Вони прийняли удар одними з перших. Маріуполь. Через два дні - вже запорізький напрямок. Там зібрали зброю, їжу - і знову в дорогу. Далі - Азовсталь. 86 днів у повному кільці. Під постійними обстрілами. Без нормальної їжі. Без сну. Без розуміння - чи настане завтра. Дмитро й досі каже: не вірить, що тоді вибрався живим.
Він думав - найгірше вже позаду. А виявилося - усе тільки починається. Полон. Три роки, які він не побажає нікому. Щоденний тиск. Приниження. Біль. Найгірше, каже, було навіть не це. Двічі його везли на обмін. Двічі - повертали назад. Тоді, зізнається, було найважче не втратити віру. А вдома чекали. Дружина Олена. Діти. Онуки. Три роки - у постійному очікуванні дзвінка. У червні 2025-го сину Максиму зателефонували .Пауза. Кілька секунд, які поділили життя на «до» і «після». І в трубку чути, батька обміняють незабаром А потім дзвінок отримала і дружина. Вона вірила. Каже - серце підказувало, що ще обійме коханого. І дочекалася. Минуло трохи більше ніж пів року - і Дмитро знову у строю. Служить у Чопському прикордонному загоні. Любов знову чекає його вдома із запашним обідом. А син Максим, який вивчився на адвоката, теж одягнув камуфляж. Це вже їхня родинна лінія фронту. Чотири роки великої війни. Три з них Дмитро провів у полоні.. Він знає, що таке пекло. Він знає, що таке чекати. Він знає, що таке повернутися. І вони всі знають - перемога обов’язково буде. Бо вистояли там, де, здавалося, вижити неможливо.
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
