Сергій родом із Бахмутського району на Донеччині. До війни працював на залізниці, а після строкової служби вирішив залишитися в армії і підписав контракт.
«В армії я навчився майже всьому: спочатку водити вантажівки, потім керувати краном. Відтоді й служу кранівником. Кран для мене, як жива істота, до якої треба ставитися шанобливо і з розумінням», — каже Сергій.
З особливою повагою Сергій згадує свого наставника Олександра:
«Він був справжнім майстром, навчив і ремонту, і роботі з технікою. Кажуть, що у таких людей золоті руки. І це справді так. Завдяки його науці я почуваюся впевнено в будь-якій ситуації».
Коли почалося повномасштабне вторгнення, родині Сергія довелося залишити рідні місця, щоб не опинитися в окупації.
«Було важко: без житла, без грошей, усе починати з нуля. Але потроху ставали на ноги. Перебравшись у безпечніший регіон, на захід України, знайшли житло. Під час відпустки мені вдалося повернутися додому, на Донеччину, й забрати деякі речі. Це було прощання з минулим життям».
«Хоч наше завдання в основному - це будівництво фортифікацій, різні інженерні роботи, проте трапляються випадки, коли наша допомога вкрай потрібна іншим підрозділам. Доводилось допомагати і танкістам, і артилеристам. Зокрема, на Херсонщині встановлювали на танки протимінні трали, евакуйовуємо пошкоджені машини. За нагальної потреби ремонтуємо все самі, використовуючи підручні матеріали і власну винахідливість. Головне, щоб техніка була готова в будь-який момент вирушити за наказом. І коли роботу зроблено вчасно й добре, сповнюєшся почуттям виконаного обов’язку».
«Щиро бажаю, щоб ця війна якнайшвидше закінчилася, щоб усі повернулися додому і нарешті почалося мирне життя. І щоб мій кран підіймав не броню, а балки для нових житлових будинків».
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
