свого материка, зате культурно і релігійно не переставало тяготіти до золотоверхого Києва. Тож не дивно, що з Києва чи, точніше сказати, зі з’єднаної Київської митрополії на Закарпаття прийшов проблиск церковного порозуміння, тобто унії з Римом, що дало почин Мукачівській греко-католицькій єпархії.
Київські митрополити від самих початків з’єднання старалися приєднати Мукачівську єпархію під свій митрополичий нагляд, однак мадяри завжди перешкоджали тому, щоб Мукачівська єпархія була включена в склад Київської митрополії. І напевне вони це не робили задля бажання добра закарпатським українцям, а тільки з політичним причин, щоб скоріше їх змадяризувати.
Відокремивши Мукачівську єпархію від Київської митрополії, мадярські панівні кола змогли вповні контролювати церковне життя закарпатських українців, щоб чим скоріше перетягнути їх на латинський обряд, і так зробити з них мадярських патріотів.
Коли ж 1771 р. закарпатські українці визволилися від тиранії мадярського Ягерського єпископа, Мукачівська єпархія була канонічно визнана самостійною, то мадяри все-таки домоглися, щоб Мукачівська єпархія була підчинена митрополичому нагляду і контролю архієпископа Остригомського, примаса Мадярщини. Єпископ Андрій Бачинський (1773-1809), який тішився великою симпатією на цісарському дворі у Відні, зразу звернув увагу на недоречність такого підпорядкування римо-католицькому митрополитові, до того ж ще й панівної нації. Тому негайно після свого висвячення він почав робити відповідні заходи, щоб для греко-католиків Мадярщини було створено окрему митрополію, до якої були б включені і з’єднані румунські єпархії. Мадярська політика, однак, перекреслила далекосяжні плани Бачинського, зате Віденський цісарський двір обіцяв йому, що Мукачівську єпархію приєднають до Галицької митрополії, а його призначать першим її митрополитом.
План створити для усіх українців Австрійської імперії окрему митрополію зродився на цісарському дворі після того, як 1772 р., після першого поділу Польщі Галичина відійшла до Австрії. Придворний секретар барон Пюхнер вже 3 березня 1774 р. поінформував про цей проект Апостольського Нунція у Відні. Ця ідея ніяк не противилася замірам Апостольської Столиці, і то тим більше, що переважна частина з’єднаної Київської митрополії у тому самому часі підпала під московську владу, а цариця Катерина ІІ взялася без проволоки нищити унію і перетягати вірних на православ’я. Та, на превеликий жаль, мадяри і цим разом перетягнули це чисто церковне питання на політичний бік.
Як знаємо з історії, мадяри з найдавніших часів висували свої претензії на Галицько-Волинське князівство і вже їхній король Коломан ІІ (1214-1227) титулував себе Rex Galiciae et Ladomiriae. І саме на основі цього титулу цісарева Марія-Терезія як королева Угорщини відібрала 1772 р. Галичину від Польщі. Однак вона приєднала її не до Мадярщини, а до Австрії. Мадяри насторожились і за ніяку ціну не хотіли позволити, щоб ще й Закарпаття, хоча б тільки на церковному полі, прилучити до Галичини, тобто до Галицької митрополії. Вони готові були погодитись на те, щоб Бачинський став митрополитом, але Мукачівським, щоб йому так підпорядковувалися галицькі єпархії, але Галичина на це не погодилися.
Створення Галицької митрополії, окрім політичних причин, мало ще й перешкоди з боку Львівського єпископа Льва Шептицького, який 1762 р. був призначений помічником Київського митрополита Филипа Володковича (1762-1778), і то з правом наслідства. Він бажав стати Київським, а не Галицьким митрополитом. Тому справа відновлення Галицької митрополії стала актуальна щойно після його смерті (+1779).
І дійсно, вже 5 серпня 1779 р. правління Галичини вислало у цій справі до цісарського двору новий проект, а саме, щоб Львівська єпархія була піднесена до гідності митрополії, до якої мала бути прилучена також Мукачівська єпархія. Кандидатом на першого митрополита у Львові був далі єпископ А. Бачинський. Однак мадярська надвірна канцелярія у порозумінні з Остригомським архієпископом-примасом сильно запротестувала проти включення Мукачівської єпархії до складу Галицької митрополії, мотивуючи це тим, що 1) мукачівський єпископ уже має свого митрополита в особі примаса Мадярщини; 2) підпорядкування «чужому» (розумій немадярському) митрополитові могло б мати сумні наслідки для з’єднання; 3) підпорядкування єпископів Мадярщини митрополитові поза кордонами коронних земель «було б порушенням мадярської конституції»; 4) культурне життя закарпатських українців вимагало «ретельного нагляду і контролю» Остригомського архієпископа.
Тут слід навести слова історика Ю.Пелеша: «Мадяри знали, що підпорядкування русинів (українців) своєму митрополитові свого обряду піднесло б їх національне пробудження, а того мадяри собі ніяк не бажали». Тож коли 1807 р. Галицька митрополія нарешті була відновлена, то Франциск І, щоб заспокоїти мадярів, вирішив залишити Мукачівську єпархію під владою Остригомського архієпископа як свого митрополита. Ось так мрії єпископа А.Бачинського з’єднатись з галичанами, бодай на полі церковному зовсім розвіялись.
Справа церковного об’єднання закарпатських українців з галичанами виринула знову 1843 р., коли Папа Григорій XVI задумав створити у кордонах Австрійської імперії греко-католицький патріархат. Передбачуючи, однак, спротив мадярів, Папа одночасно висунув ще й іншу можливість, тобто висвятити двох греко-католицьких архієпископів-примасів: одного для Австрії (Львівського митрополита), а іншого – для Мадярщини (Мукачівського єпископа). Австрійський прем’єр, князь Климент Л. Меттеринх був захоплений ідею створення греко-католицького патріархату, проте рішучий спротив мадярів знівечив ці плани.
Мадяри також не погодились на те, щоб греко-католицькі єпархії Мадярщини були виключені з-під церковної влади Остригомського архієпископа і з’єднані в одну митрополію, як теж не дозволяли, щоб мукачівський єпископ був піднесений до гідності архієпископа-примаса і мав митрополичу владу над усіма єпархіями в кордонах коронної Мадярщини. Тому Апостольський Нунцій у Відні інформував Святу Столицю, що «мадярський народ і їхня ієрархія взяли б за зле, коли б греко-католицькі єпархії були б відділені від них».
Папа Пій ІХ, щоб бодай урядово підтримати церковні стосунки Галицької митрополії із закарпатськими єпархіями, своїм Апостольським бреве від 28 лютого 1871 р. призначив трибуналом другої інстанції для Львівської архієпархії Пряшівський єпархіальний суд у всіх подружніх і церковних справах, а трибунал Мукачівської єпархії – третьою, тобто найвищою інстанцією судових розправ. Ось так, бодай адміністративно, духовне спілкування закарпатських єпархій з Галицькою митрополією було до деякої міри забезпечено.
Щоб нарешті визволити закарпатських українців, які навіть у справах церковних опинилися під тиском насильної мадяризації, підтримуваної самим Остригомським архієпископом-примасом, Папа Лев ХІІІ 1888 року знову виступив з планом прилучити Мукачівську і Пряшівську єпархії до Галицької митрополії. Мадярська преса почала тоді завзяту кампанію проти «безправних задумів» Христового Намісника. На чолі тої кампанії стояв сам примас, кардинал Іван Шімор, як довідуємося з мадярської преси: «Всякі домагання, звідки б вони не виходили, що захитують права Мадярської Церкви та конституції Мадярщини, будуть категорично відкинені. В минулому були уже роблені спроби, і навіть самого Риму, щоб порушити права примаса Мадярщини, але кардинал Шімор завжди проти них рішуче протестував і в майбутньому буде протестувати». Під мадярським наступом Папа уступив, але гостро заборонив запровадження мадярської мови у богослужіннях. Тоді стало ясним, що мадярська ієрархія на чолі з примасом, йшли руку в руку з мадярською владою, щоб уповні контролювати не тільки культурно-національне, а також церковно-релігійне життя закарпатських українців.
Після Першої світової війни, коли Закарпаття вже добровільно приєдналося до Чехословацької Республіки, постало знову питання створення на Закарпатті окремої митрополії. «Modus vivendi», укладений між Чехословацькою Республікою та Апостольським Престолом, вимагав, щоб ніякий іноземний єпископ чи митрополит не виконував своєї влади на території республіки. Тому слід було подумати про Мукачівську та Пряшівську єпархії, що надалі залишалися під контролем мадярського Остригомського архієпископа-примаса. Справа, однак, затяглась, бо Апостольський Престол домагався від чехословацької влади відповідного матеріального забезпечення для єпископів.
Щойно 1934 р. «Благовісник» повідомляв, що «найближчого часу мають створити нове греко-католицьке єпископство у Хусті, до чого найбільше прислужився наш заслужений діяч, о.мон. Августин Волошин. Намічено кандидата на нове єпископство – о.Олександра Хіру. Після створення нового єпископства Апостольська столиця піднесе Мукачівську єпархію на митрополію». Однак офіційне повідомлення Апостольської Столиці у цій справі прийшло лише 2 вересня 1937 р. З цієї нагоди мукачівський єпископ Олександр Стойка (1932-1943) заявив: «Створення архієпископства (митрополії) означає, що русини Підкарпатської Русі і Пряшівщини створять нарешті одну церковну провінцію». Однак Друга світова війна перекреслила ці многонадійні плани.
Коли ж мадяри 16 березня 1939 р. насильно зайняли Карпатську Україну, то Остригомський архієпископ-примас негайно вдався до Апостольської Столиці з проханням підпорядкувати Мукачівську єпархію під його митрополичий нагляд, бо, мовляв, єпархія знову опинилася в кордонах Мадярщини. Пряшівська єпархія, яка 1939 р. опинилася у межах Словацької Держави, таки й далі безпосередньо була підпорядковувана Апостольському Престолу.
Нині Мукачівська єпархія опинилася в кордонах Української держави, де існує своя греко-католицька митрополія, з осідком у Львові*. Нарешті для Мукачівської єпархії настала можливість приєднатися до Галицької митрополії, як того бажав і за що боровся наш незабутньої пам’яті єпископ А.Бачинський, свідомий того, що «свої то за горами, не чужі», як признавав і сам Духнович.
Тому-то не відповідає правді заява теперішнього Мукачівського владики Кир Івана Семедія, що, мовляв, «Наша Мукачівська єпархія протягом століть була «Еклезіа суі юріс» (єпархія безпосередньо підпорядкована Римському Престолу), статус, який хочемо зберегти надалі». Мукачівська єпархія від часу свого офіційного установлення у 1771 р. підлягала мадярському митрополитові, Остригомському архієпископові-примасу. Мадяри, й тільки мадяри нівечили всі плани включити Мукачівську єпархію до складу Галицької митрополії. Мукачівська єпархія лише на короткий час (1937-1939 рр.) була безпосередньо підпорядкована Апостольському Престолові, і то тільки в очікуванні в створенні власної Закарпатської митрополії. Влітку 1939 року вона знову опинилася під владою мадярського митрополита-примаса.
Зараз воно цілком природно, щоб, опинившись у спільних кордонах Української держави, Мукачівська єпархія орієнтувалася на Львів і стала складовою частиною Галицької митрополії*. А це було і залишається бажанням самого Апостольського Престолу. Ось чому Святійший Отець Іван-Павло ІІ запросив і закарпатських владик до участі в Синоді Українських Католицьких Єпископів, що відбувся влітку 1990 р. в Римі.
* Пропонована стаття о. А. Пекаря була опублікована у 1992 р. у «Записках ЧСВВ», тому вона віддзеркалює реалії, що склалися на той час (Н. Р.).
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
