Біля військових часто можна побачити тварин, дехто навіть на передовій умудряється приручити ховраха, їжака чи куницю. Однак на першому місці, поза всякою конкуренцією – собаки. Ця першість має дуже просте пояснення.
– Собаки дуже прив’язуються до людини і залишаються з нею, як би важко не було, – розповідає Петро, боєць 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. – Наприклад, кіт, якщо дуже погано, може піти, а собака залишиться і в болоті, і без їжі, й під обстрілом… Я знаю це по своїх собаках. Для військових важливо мати когось, хто завжди поруч, хто бачить і переживає те, що й ти, для кого ти сам – весь світ. Собака, який постійно з тобою, іноді розуміє тебе навіть краще, ніж найрідніші люди в тилу…
На початку війни Петро й сам завів собаку – замовив у розпліднику в Харкові цуцика бельгійської вівчарки малінуа, назвав Кілом, почав дресирувати.
– Це був сторож, справжній бойовий пес, завжди ходив із нами на позиції. Ми тоді були на Донбасі. Наш підрозділ на ніч відвели трохи назад у посадку, за межі ворожого кулеметного й мінометного вогню. Ми мали переночувати, виспатися як слід, щоб уранці рухатися далі. Укриттів там не було, ми спали поміж деревами й кущами в спальниках. І росіяни вичислили нас, накрили касетами. Вересень, ночі вже були холодними, тому Кіл завжди лягав зверху на спальник – грів і мене, й себе. Крізь сон я почув вибух (це був вихід), шурхіт у повітрі, а далі дуже близько малі часті вибухи. Ховатися було ніде, тому просто зіщулився, намагаючись втиснутися в землю. Потім ще один вихід, шурхіт прямо в мій бік і знову вибухи – прямо біля мене. Кіл раптово заскавчав, підхопився й відбіг убік – саме туди, де прилетіли наступні касетні боєприпаси. Він прийняв на себе перші осколки, фактично врятував мене. Йому було вісім місяців…
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
