37-річний Олексій (позивний Ботанік) – боєць 3 гірсько-штурмового батальйону 128 ОГШБр – безвилазно пробув на «нулі» майже цілий рік – 343 дні. Утім, унікальність Олексія не тільки в тривалості перебування на бойових позиціях, а і в тому, що він капітан, командир гірсько-штурмової роти. Очевидно, на сьогодні це найтриваліший бойовий вихід для офіцера ЗСУ.
Хороші ротні часто бувають на передніх позиціях, однак не надовго, адже крім власне бойової в них купа й іншої роботи. Олексій пробув на передку найдовше з усіх – зайшов на позиції 1 квітня 2025 року, а вийшов 8 березня 2026-го.
До війни Олексій – цілком цивільна людина з Луганщини – тієї частини, що перебуває в окупації з 2014 року. Ще до початку російської агресії він вступив у Харківський національний університет імені В.Каразіна на біологічний факультет, де паралельно пройшов військову кафедру й отримав офіцерське звання. У 2013-му одружився, а наступного року переїхав до дружини на Черкащину й став працювати в Центрі зайнятості в невеликому селищі. Ще через два роки став батьком – дружина народила доньку.
У сферу обов’язків Олексія входила й профорієнтація для ЗСУ, іншими словами, він підшукував для армії контрактників і часто по роботі спілкувався з ТЦК. Ця «карма» врешті-решт наздогнала його самого. Якось у кінці 2020-го ТЦК-шники запросили його на каву, щоб «обговорити певні робочі питання», і вручили повістку на 18-місячну службу в ЗСУ як офіцера запасу. «Півтора року швидко минуть, відслужите в якійсь бригаді, отримаєте нормальне звання і все буде добре…» – пообіцяли вони. Від такої «ласої» пропозиції теоретично можна було відкосити, однак Олексій погодився.
– Я вирішив закрити це питання – не ховатися, а відслужити 18 місяців, повернутися додому й спокійно дивитися людям в очі, – пояснює боєць.
По розподілу офіцер потрапив у 128 ОГШБр, став командиром взводу вогнеметників у роті РХБЗ (радіаційний, хімічний та біологічний захист). Його призов мав закінчитися в червні 2022 року, однак у лютому почалася повномасштабна війна, томі в ЗСУ довелося затриматися.
У зоні бойових дій Олексій як командир хоч і не працював безпосередньо з вогнеметом, але на бойових позиціях був дуже часто. З огляду на освіту й інтелігентний вигляд (зокрема, окуляри), за ним міцно закріпився позивний Ботанік.
Згодом вогнеметників почали переводити в піхотні підрозділи, і Олексій залишився в батальйоні, з яким працював. Спершу став заступником командира роти, а як тільки ротний пішов на підвищення, зайняв його місце.
Позиції гірсько-штурмової роти знаходяться на Оріхівському напрямку Запорізької області в посадках між населеними пунктами. Вогневі точки розміщені в шаховому порядку, одна висунута вперед, решта по боках і позаду, загальна лінія відповідальності – близько двох кілометрів. КСП роти (командно-спостережний пункт) облаштований позаду, але входить у систему фортифікацій. Провізія, оснащення й боєкомплект доставляється по максимуму пікапами в дощові й туманні ночі. Якщо ж погода сприяє ворожим БПЛА, постачання здійснюється великими дронами-бомберами.
– На лінії зіткнення бувають періоди затишшя і бойової активності. Це залежить, по-перше, від погоди: чим гірша погода для наших дронів, тим більше ворожих штурмів. А, по-друге, від дат. Є в росіян певні сакральні дати, з нагоди яких вони хочуть прославитися, наприклад, дєнь побєди чи дєнь армії… Ми знаємо, що треба вистояти цей період, а далі вони зітруться й настане затишшя.
Затишшя умовне, бо якщо немає штурмів і не працює артилерія, то дрони літають практично завжди. Але в такі періоди піхоті все таки легше. Утім, з іншого боку ця одноманітність, відсутність нормального побуту, харчування і незмінність картинки сильно давить на мізки й провокує дрібні конфлікти.
– Щоб мінімізувати їх, я намагався тасувати людей – перекидав із точки на точку, – каже Ботанік. – І це допомагало.
Росіяни періодично намагалися прорвати напрямок, штурмували позиції на БМП, мотоциклах, квадриках чи пішки.
– Кілька разів виникали критичні ситуації, коли ворожа піхота застрибувала в наші траншеї. Але її щоразу знищували. Дуже допомагала єгоза й плутанка перед переднім краєм, вона затримувала штурмовиків і давала час нашим дронщикам і кулеметникам.
Звичайно, були поранені й з нашого боку, і загиблі теж. Усіх їх вдалося евакуювати.
– У мене хороші водії. Якщо в бійця важке поранення, ми включали всі засоби РЕБ, наводили стрілецьку зброю, і я просив водіїв виїхати. Вони залітали на позицію, за секунди забирали пораненого й виїжджали – жодного разу не відмовилися. В цьому смислі мені пощастило, бо буває по-різному… А взагалі я старався полегшити перебування бійців на бойових, наскільки це можливо. Слідкував, щоб кожен щодня мав можливість зв’язатися з рідними, це дуже допомагає. Коли в лютому на лінії фронту відбувалася верифікація Старлінків, наші термінали теж не працювали, деякі й тривалий час. То ми зв’язувалися з бійцями по рації й передавали звістку рідним по телефону. Я знаю по собі, наскільки це важливо, – щодня намагаюся спілкуватися з донькою, а якщо не виходить, вона шле мені голосові повідомлення. Це допомагає триматися. Плюс хороші командири, а в мене вони дуже хороші й адекватні. І я намагаюся бути таким самим для своїх бійців.
Показово, що в роті Олексія немає жодного кадрового військового (котрий навчався в спеціалізованих військових навчальних закладах). Усі колишні цивільні, дехто підписав контракт, уже будучи в ЗСУ, як і сам Ботанік. Однак ця «цивільно-штурмова» рота, відколи воює на Оріхівському напрямку, відбила всі російські штурми, не дала просунутися ворогу ні на метр, зберегла всі позиції, хоча часом тут було дуже гаряче.
– Я усвідомлюю, якою ціною це дається. І головна причина неприродньо довгих бойових виходів теж відома – відсутність людей. У моїй роті некомплект (як і у всіх інших), а з тих, що є, приблизно половина – категорія 50+, вони постійно хворіють і лікуються. Немає людей – немає й нормальних ротацій. Ще одна причина – небезпечна логістика, але це другорядне. Бо якби були люди, безпечний час для заміни принаймні раз на місяць можна знайти. Взагалі, ідеально було б, якби піхотинець місяць перебував на бойових, а місяць відновлювався у фронтовому селі. Але за теперішніх умов це абсолютно нереально через нестачу людей…
Після бойового виходу Олексій отримав відпустку. Дома він привітав доньку з 10-річчям, подарував велосипед і навчив на ньому кататися. А далі знову повернувся в підрозділ.
– Своє головне призначення як командира бачу в тому, щоб мінімізувати втрати особового складу, в ідеалі – щоб їх зовсім не було, – каже Ботанік. – Але на війні і в піхоті це, на жаль, неможливо. Якщо ж говорити про особисту мотивацію, то я не хочу, щоб мої рідні, моя донька бачили те, що бачу я – вибухи, прильоти КАБів, зруйновані села, смерті. Це заради чого я тут…
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
