Іноді життя людини розгортається так само стрімко, як і історія країни. У долі майора Віктора Романенка ці дві траєкторії майже завжди збігалися.
Свій військовий шлях він розпочав ще у 1990 році. Після закінчення Хмельницької школи №3 юнака призвали на строкову службу до ракетних військ. А вже за два роки він ухвалив рішення, яке визначило подальшу долю – залишитися у війську і продовжити службу в прикордонних військах.
– Моє покоління розпочинало доросле життя у країні, яка нарешті стала вільною та суверенною, – згадує Віктор Іванович. – Вона так само, як і ми, тільки вчилася дихати на повні груди.
Тоді все змінювалося дуже швидко. Держава шукала власний шлях, а разом із нею свій шлях вибудовували й люди, які хотіли бути корисними країні.
Служба захопила молодого військового. Згодом він вирішив стати офіцером і вступив до академії прикордонних військ України у рідному Хмельницькому.
Після випуску почалася справжня офіцерська служба на державному кордоні. Той період Віктор Іванович згадує з легкою усмішкою: насичена, цікава робота, щоденні завдання, відповідальність – і мирний час.
Паралельно складалася і власна історія життя. Родина, дві доньки, а згодом і троє онуків. Сьогодні саме вони – його найбільша гордість і опора.
Але у 2014 році мирний ритм країни раптово обірвала війна.
На той час Віктор Романенко вже перебував у запасі. У цивільному житті працював інкасатором – робота, яка вимагала дисципліни, холодного розрахунку і витримки. Усіх тих якостей, які формувалися роками військової служби.
Коли на сході України спалахнула антитерористична операція, рішення було очевидним – знову стати до строю.
За збігом обставин він потрапив до підрозділу Національної гвардії України. Разом із побратимами виконував бойові завдання на Луганському та Донецькому напрямках – поблизу Попасної, Кримського, Бахмута. Підрозділ утримував рубежі, ніс бойове чергування, забезпечував оборону важливих ділянок фронту.
Доводилося діяти і у взаємодії з прикордонниками. Нацгвардійці прикривали контрольний пункт в’їзду-виїзду «Зайцеве», де лінія розмежування проходила буквально за кількасот метрів від позицій.
З початком повномасштабного вторгнення Віктор Іванович знову взяв до рук зброю – цього разу вже у звичному для себе строю зелених кашкетів.
Новий етап його служби розпочався у 3 прикордонному загоні імені Героя України полковника Євгенія Пікуса. Тут бойовий досвід офіцера став особливо цінним: він працював із підрозділами, які виконували завдання безпосередньо на передньому краї.
У одному з боїв під Привіллям, у червні 2024 році ворог здійснив обстріл позицій наших захисників з реактивної системи залпового вогню «Град». Один зі снарядів розірвався зовсім поруч. Прикордонник дістав поранення ніг та голови.
– У якийсь момент мені здалося, що я вже загинув, – пригадує офіцер. – Було нічне боєзіткнення, навколо суцільна темрява. Я відчував, як кров заливає очі, нічого не бачив. Навпомацки знайшов автомат, попросив когось допомогти вмитися, але ніхто мені не відповів. Тоді й подумав, що, мабуть, уже на тому світі.
Тепер він розповідає про той епізод із притаманною фронтовою іронією.
– Трішки броньований став, – усміхається Віктор Іванович. – Маю чотири уламки у лобній частині голови.
Лікарі вирішили їх не видаляти – операція могла поставити під загрозу зір.
Після лікування та реабілітації майор повернувся до строю. Сьогодні він продовжує службу у Мукачівському прикордонному загоні.
Віктор Іванович із щирою гордістю говорить про українське військо. За роки війни він на власні очі побачив, як змінюється армія – як зростає бойова майстерність підрозділів, як формується взаємодія між різними родами військ, як народжується унікальний український військовий вишкіл.
Особливо його вражає робота української авіації.
– Коли над позиціями з’являються наші літаки чи гелікоптери – це зовсім інший настрій. Тоді ворог притихає, а ми розуміємо: небо над нами тримають свої.
Історія інколи круто закладає віражі, але є люди, які вміють тримати курс попри будь-які бурі. Майор Віктор Романенко пройшов через різні епохи – від народження незалежної держави до її найважчого випробування війною. І поки поруч із ним служать молоді військові, яким він передає досвід і спокійну впевненість, ці віражі історії мають головне – людей, які здатні не втратити напрям.
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
Іноді життя людини розгортається так само стрімко, як і історія країни. У долі майора Віктора Романенка ці дві траєкторії майже завжди збігалися.
