«Бойовий медик гірсько-штурмової роти Ярослав – від Французького іноземного легіону до 128 ОГШБр»


У свої 35 років Ярослав, боєць 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, має стільки яскравих подій, що їх вистачило б на кілька біографій. Народився Ярослав у Клайпеді (звідси й позивний – Литва), у 5 років переїхав з батьками в Україну, згодом, уже в дорослому віці, незважаючи на проблеми зі здоров’ям, пройшов відбір у Французький іноземний легіон, а коли росіяни вторглися в Україну, пішов туди, де й належить бути справжнім чоловікам, – у ЗСУ.
– Мої батьки етнічні українці, але в часи СРСР жили в Литві, – розповідає Ярослав. – Батько був моряком і ходив у міжнародні рейси, я відвідував місцевий дитсадок і вільно розмовляв литовською. Однак у 1995 році ми переїхали в Україну, на Черкащину.
Як уродженець Литви Ярослав міг паралельно з українським оформити й литовське громадянство (така можливість зберігалася до 21 року). Воно давало б легальний доступ до роботи в країнах ЄС, утім, хлопець так і не зробив цього. Зате подався у Французький іноземний легіон. 
– Друг ішов туди й запропонував скласти компанію. Мені тоді було 20 років, я працював у Чехії, ще не мав своєї сім’ї, тому вирішив спробувати. Добрався з Праги в Марсель, звідти в Обань, знайшов штаб-квартиру легіону, записався. За подальші кілька днів пройшов купу тестів, співбесід, фізичні випробування – все добре. Мене взяли й платили по 20 євро добових, але через кілька тижнів треба було здати ще один тест на IQ – сам по собі нескладний, однак специфічний, розрахований на тих, хто добре знає французьку чи англійську. Наприклад, відповіді там могли залежати від порядкового номеру букв у латинському алфавіті. Із 200 чоловік тест пройшли десь 20, мене теж забракували. Капрал-шеф підрозділу був із Луганська, він сказав: «Ти вже багато що знаєш, іди, підучися, і ми точно тебе візьмемо». 
Ярослав повернувся в Україну, був на майдані під час Революція гідності, потім поїхав на заробітки в Польщу. І про Французький іноземний легіон згадав тільки в 2015-му. 
– Я повторно здав усі тести, медкомісію – все пройшов. Мені видали військову форму, наш підрозділ перекинули в Марсель. Перед підписанням контракту залишилося пройти невелику медичну перевірку. А в мене розкришився зуб, і лікар-марокканець сказав: «Перед підписанням контракту треба вилікувати його, інакше легіон має лікувати тебе за свій рахунок». Я пішов по стоматологах, маючи в кишені 200 євро, а там усе збюрократизовано, по медичних картках. Один зі стоматологів погодився взятися за лікування, але запросив 700 євро. Набагато простіше було вирвати зуб, однак якщо його можна вилікувати, дантист не має права цього робити. Я тоді психанув і пішов геть. Потім мені разів 10 дзвонили з Легіону, просили вернутися…
На момент повномасштабного російського вторгнення Ярослав працював у Києві в невеличкій фірмі, яка займалася оформленням документів на будівництво. Він відправив дружину й 3-річного сина в Чехію до знайомих, а далі пішов у військкомат. 
– Через давні проблеми зі здоров’ям мене не хотіли мобілізувати (ще з дитинства маю захворювання, яке періодично загострюється, через що мене навіть виключили з військового обліку). Однак я наполіг. Незабаром мене відправили в навчальний центр, далі на курси бойового медика у Великобританію, а потім ще на додаткове навчання в інший навчальний центр в Україні.
У вересні 2022-го Ярослав потрапив у гірсько-штурмову роту 2 гірсько-штурмового батальйону 128 ОГШБр, став бойовим медиком і на початку жовтня прибув у зону бойових дій.
– Бригада тоді вела бої на Херсонщині. Увечері мене доставили в підрозділ, а наступного дня зранку в нас був штурм, так що я сходу потрапив у бій. Ми тоді штурмували російських десантників, які сильно огризалися. Почалися втрати – спалена техніка, поранені, загиблі… І мені Фазан (тоді наш ротний) кричить у рацію: «Ярослав, у посадці 300, біжи з напарником і надай допомогу!..» Ми біжимо, по нас танк лупить прямою наводкою, я тричі на спину падав. Добігаємо в посадку, бачу двох поранених. Одному (чоловік за 50) танковим снарядом відірвало ногу вище коліна, інша нога в осколках, у другого посічені осколками лице, руки й ноги. Перемотую ногу вище коліна, витягаю шприц зі знеболом, затискаю в зуби. Знову приліт, мене кидає на спину, шприц випадає… Все в крові, брудне, поранений кричить від болю… Шукаю шприц, колю знебол, хоча голова гуде від близького приходу (отримав контузію)… Далі в посадку залітає товариш на квадрику, вантажимо 300-го, й квадрик його вивозить. У нас під час того бою кожні 15 хвилин – двоє-троє поранених від ворожого вогню. Той перший штурм… Страшно взагалі не було, ми просто не розуміли, що відбувається. Це вже тепер я знаю, що може статися, а тоді жодного досвіду, ми просто йшли й виконували свою роботу. Все було на взаємній довірі, допомозі, підтримці… А той боєць із відірваною ногою вижив. Його син теж служив у нашій роті, він дякував, що не кинули, врятували батька…
З тих пір Ярослав у складі свого підрозділу пройшов найважчі напрямки, ходив на штурми й тримав оборону, надавав допомогу своїм побратимам і цивільним, витягав поранених і загиблих. Став старшим бойовим медиком гірсько-штурмової роти, отримав звання сержанта.
– Скільком надав допомогу? Я ніколи не рахував, але якщо приблизно, то десь триста бійців. У мене на руках ніхто не загинув, але були дуже важкі, котрі потім померли від поранень… 
Найважче, за словами бійця, витягувати з поля бою загиблих товаришів. 
– 31 серпня 2023 року загинув мій близький товариш Василь Смолієвський (позивний Одеса). У складі штурмового відділення мав зайняти позиції й закріпитися, але під час руху їх «спіймали» ПТУРом (протитанкова керована ракета). Тоді ще кілька хлопців загинули, в тому числі офіцер, і 4 поранених. Ми пішли на евакуацію, надали допомогу. А потім потягнули загиблих. Одесу довелося тягнути на ношах більше кілометра. На його тіло намотався польовий кабель, потім по нас почав працювати міномет, і ми ховалися в кущах. Я дуже добре знав Одесу – найближчий товариш, 36 років. Це було дуже важко…
Ярослав зізнається, що за більше ніж три роки на війні стомився, крім того, має проблеми зі здоров’ям. Теоретично боєць міг би звільнитися по догляду (його мама має інвалідність 1 групи), проте продовжує служити. І дивиться в майбутнє з оптимізмом, навіть почав заочне навчання, здобуває вищу юридичну освіту.
– У нас хороший комбат, сприяє цьому, тому тягну далі. Тут класний колектив, кожен займається своєю роботою, знає свої обов’язки. Хтось штурмує, знищує ворога, а моя місія – допомагати, рятувати. Є свій адреналін у цьому, таке моє життя…
P.S. За успішне виконання бойових завдань Ярослав отримав 7 нагород, у тому числі «Золотий хрест» від головнокомандувача ЗСУ, «Лицарський хрест» від Міноборони, медалі «За хоробрість у бою», «За оборону України», відзнаку 128 ОГШБр «Срібний едельвейс»…


TelgramПідписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
рейтинг: 
  • Подобається
  • 0
Залишити коментар