«Те, що мої рідні далеко, – найважче, з рештою можна миритися. Але ми прекрасно розуміємо, чому ми тут…»
Ще кілька років тому Сергій (позивний Каспер) був заробітчанином – працював у Чехії та Польщі, а перед повномасштабним вторгненням росіян займався ремонтами в себе вдома на Сумщині. У перший же день війни російські танкові колони зайшли в прикордонні села Сумщини, і Сергій із п’ятьма друзями вирішили прориватися на Західну Україну. З собою в два легковики хлопці взяли двох дівчат і двох вагітних жінок, у тому числі вагітну на 9 місяці дружину Сергія.
Дорогою на захід молодим людям довелося обганяти російську військову техніку, що прямувала на Київ. Одну з колон вони наздогнали за кілька десятків кілометрів від Сум. І пішли на обгін. Десантники на БТР із закритими балаклавами обличчями навели на легковики автомати, і хлопці збавили швидкість. Однак інший росіянин махнув рукою – проїжджайте.
– Напевно, ми діяли нерозсудливо, – каже Сергій. – Але тоді ще не було Бучі, Ірпеня та інших міст, де росіяни просто так розстрілювали цивільні машини й мирних людей. Коли десантники навели на машину автомати, стало не по собі (поруч сиділа вагітна дружина). Але ми діяли автоматично й проїхали далі. По-справжньому страшно стало набагато пізніше, коли згадували цей епізод.
Дорога на Західну Україну зайняла три доби. По приїзді хлопці зареєстрували вагітних жінок у місцевій лікарні і всі разом пішли в найближчий військкомат. Мобілізаційний вік тоді починався з 27 років, а Сергію було 26. До того ж, у нього змалку проблеми зі здоров’ям, через які його не взяли на строкову службу і зняли з військового обліку. Однак у військкоматі Сергій про це не сказав і разом із друзями потрапив у 128 окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду. Через кілька тижнів після того, як боєць прибув у зону бойових дій на Запоріжжя, його дружина народила сина.
– Про жодні відпустки за сімейними обставинами мова тоді не йшла, тому я зміг побачити сина тільки по відеозв’язку, – каже Сергій. – Однак у травні народила дружина мого товариша Віталія, і він умовив командування дати 10-денні відпустки нам обом. Так я вперше зміг побачити сина вживу, потримати його на руках. Здоровенький карапуз уже був, півтора місяця, – посміхається боєць.
У 128 ОГШБр Сергій «літає» на дроні-розвіднику, він із колегами неодноразово виявляв ворожі цілі далеко за лінією зіткнення й коригував по них вогонь. У тому числі з реактивних систем «Himars» та авіації. А якось і сам став ціллю для російського «Ланцета».
– Це було на початку року. Точка вильоту – в посадці, яка взимку зовсім лиса. Ми налаштовували в бусику апаратуру, і в цей час нас засікли з неба. А потім прилетів «Ланцет». Вибух! Ми викотилися з буса й побігли в капонір. І тут я бачу на своїй флісці розріз на передпліччі. Нічого не боліло і я подумав, що зачепився об мерзлу гілку. Через кілька днів, коли ми вже вернулися з лікарні (отримали контузії, то лежали під крапельницями), побачив у даху бусика наскрізну дірку – якраз у тому місці, де сидів. А зовсім недавно знайшов у обшивці дверцят ще одну дірку, на яку не звертав уваги. І витягнув звідти здоровий осколок від «Ланцета». Пощастило тоді…
Разом із друзями-земляками Сергій служить від початку повномасштабної війни. Найважчим для себе він вважає те, що не може бути поруч із рідними.
– Уже майже два з половиною роки син росте без мене, – каже Каспер. – За цей час я мав чотири відпустки – дві по 10 і дві по 15 днів. Ми щодня спілкуємося з сином по відео, він дуже любить мене, тягнеться. Коли їду з відпустки, не відпускає, а потім ображається – тиждень не говорить зі мною по телефону… Як пояснити йому, що я думаю, як усе бачу?.. Те, що мої рідні далеко, – найважче, це єдине, що тягне додому, з рештою можна миритися. Але ми прекрасно розуміємо, що будемо тут до кінця – або поки нас не стане, або поки не закінчиться війна. Я готовий, ми зробили свій вибір…
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
