Нажаль в нелегкі часи тривожних сирен, вибухів, градів, обстрілів бути матір’ю не так просто. Чи не щодня матері України втрачають своїх дітей, чи то під обстрілами чи то на фронті. Вони стають вічними Героями, янголами. Син Христина Сластьон з Ужгорода, Роман вже майже рік спостерігає, як мати переживає гіркий біль утрати, з неба. Христина досі не може пережити біль утрати, та щиро вірить, що вже зовсім скоро матері України перестануть отримувати сумні звістки із фронту. Пані Христина показує кімнату свого сина Романа. Тут його дитяча колекція автівок, книги, які любив читати Роман, одяг. Не вистачає тільки його самого. Майже рік минув як Романа не стало. Хлопець добровольцем пішов в ЗУС ще з часу АТО. Та 27 травня 2024 року – внаслідок удару FPV-дрона на Запорізькому напрямку, Роман на 22 році життя пішов у завіси. Коли роман вперше сказав, що хоче бути військовим, він ще був зовсім юним хлопчиком. Батьки в усерйоз не сприйняли мрію сина. Адже з дитинства у хлопця лікарі діагностували рідкісне генетичне захворювання. Роман зростав, що дня приймаючи ліки. Однак його мрія бути військовим зростала з роками ще більше. Постійно займався спортом, читав відповідну літературу. І поступово йшов до своєї мети. Його військовий шлях розпочався ще з часу АТО. У 128-й гірсько-штурмовій бригаді був оператором навідником машини БМП. Цей берет з едельвейсом одне із перших досягнень хлопця. Продовжив роботу і з початком повномасштабної війни. У свої юні роки, він був командиром відділення. На фронті його називали цитрус, бо ж постійно їв лимони, і навіть не відчував їх кислоту. Його досягнень на військовому шляху, за три роки чимало. Штурми, оборона, важкі обстріли, загибель товаришів, у тому числі на його руках загинув його найкращий друг, Роман пережив справжнє пекло. Аби не засмучувати мамір, приховував від неї всі ті події, що траплялися з ним на фронті. А ще нагороди. Був настільки скромним, що мати про його бойові ордени дізналася випадково. Цей військовий був Кавалер двох орденів "За заслуги". Такими нагородами може похизуватися за життя мало хто із досвідчених бійців. Цитрус у свої юні роки став і повним кавалером ордену. Тільки останню нагороду вже вручили його матері. Посмертно. Роман Гапак – на позивний цитрус, він міг сидіти вдома, радіти життю та був відданий своїй справі. Впевнено крокував до мети, гідно носив піксель та мрія про перемогу України. Чи не щодня матері України втрачають своїх синів. Чи не щодня плачуть у подушку, і мріють прокинутися. І певно ніщо, і ніколи не зможе вилікувати серце матері. Доводиться триматися з усіх сил, та вірити, що ніколи не забудуть… що не дарма, що буде мирне, переможне небо над могилами героїв нашого часу. Герої не вмирають. Пам'ять про їх подвиг – житиме вічно.
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
Нажаль в нелегкі часи тривожних сирен, вибухів, градів, обстрілів бути матір’ю не так просто. Чи не щодня матері України втрачають своїх дітей, чи то під обстрілами чи то на фронті. Вони стають вічними Героями, янголами. Син Христина Сластьон з Ужгорода, Роман вже майже рік спостерігає, як мати переживає гіркий біль утрати, з неба. Христина досі не може пережити біль утрати, та щиро вірить, що вже зовсім скоро матері України перестануть отримувати сумні звістки із фронту. Пані Христина показує кімнату свого сина Романа. Тут його дитяча колекція автівок, книги, які любив читати Роман, одяг. Не вистачає тільки його самого. Майже рік минув як Романа не стало. Хлопець добровольцем пішов в ЗУС ще з часу АТО. Та 27 травня 2024 року – внаслідок удару FPV-дрона на Запорізькому напрямку, Роман на 22 році життя пішов у завіси. Коли роман вперше сказав, що хоче бути військовим, він ще був зовсім юним хлопчиком. Батьки в усерйоз не сприйняли мрію сина. Адже з дитинства у хлопця лікарі діагностували рідкісне генетичне захворювання. Роман зростав, що дня приймаючи ліки. Однак його мрія бути військовим зростала з роками ще більше. Постійно займався спортом, читав відповідну літературу. І поступово йшов до своєї мети. Його військовий шлях розпочався ще з часу АТО. У 128-й гірсько-штурмовій бригаді був оператором навідником машини БМП. Цей берет з едельвейсом одне із перших досягнень хлопця. Продовжив роботу і з початком повномасштабної війни. У свої юні роки, він був командиром відділення. На фронті його називали цитрус, бо ж постійно їв лимони, і навіть не відчував їх кислоту. Його досягнень на військовому шляху, за три роки чимало. Штурми, оборона, важкі обстріли, загибель товаришів, у тому числі на його руках загинув його найкращий друг, Роман пережив справжнє пекло. Аби не засмучувати мамір, приховував від неї всі ті події, що траплялися з ним на фронті. А ще нагороди. Був настільки скромним, що мати про його бойові ордени дізналася випадково. Цей військовий був Кавалер двох орденів "За заслуги". Такими нагородами може похизуватися за життя мало хто із досвідчених бійців. Цитрус у свої юні роки став і повним кавалером ордену. Тільки останню нагороду вже вручили його матері. Посмертно. Роман Гапак – на позивний цитрус, він міг сидіти вдома, радіти життю та був відданий своїй справі. Впевнено крокував до мети, гідно носив піксель та мрія про перемогу України. Чи не щодня матері України втрачають своїх синів. Чи не щодня плачуть у подушку, і мріють прокинутися. І певно ніщо, і ніколи не зможе вилікувати серце матері. Доводиться триматися з усіх сил, та вірити, що ніколи не забудуть… що не дарма, що буде мирне, переможне небо над могилами героїв нашого часу. Герої не вмирають. Пам'ять про їх подвиг – житиме вічно.
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
