Він на війні вже одинадцятий рік — і продовжує боротися за наше майбутнє.
Народився, Юрій, на Хмельниччині; у житті пройшов шлях від музичного училища до морехідної школи, а тепер — багато років служить поруч із інженерною технікою.
Сім років працював матросом. Першу строкову службу відбув у 1984–86 роках. Потім життя закрутилося по-своєму, але в 2015-му його мобілізували в АТО, сектор А. У 2018-му підписав контракт із 534-м окремим інженерно-саперним батальйоном — і з того часу служить.
Під час повномасштабного вторгнення війна заставила їх в ешелоні — на марші на схід. 25-го лютого розосередилися на полігоні в Дніпропетровській області, а далі вирушили на Запоріжжя. Завдання було просте й жорстке: стримувати ворога.
«Ми не встигали навіть міни закопувати, — говорить Юрій. — Треба було ставити і відразу закривати. Бували дні, коли я розвантажував понад тисячу протитанкових мін за зміну. Потім їздили копати інженерні загородження де тільки потрібно було».
Він згадує випадок, який виріс із суто польової буденності: під мінометним обстрілом довелося поспіхом покидати трактор — і через цей поспіх, помилку в передачі машина сама рушила в поле. Юрій біг за нею під ворожим вогнем, колесо пробило міною, він заглох у ріллі, і техніку довелось лишити на ніч. Повернулися вже після того, як свої накрили ворожі міномети — поміняли колесо і витягли машину.
Попри свій поважний вік Юрій і далі в строю поруч зі своїми побратимами, проте вік дається в знаки і каже просто: люди втомилися. Хтось мріє про дім, хтось про дітей і внуків. Він сам був на війні з 2014 року, мав один рік перерви, і повернувся знову.
«Ми маємо відстояти державу, — каже він. — Інакше нікому буде жити тут далі.».
Тиша в голосі Юрія не про страх. Вона про рішучість, звичну щоденну працю і звичайне бажання повернутися додому.
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
