«Противник дуже активно намагається захопити нашу позицію і дуже злий на нас за свої втрати», — розповідає 36-річний боєць із позивним Будда. Військовослужбовець родом із Тернопільщини, у війську вже два роки. До війни працював у великій місцевій аграрній компанії, проте до війська пішов не вагаючись, бо знає, за що воює: «Якщо не ми, то ворог і далі буде лізти… Я не розумію, за що вони гинуть? Ми розуміємо! Ми захищаємо наших рідних, наших близьких».
Будда каже, що найважливіше в сучасній війні — бути уважним, бо іноді, особливо під час туманів, ворог намагається підповзати якомога ближче: «Найближчий мій контакт із ворогом був на відстані шести метрів. Діяти довелося швидко, щоб ліквідувати противника».
Незважаючи на ефективну бойову роботу та витримку, боєць себе героєм не вважає. Каже, що це його обов’язок, у першу чергу перед родиною, і мріє зараз лише про одне: «У мене народжує похресниця. Тож моє найбільше бажання — приїхати до неї на пологи».
Про одну зі своїх мотивацій у боротьбі з агресором розповідає 39-річний боєць із Хмельниччини з позивним Черня: «Ми захищаємо не державу, а в першу чергу самих себе». Чоловік ще з юності хотів пов’язати свою долю з військом: «Я в армію хотів потрапити з 16 років. Мій дід був полковником, артилеристом, але з військовою кар’єрою в мене в юності не склалося».
Проте вже на початку повномасштабного вторгнення чоловік одразу з’явився до військкомату й став на захист України: «Я пішов до війська, бо хочу, щоб моя донька жила в незалежній країні». Після п’яти місяців перебування на позиціях чоловік розповів, що радів речам, які для цивільного життя є нормою: «Коли повернувся з позицій, для мене справжньою радістю стала можливість помитися. Як приїхали — одразу побігли до води, як качки».
Після тривалого перебування на позиціях бійці отримали можливість поїхати у відпустку та втілити в життя свої «маленькі» мрії.
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
